Лепбук як дослідницький проект дошкільника

Лепбук як дослідницький проект дошкільника

 

 

У дослівному перекладі з англійської «лепбук» (lapbook) означає «наколінна книга» (lap – коліна, book – книга).

Лепбук або як його ще називають інтерактивна тематична тека – це саморобна паперова книжечка з кишеньками, дверцятами, віконцями, рухливими деталями, які дитина може діставати, перекладати, складати на свій розсуд. У ній збирається матеріал з якоїсь певної теми. При цьому лепбук – це не просто виріб. Це прикінцевий етап самостійної дослідницької роботи, яку дитина виконала  під час знайомства з певною темою. Щоб заповнити теку, дитині потрібно буде виконати певні завдання, провести спостереження, презентувати матеріал.

Створення лепбуку допоможе збагатити, закріпити і систематизувати інформацію, а розглядання теки в подальшому дозволить швидко освіжити в пам’яті цікавий матеріал.

Етапи створення лепбуку:

  1. Вибір теми.
  2. Складання плану майбутнього лепбуку.
  3. Малювання макету теки.
  4. Створення лепбуку в натуральний розмір.

У результаті роботі з лепбуками в дошкільків розвиваються універсальні вміння, а саме: планувати майбутню деяльність; домовлятися з однолітками; розподіляти обов’язки; шукати потрібну інформацію, узагальнювати та системтизувати; самостійно  пояснювати; приймати власні рішення,  спираючись на надбані знання і вміння;  використовуючи усне мовлення, висловлювати своє бажання.

Є сенс запланувати спільну діяльність з виготовлення індивідуальних лепбуков, виходячи з інтересів кожної дитини. Упродовж певного часу виготовляється тека, а потім  її презентують дітям, результатом буде серія лепбуків. Отже, лепбук може бути продуктом дослідницької діяльності дитини.

Рекомендований вік занять із лепбуком – 5 років і вище. Діти 7-8 років  можуть цілком самостійно придумувати і робити свої власні лепбуки.

Для дітей старшого дошкільного віку це варіант проектної діяльності, коли треба продумати зміст і послідовність наповнення теки.

Лепбуки можна робити як індивідуально (дома з батьками), так і на груповому занятті. У разі роботи з групою дітей можливі два варіанти: або вихователька розподіляє завдання між дітьми, і всі разом збирають і заповнюють одну теку, або показує послідовність дій, а діти з його допомогою роблять кожен свій екземпляр лепбуку.

Розмір готового лепбука  є стандартним – папка А4 в складеному вигляді та А3 у відкритому вигляді.

Цей розмір ідеально підходить, щоб дитина могла самостійно працювати з лепбуком: тримати його в руках, малювати, писати, виконувати завдання в ньому, а після занять поставити теку на полицю або покласти в шафку (рюкзачок, якщо буде заповнювати вдома).

За посиланням можна більш детально познайомитись із типами лепбуків і технологією їх виготовлення:

http://www.tavika.ru/p/blog-page_5.html

 

Думки та роздуми. Який зв’язок між геніальністю та дитячістю?

ДУМКИ ТА РОЗДУМИ

 Який звязок між геніальністю та дитячістю?

Почну з вірша, який чудово ілюструє наступні роздуми.

– Лікарю, я хворий.

– Чоловіче, а на що ви хворі?

– Слух мій заслаб –

Я не чую шепотіння Місяця,

Хитання  трав,

Бурмотіння підземних коренів.

Перемовин буркотливих прибережних каменів …

Зараз німий і зазвичай балакучий вільховий  лист,

Птахів мені не чути – лише щебетання якесь і свист …

Лікарю, я хворий…

… А може, розум гублю?

Зір мій упав. Я бачу лише тільки будинки,

Валізи, людей і автобуси, паркани церков …

Чеберяйчики зникли!

Немає  ельфів, русалок і фей!

Де домовик, що під сходами жив на ґанку?

Лікарю, мені лячно, може я скоро помру?

Лікарю, правду скажіть, недуга моя – невиліковна?!

– Що Ви, чоловіче, для страхів не бачу причин.

Раніше, шановний, були ви хворі серйозно.

