В статье рассматриваются понятия “фонематический слух” и “фонематическое восприятие”, а также условия их формирования и развития. Автор раскрывает понятие орфоэпии, т.е. произносительной нормы, и взаимосвязь фонематического слуха и фонематического восприятия с процессом формирования орфоэпически правильной речи у детей.

In this article the notions “phonetic ear” and “phonetic perception”, and also the conditions of their formation are examined. The author exposes the notion of orthoepy, i.e. pronunciation norm, and intercommunication of phonetic ear and phonetic perception with the process of forming of the orthoepic correct children’s speech.

Успішний процес формування орфоепічно правильного мовлення неодмінно пов’язаний із формуванням і розвитком фонематичного слуху та фонематичного сприймання. Фонематичний слух, як і фонетичний слух, є складовою частиною мовленнєвого слуху. Розробкою цих понять займалися Б.Г.Ананьєв, В.І.Бельтюков, О.М.Гвоздєв, Д.Б.Ельконін, М.І.Жинкін, Р.Є.Левіна, М.А.Савченко, М.Х.Швачкін та ін.

Науковцями доведено, що мовленнєвий слух забезпечує повноцінне засвоєння звукової системи виучуваної мови і є важливим стимулом формування нормованої вимови. Мовленнєвий слух, із психо-лінґвістичної точки зору, - це здатність людини при сприйманні мовлення сприймати слухом і одночасно відтворювати у внутрішній мові всі фонологічні засоби мови, артикулюючи й інтонуючи мовлення, яке вона чує.

Мовленнєвий слух – це розрізнення в мовленнєвому потоці окремих звуків мовлення, які забезпечують розуміння слів, розрізнення їх значень. Без елементарного мовленнєвого слуху спілкування неможливе. Мовленнєвий слух починає формуватися в дітей під час сприймання усного мовлення оточуючих і в процесі власного промовляння слів.

О.М.Леонтьєв доводить, що для формування мовленнєвого слуху дитини, звичайно, необхідна наявність органів слуху й артикулювання. Однак тільки об’єктивне існування мовленнєвих звуків довкілля може пояснити, чому в дитини формується мовленнєвий слух [4, с. 545].

Мовленнєвий слух складається з двох механізмів: розрізнення й упізнавання. Окрім формування за допомогою процесу розрізнення образів фонем, морфем і слів, мовленнєвий слух охоплює також процес упізнавання цілого, який протікає за допомогою інших механізмів, ніж процес розрізнення.

Основними компонентами мовленнєвого слуху науковці називають: фізичний слух, фонематичний слух, звуковисотний слух разом із чуттям тону, а також чуття ритму разом із відчуттям темпу.

Фонетичний слух здійснює стеження за безупинним потоком складів. Оскільки фонеми реалізуються у вимовних варіантах – звуках, важливо, щоб ці звуки вимовлялись нормовано, в іншому випадку їх не розрізнить слухач. Незвична для даної мови вимова оцінюється фонетичним слухом як неправильна.

За О.І.Дікушиною, фонетичний слух – це вміння чути не тільки фонеми рідної мови, але й інші звуки, які реально вимовляються дитиною в рідній, або виучуваній мові [2, с.201]. Науковець наголошує, що фонетичний слух можна розвинути до будь-якого ступеня тонкості. Мінімум вимог у цьому випадку – це вміння розрізняти всі фонеми рідної та виучуваної мов. Максимум – уміння розрізняти не тільки фонеми, але й деякі відтінки фонем як рідної, так і виучуваної мови.

Науковці зазначають, що фонематичний слух відіграє провідну роль у становленні й функціонуванні всіх видів мовленнєвої діяльності, оскільки він здійснює операції розрізнення й впізнавання фонем, які складають звукову оболонку слова. Фонематичний слух під час засвоєння звукового боку мови виступає двічі: один раз на його основі подається зразок, другий раз – результат дії. Головною умовою засвоєння звукового боку мови є чітке розрізнення звуку заданого й звуку, який дитина вимовляє реально. Як стверджують науковці (Запорожець О.В., Ельконін Д.Б., Самуйлова Н.І. та ін.), безумовно правильно дитина чує тільки ті звуки мовлення, які вміє вимовляти.

Результатами дослідження доведено, що фонематичний слух формується в ранньому дитинстві. Спочатку малюк навчається відокремлювати звуки довкілля від звуків зверненого до нього мовлення. Дитина, прагнучи задовольнити свої потреби, активно шукає звукові позначення елементів оточення. Одні науковці визнають, що фонематичний слух виявляється сформованим у дитини вже наприкінці другого року життя: малюк добре розуміє звернене до нього мовлення і говорить сам. Проте інші наголошують, фонематичний слух до рідної мови у нормально розвиненої дитини формується у п’ять-шість