Забудьте все, киньте. Яке шепотіння Місяця? …

© Автор – Наталія Філіппова.  Переклад – Катерина Крутій

Є така цікава гіпотеза Болька — це альтернативне вчення еволюційної антропології, ґрунтом якого є явище неотенії приматів. Відомий антрополог Людвік Больк зробив спостереження, яке було майже забуте до останнього часу. Він виявив значну подібність між зовнішністю людини й ембріоном мавпи, у зв’язку з чим засумнівався в тому, що людина походить від мавп і чи не було все навпаки.

Теорія Болька може пояснити такі явища, як слабкість скелету людини, відсутність густого волосся на тілі тощо. Класична антропологія нездатна пояснити несподіване зникнення в людини того, що вже явно допомагало б їй вижити в льодовиковий період, у жорстокій міжвидовій боротьбі. Секрет, на думку Болька, полягає в неотенії — затримці розвитку чи повній відсутності проявів дорослих ознак в ембріональному стані. Завдяки неотенії еволюція має можливість повернутися одразу в інше річище, не зачіпаючи дорослі, доволі консервативні ознаки.

Прихильники «теорії неотенії», або «педоморфоза» стверджують, що в процесі еволюції людини вирішальним стало закріплення тенденції прояву ознак дитячості – «ювенільних характеристик» у дорослих осіб. Неотенія могла досягатись шляхом подовження процесу дозрівання або його придушенням.

Інформативно:

ювенільний – (juvenilis; лат. дитячий) відноситься до дитячого віку;

ювенальний – (juvenis; лат. юнацький) статевонезрілий, що відноситься до юнацького віку; який не досяг статевої зрілості (пубертатний).

«Щоб зробити мавпу більш схожою на людину, – пишуть фахівці з еволюційної психології Дж. Палмер і Палмер, – необхідно придушувати гени, що керують процесом дорослішання черепа, запобігаючи появі товстих кісток склепіння і великих зубів, зберігаючи відношення голови до тіла досить великим» [2, с.83]. Природно, що ювенільні ознаки притаманні не тільки антропометричним характеристикам людини, а й її психіці.

Людина, на відміну від приматів, довше дозріває і тривалий час залишається дитиною, що дозволяє їй зберігати цікавість і безпосередність сприйняття. Це ж робить її пластичною до змін у зовнішньому середовищі. Доросла людина ззовні більше схожа на дитину, і її психіка менше схильна до «закостеніння» з плином часу власного життя, ніж у інших приматів.

О.І.Савенков [3] вважає, що в зв’язку з цим є підстави припускати, що ті з людей, хто довше зберігає ювенільні характеристики («дитячість» – К.К.), виявляються більш успішними в творчості. У цих людей яскравіше проявляється пошукова активність, вони залишаються більш відкритими новому коґнітивному досвіду і більш здібні до особистісного зростання.

Отже, «дитячість» – один із важливих симптомів і одночасно умов видатних досягнень.

А. Маслоу підкреслював, що творчість видатних самоактуалізаторов дуже схожа на творчість повністю захищених щасливих дітей. Дитина може сприймати світ більш вільно, без апріорних очікувань, що вона повинна побачити, яким буде те, про що вона хоче дізнатися. У творчості видатні люди – як діти: спонтанні, легкі й невинні, вільні від штампів і стереотипів. Практично будь-яка дитина може написати казку, створити малюнок, заспівати або скласти пісеньку. Але спробуйте змусити це зробити дорослого – і неодмінно зіткнетеся з відповіддю: «я в цьому не фахівець».

Уява дитини бідніша, ніж уява дорослого, стверджував Л.С. Виготський [1], але дитина більше довіряє продуктам своєї уяви і менше їх контролює. Тому уява дитини проявляється яскравіше. Для неї природно захоплене здивування, вміння наївно дивитися на світ і відгукуватись навіть на незначні явища. Дитина в цьому сенсі більш наївна. Збереження аналогічної наївності на інших вікових етапах розвитку, ймовірно, дозволяє людині зберегти чистоту сприйняття. Ця наївна чистота сприйняття, поєднуючись з досвідченим розумом дорослої людини, і дає блискучі творчі плоди [3].

Література:

  1. Выготский Л.С. Психология развития человека. — М.: Изд-во Смысл; Эксмо, 2005. — 1136 с.
  2. Палмер Дж. и Л.Секреты поведения Homo Sapiens. Эволюционная психология. — Прайм-тайм : Еврознак, 2007. – 384 с.
  3. Савенков А.И. Психология детской одаренности. – М. : Генезис, 2010. – 440 с. (С.178-180).

 

© Катерина Крутій.

Посилання на сайт обовязкове.

Катерина Крутій

Чому в Японії діти майже не плачуть?

Амае – так називають матерів у Японії. Дієслово «амаеру» означає «скористатися чимось», «бути розпещеним», «шукати заступництва». Воно передає суть відносин матері й дитини.

При народженні малюка акушерка відрізає шматок пуповини, висушує  і кладе в традиційну дерев̓яну коробочку розміром трохи більше сірникової коробки. На ній позолоченими літерами викарбувано ім̓я матері й дата народження дитини. Це символ зв̓язку матері та немовляти.

В Японії рідко побачиш, як плаче малюк. Мати намагається зробити так, щоб у нього не було для цього приводу. Перший рік дитина нібито залишається частиною тіла матері, яка увесь день носить її прив̓язаною за спиною, вночі кладе спати поруч із собою і дає груди в будь-який момент, коли малюк захоче. Японська промисловість навіть випускає спеціальні куртки зі вставкою на блискавці, яка дозволяє носити спереду дитину.

Коли малюк підросте, вставка відстібається, і куртка перетворюється в звичайний одяг. Дитині нічого не забороняють, від дорослих вона чує тільки застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». Але якщо дитина все ж таки забилась або обпіклась, мати вважає винною себе і просить  вибачення за те, що не вберегла свою крихітку. Коли діти починають ходити, їх теж практично не залишають без нагляду. Мами продовжують слідувати за своїми карапузами буквально по п̓ятах. Часто-густо вони організовують дитячі ігри, в яких самі є активними учасницями. Татки з̓являються на прогулянці тільки у вихідні, коли вся сім̓я виїжджає в парк або на природу. А в погану погоду місцем проведення сімейного дозвілля є великі торгові центри, які мають ігрові кімнати.

Данська методика «Звільнитись від цькування!» («Дитячий садок без насилля»)

Данська методика «Звільнитись від цькування!»

 («Дитячий садок без насилля»)

Сутність методики полягає в чотирьох цінностях, які прищеплюються дітям за допомогою ігор, занять і ведмедиків:

  • турбота,
  • толерантність,
  • чесність,
  • сміливість.
  • Усі ведмедики однакові, але у кожної дитини є свій особистий, про якого вона піклується. Разом з плюшевими звірами діти вчаться і пізнають довкілля.

Мета методики – прищепити дітям зазначені цінності, навчити більш усвідомлено осмислювати соціальні ситуації, розпізнавати емоції і реагувати з співпереживанням, а також зробити так, щоб батьки, педагоги і дитина стали однією командою, не боялися ділитися один з одним, допомагали і піклувалися один про одного.

Це програма занять плюс оформлення середовища. У кожної дитини є своя іграшка – бузкового кольору плюшевий ведмедик.

Інформативно: не фіолетового, а саме бузкового (колір лаванди). Бузковий колір означає легкість, відкритість і притаманний людям, які несуть в собі творчий початок. Прагнення до досконалості – ось їх основна життєва мета. Вони не схожі на оточуючих і завжди витають у хмарах. Такі люди наділені гнучким і творчим складом розуму, схильні до імпровізації.

Є й великий бузковий ведмедик, один на групу.  Кожна група по-своєму оформляє місце, де живуть ведмедики кожної дитини. Для них може бути призначене спеціальне місце – стенд з кишеньками, звідки дитина може в будь-який момент взяти свого ведмедика.

Ведмедики відіграють ключову роль, якщо деяким дітям інколи буває складно спілкуватися і ділитися з іншими дітьми і дорослими, то іграшка стає для малюка найкращим другом і порадником.

Даючи складні завдання малюкові, які він не може виконати самотужки, батьки залучаються до процесу, що йде тільки на користь. Так, спочатку, коли дитина отримує свого ведмедика, батьки і їхня дитина повинні вирішити разом, якої статі буде ведмедик, яке у нього ім’я, зшити разом одяг для іграшки та побудувати для неї будинок.

Ведмедики включені в реалізацію програми. А в творчі завдання активно включена сім’я дитини. Великого ведмедика всі сім’ї за чергою забирають на вихідні. Батьки і дитина повинні продумати план проведення часу (піти всією сім’єю з ведмедиком до зоопарку, приготувати пиріг, покататися на квадроциклі тощо),  зробити фоторепортаж, який діти будуть пізніше представляти на заняттях.

Можна подивитись презентацію тут:

https://www.slideshare.net/enekruzman/kindergartenschool-free-of-bullying

Методика «Persona Dolls» (Лялька як персона)

Методика «Persona Dolls» (Лялька як персона)

Методика “Persona Dolls”, яку розробили в США в 1950-х роках, дозволяє ефективно і весело вирішувати питання дискримінації, збагачувати словниковий запас і займатися питаннями рівноправності. Ляльки та історії ляльок розвивають у дітей емпатію, можливість оцінити глузування, причіпки, знущання, біль несправедливого ставлення, а також фізичне насильство.

Мета методики – навчити дітей відстоювати себе, якщо вони бачать несправедливе або упереджене ставлення.

 

 

Методика передбачає проведення систематичних занять із дітьми з використанням «ростових» ляльок з індивідуальними особливостями: стать, колір шкіри, розмір, колір волосся, фізичні обмеження та ін. Як правило, вона 70 см заввишки. Кожна лялька має свою життєву історію, сім’ю, смаки, уподобання, страхи тощо. На занятті педагог знайомить дітей із лялькою, описує ситуацію, яка з нею «сталась». Допомагає дітям сформулювати свої запитання щодо особливостей ляльки або ситуації, в яку вона нібито «потрапила», усвідомити і висловити емоції з цим пов’язані, обговорити, як можна діяти в цій ситуації тощо. Заняття проходить в колі, важливим моментом є фізичний контакт із лялькою на початку і наприкінці заняття, лялька не є іграшкою, і не знаходиться в ігровому куточку. Ляльки «приходять на гостини» до дітей тільки на спеціальні заняття.

Для участі у програмі Євросоюзу «Рersona Dolls» дитячі садочки роблять, або купують готові великі м’які ляльки ручної роботи.

Подивитись фото та відео, а також більш детально про методику можна прочитати тут:

 

http://personadoll.uk/

Como trabalhar com bonecos para uma abordagem pedagógica multicultural e inclusiva

Українські захоронки, огородці, світлиці та півоселі, або з історії дошкільної освіти в Галичині

Українські захоронки, огородці, світлиці та півоселі,

або з історії дошкільної освіти в Галичині

Митрополит Андрей серед дітвори «Української Захоронки», 1938 р. Фото Я. Савки (Українське Дошкілля. – 1938. – Ч. 1)

Становленню суспільного дошкільного виховання на західноукраїнських землях у 20–30-ті роки XX ст. сприяли громадські товариства “Просвіта”, “Українська захорОнка”, “Рідна школа” та ін. У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — “захорОнок”. У повітових містах і сільській місцевості влітку функціонували сезонні “діточні садки” для дітей віком 3-10 років.

Інформативно: Галичина (пол. Galicja, нім. Galizien, рос. Галиция) — історична область у західній Україні та південно-східній Польщі. Займає території сучасних  ЛьвівськоїІвано-ФранківськоїТернопільської (крім північної частини) областей України і ПідкарпатськогоМалопольського та південної частини Сілезького воєводств Польщі.

«Українська Захоро́нка» (до 1912 — Руська Захоронка) — українське доброчинне товариство, котре займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.

Перші прототипи захорОнок з’явилися вже наприкінці 19 ст. у Європі. По різних парафіях, як католицьких так і протестантських, засновувалися виховні заклади, насамперед для бідних дітей, батьки яких тяжко працювали і зовсім не мали часу займатися вихованням своїх дітей. Галицькі захорОнки, проваджені Сестрами Служебницями, базувалися на виховному методі німецького педагога Фрідріха Фрьобеля.

Захоронка — це установа для виховання дітей у дошкільному віці, від 3 до 7 років, на зразок сучасних дитячих садків.

Цей тип дитячих садків, запропонованих Фрьобелем, згодом почали називати «фрьоблівками» чи більш поширеною назвою в Галичині – «захорОнки», як також педагогічні курси, які готували майбутніх виховательок називалися – «фрьоблівки». Фрьобелівська  педагогічна теорія дошкільного виховання швидко поширилась на території Австро-Угорської імперії та навіть Правобережній Україні. Однією із причин заснування Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у 1892 році було ведення захорОнок. Це читаємо із перших Правил інституції: «…їхнім завданням буде…засновувати захорОнки для малих сільських дітей».

Також, перед сестрами як гасло стояв заклик засновників Згромадження: «Виховувати серце народу», цим серцем були діти та молодь, які часто у цьому часі були полишені і своїми батьками і самим суспільством напризволяще: «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим,  та  як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах повно їх, брудних…А скільки шкід по садах, городах, скільки великих пожеж, скільки хоріб і каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?[Хабурський С.]. Такі й подібні питання ставили собі галицька  інтелігенція та греко-католицьке духовенство. Отож, бачивши невідрадний стан дітей по Галичині, засновники нового Згромадження ставили питання заснування захоронок – пріоритетним. 

 15 травня 1893 року в с. Жужель на Сокальщині в приміщенні першого монастиря Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії була заснована перша в Галичині захоронка (дитячий садок). Звичайна господарська стодола була майстерно переобладнана у простору кімнату, в якій навчалося і бавилося близько 50 дітей щодня. Першою захороняркою, або ж в нашому розумінні – вихователькою цього дитячого закладу стала сестра Арсенія (Сестри Служебниці та їхні вихованці на фоні захоронки), рідна сестра блаженної сестри Йосафати Гордашевської. Перед тим, щоб очолити цю захоронку с. Арсенія отримала відповідну педагогічну освіту та практичний курс по веденню захоронок в римо-католицьких Сестер Феліціянок у Жовкві.

Сестри Служебниці та їхні вихованці на фоні захоронки

Каталізатором появи в Галичині інституцій опіки й виховання дітей дошкільного віку стало загальне національно-культурне піднесення й активізація жіночого емансипаційного руху. Назріла гостра потреба протистояти ополяченню українських дітей в польських дошкільних закладах.

У тогочасній Галичині освіта підпорядковувалася світському керівному органу – Шкільній Краєвій Раді, яка вимагала провадження захоронок на засадах Фрьобеля. Ця ж Рада зобов’язувала всіх монахинь, які займаються педагогічною діяльністю, проходити необхідні педагогічні курси, або ж здобувати ґрунтовну державну педагогічну освіту. Сестри, які працювали в захоронках, відбували професійний вишкіл у сфері педагогічної діяльності. Про це сестер зобов’язували Правила: «Сестра, котра провадить захоронку, має бути до того приготовлена і вправлена». Навіть вже в новіціяті (початковій школі духовного життя молодих сестер) приготовлялися лекції та практика старшими сестрами по веденню захоронок, очевидно тут подавалися елементарні засади провадження цими дошкільними закладами.

Для здобуття вищої педагогічної освіти Сестри Служебниці навчались у Державній Захоронярській Семінарії ім. Станіслава Яховича у Львові, також навчалися в Приватній Захоронярській Семінарії ім. священомученика Йосафата, яку провадили Сестри Василіянки. Сестри Служебниці проходили педагогічні курси по веденню захорОнок у Товаристві «Українська захоронка» у Львові, а також навчались у Державній Захоронярській семінарії у Львові, деякі брали участь у Вищому Педагогічному курсі, який відбувався у Варшаві. Захоронки Сестер Служебниць, за словами Митрополита Андрея Шептицького, були«початком і основою морального відродження цілого села та піднесення релігійного життя цілої парохії».

Однозначно, що діти в захоронках виховувалися в дусі католицької педагогіки, сестри плекали в дітях релігійний світогляд. Захоронки стали місцем не лише релігійного, але й культурного виховання майбутнього церкви та народу. Захоронки Сестер Служебниць відіграли важливу роль у збереженні національної та обрядової самобутності українців, зокрема, в умовах утисків на мову, історію, культуру. Виховуючи дітей, сестри позитивно впливали і на дорослих.

До програми в захоронках входили такі виховні елементи, як-от: ритмічна гімнастика, співи, дихальні вправи, малювання, ручна праця, вправи володіння мовою. Сестри-виховательки ознайомлювали дітей з літерами абетки та цифрами. Великою радістю для дітей були прогулянки-екскурсії до лісу, в поле, на річку. Діти мали не лише можливість дихати свіжим повітрям, але також поширювати свій кругозір, пізнавати назви дерев, квітів, птахів, звірі та пори року. Після екскурсій слідували усні математичні вправи.

У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — «захоронок».

Згідно загальних відомостей про українську захоронку діти, які відвідували цей заклад, поділялися на вікові групи-категорії. Мовою навчання та спілкування була лише українська.

У Правилах 1907 року Сестер Служебниць написано наступне: «У захоронці мають сестри вчити дітей молитов, катехизму, біблійної історії, рахування, діточих забав, віршиків і пісень, згідно з виробленою системою».

Сестри Служебниці запроваджували такі напрями виховання:

релігійне виховання – його здійснювали через молитву, відвідування храму, катехитичні бесіди, оповідання, поезії та пісні відповідно до Літургійного року;

моральне виховання – це вироблення позитивних навичок, товариських відносин з іншими, плекання моральних чеснот;

національне виховання – це формування національної свідомості, патріотизму, любові до рідної мови, пісні та традицій;

інтелектуально-культурне виховання – це розбудження зацікавлення дитини, її уміння мислити, заглибитись у суть предметів та явищ, плекання любові до краси, розвиток естетичних почуттів;

фізичне виховання здійснювалось через активність дітей у дихальних вправах, гімнастиці, танцях, іграх, прогулянках на свіжому повітрі, через ручну працю. Особлива увага зверталася на особисту та спільну гігієну. Сестри брали участь в іграх разом із дітьми.

Отже, сестри-виховниці багато уваги приділяли виробленню у дошкільнят позитивних звичок, моральних чеснот та вміння спілкуватися і домовлятися у колективі. У центрі навчально-виховного процесу був також усебічний розвиток дитини із врахуванням її індивідуальних та вікових особливостей, плекання любові до краси, підготовка до початкової школи (за методикою Марії Монтессорі). Навіть найменшим прививалися навички особистої і спільної гігієни.

У цей час у Львові також діяли «фрьобелевські огородці»  – дитячі садки для підготовки дітей із заможних сімей до навчання у школі, щоправда, вони не були численними.

У міжвоєнний період, окрім захоронок-передшкіль, діяли також світлиці – дошкільні установи, схожі за своїм призначенням, але значно бідніші матеріально і базовані на простіших виховних засобах. Функціонували переважно у Львові і були менш чисельні. Якщо захоронки і світлиці працювали впродовж усього року, то у літній період діяли дитячі садки і півоселі. Півоселі були призначені для оздоровлення і виховання дітей міської бідноти у літній час. Виховательок захоронок називали виховницями або учительками, а дитячих садків – садівницями (садівничками) або провідницями.

Зусиллями українських педагогічних товариств та громадсько-культурних діячок вдалося налагодити діяльність інституцій дошкільного виховання і вже у 1930-х рр. вони працювали відповідно до вимог чинних шкільних законів Польської держави, але з національним наповненням.

У 1937 р. у Галичині налічувалося 768 дитячих садків, в яких сезонно перебувало 30 000 дітей.

Вагомим чинником підвищення педагогічної майстерності українських виховниць був фаховий журнал «Українське Дошкілля», започаткований у Львові 1938 р., матеріали якого базувалися на національній виховній основі. На сторінках часопису вміщувалося багато педагогічно-методичних статей і практичних порад.

Обкладинка першого номеру часопису “Українське дошкілля”
                              Діяльність захоронок

Значну увагу питанням дошкільного виховання і навчання приділяв журнал «Нова Хата». Редакція публікувала матеріали про організування дошкільних інституцій за кордоном і ознайомлювала українських виховниць із найкращими їхніми традиціями та методиками з метою запозичення позитивного досвіду.

У 1946 році діяльність Української захоронки відмінив тодішній діючий уряд. 

Під час підготовки матеріалу використано:

  1. Артемова Л. В. Історія педагогіки України : підручн. для студ. вищ. педагогічн. навч. закл. – К., 2006. – 420 с.
  2. Виховна діяльність Сестер Служебниць на початках створення Згромадження [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ssmi-ua.org/educational_activities.html.
  3. Нагачевська Зіновія. Педагогічна думка і просвітництво в жіночому русі Західної України (друга половина ХІХ ст. – 1939 р.): монографія. — Івано-Франківськ: ПП І.Я.Третяк, 2007. — 846 с.
  4. Митрополит Андрей Шептицький. До Сестер Служебниць. На руки С. Генеральної Настоятельки у Львові, Львів 1942, // Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, з часів німецької окупації. – Йорктон, 1969. – ч.2. – С.215.
  5. Першій захоронці 120 років [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rekoldim.com/news/pershij-zahorontsi-120-rokiv.
  6. Хабурський С. Діточі садки-захоронки і ми// Нива. – –  ч.4. – С.139.
  7. http://photo-lviv.in.ua/zahoronky-ohorodtsi-svitlytsi-j-pivoseli-abo-z-istoriji-doshkillya-v-halychyni/

Упорядкуємо історичні факти. Готуємось до іспиту

Упорядкуємо історичні факти

 

1900 рік. Прогулянка. м.Єкатеринослав (сучасне м. Дніпро)
  • Перший дитячий садок, як тип педагогічного закладу, було організовано в 1802 році в Нью-Ланарке (Шотландія) Робертом Оуеном (1771-1858), англійським філософом, педагогом і соціалістом.
  • Назва «дитячий садок» належить Фрідріху Вільгельму Августу Фрьобелю, відомому німецькому педагогу зі значним досвідом роботи і запасом накопичених ідей. Для їх реалізації він і вирішив створити щось на зразок лабораторії з колективного виховання дітей. У 1837 році відкривається «перша установа з догляду за дітьми» в невеликому містечку Цорбіх.
  • Одним із перших дитячих садків у царській Росії був петербурзький заклад Аделаїди Семенівни Симонович, який вона відкрила разом із чоловіком в 1866 році. Плату за утримання і виховання дітей 3-8 років вносили заможні батьки, але через два роки заклад було закрито.
  • Перші дошкільні заклади виникли в Україні тільки в XIX столітті. Є відомо­сті, що в Полтаві в 1839 році було відкрито притулок, куди безоплатно приймали дітей від 3 років. У цьому притулку діти перебували влітку із 7-ї ранку до 21-ї години, а взимку із 7.00 до 20.00.
  • Перший дитячий садок у Києві відкрили 1 вересня 1871 року сестри Ліндфорси – Марія і Софія (пізніше, за чоловіком, Русова – видатна українська діячка в освітній справі). У ньому виховували дітей з українських інтелігент­них родин, і його водночас вважали осередком національної культури України.
  • У Західній Україні питання про організацію дошкільного виховання впер­ше порушила Н. Кобринська на жіночому вічі у Стрию 1891 року. Того ж року з ініціативи священика Кири­ла Селецького в селі Жужілі Сокальського повіту було організовано перший на Галичині дитячий садок. У 1902 році відкрили перші дитячі садки у Львові. Відтоді й почало розвиватися на Галичині дошкільне виховання.
  • У 90-х роках XIX століття в Україні земства почали створювати дитячі ясла (захоро́нки). Спочатку ці установи відкривались переважно на час літніх робіт, а згодом вони вже працювали впродовж року.
  • 20 листопада 1917 року побачила світ «Декларація дошкільного виховання» поклала початок державної системи дошкільної освіти.
  • У 1936 році після різкої критики з боку партії роботи дошкільних закладів, звинувачених в переоцінці ролі середовища у вихованні дітей, було поставлено ​​завдання зробити педагога центральною фігурою в дошкільному закладі.

Першою ілюстрованою книгою для дітей є енциклопедія священика і педагога Яна Амоса Коменського

Ілюстрації з першої книги для дітей

Першою ілюстрованою книгою для дітей може вважатись енциклопедична праця чеського священника і педагога Яна Амоса Коменського «Світ чуттєвих речей в картинках» («Orbis Sensualium Pictus»), видана в 1658 р.

Видання містило ілюстрації на кожній сторінці у вигляді гравюр по дереву.

Книга була справжнім хітом у тодішньому суспільстві, вдало була перекладена на багато мов і довгий час мала статус найпопулярнішого підручника в Європі.

Психологічні казки про геометричні фігури

Історія 1. Квадратна.

У татуся Квадрата з’явився синочок. Хороший, маленький квадратний малюк, але щось з ним було не так. Він не слухав і начебто навіть не чув свого татка, був якимось не таким. Не таким, як всі інші квадрати, і цим його дратував. Татко синочку казав  багато-багато разів про те, що у нього чотири кути й чотири сторони. Пояснював, які його площа і периметр і якими вони будуть, коли він виросте. Батько розповідав йому прості формули їхнього квадратного життя. Але синочок не розумів. Посміхався і не сперечався.

Як ось одного разу татко дуже сильно розлютився на те, що онучок був якийсь незграбний, важкий на підйом. Розлютивсь і відійшов подалі і трохи вбік. Батько обійшов навколо і побачив, що його дитина не Квадрат, а Куб.

Що синочок не плОский, як він. У нього є обсяг. Він багатогранний. У ньому не один квадрат, а шість. І навіть його обличчя виявилося з іншої – зворотної – сторони. І синочок ніколи його не бачив. Ось чому він не чув, не розумів і не міг пояснити, що саме він не розуміє.

Звідки йому було знати, що він – Куб? Йому з дитинства казали, що він – Квадрат і повинен підкорятися квадратним правилам.

Історія 2. Кругла.

У дідуся Кулі була донечка. Кругла маленька дівчинка. Гарненька і слухняна. Тільки весь час котилася кудись не туди. Матуся їй каже: “Покотились зі мною он туди, за пагорби”. А донька не могла. Котилася тільки по колу.

Матуся її вчила, пояснювала, як треба котитися, що можна перевалюватися на інший бік і котитися в іншу сторону. Матуся багато говорила про свободу. Говорила, що вони – кулі – самі вільні з фігур. Котяться куди захочуть, це так прекрасно! Шкода тільки, що поки не виходить. Ну, нічого, з часом вийде. І вже тоді … Весь світ буде перед ними.

Ось тільки весь час матуся натикалась на щось гостре і злилась жахливо. А дочка відчувала себе неправильною, дурною і недотепою. Не вміє навіть котитися! Це ж так просто!

І ось одного разу, матуся, знову наткнувшись на щось гостре, не стала дратуватись, а вирішила спробувати зрозуміти причину. І тоді вона побачила, що гострою була вершина конуса. І донечка її – Конус, а не Куля. А вона до  цього часу бачила її з одного боку. З боку своєї проекції на неї. З боку, де їх проекції були однаковими. Тому що вона завжди уникала гострих кутів.

Історія 3 «Трикутна».

У дідуся Трикутника був онучок – славний маленький Трикутничок. Дідусь його дуже любив і намагався виростити з нього не якийсь там Трикутник, а справжній Тетраедр.

Тому що трикутник – це плОска фігура: три вершини, три сторони. А ось Тетраедр – це так! Справжня Фігура! Об’ємна, складна, чотиригранна. Загадкова: в який проекції не дивись – все одно трикутник. Дідусь завжди говорила: “Я не зміг, але вже для тебе я все зроблю. Ти будеш тетраедром. Я не побув, так хоч ти будеш”.

Але онук зовсім не хотів бути тетраедром. Йому подобалось бути Трикутником. Йому подобалися його вершини, його простота, його легкість і можливість вписатися в Окружність, яка так йому подобалась. І він вписався, одружившись на Окружності. А дідусь залишився жити в проекції тетраедра.

Переклад – К.Крутій.

Автор казок – Жанна Єрмашова

https://www.facebook.com/notes/zhanna-ermashova/%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%8F-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B6%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D1%8C/1729726953938898

Француаза Дальто: “Если ребенок реагирует необычно, у него всегда есть на то причина”…

                   Француаза Дальто

На советах из книги Франсуазы Дольто «На стороне ребенка», известного французского психолога,  выросло не одно поколение французских родителей, и, надо сказать, дети этой страны растут спокойными, уважительными к родителям, терпеливыми ко временным неудачам и, в большинстве случаев, очень уравновешенными личностями.

Интереснейшее видео. Стоит посмотреть.https://www.youtube.com/watch?v=USgSh0arrgw&app=desktop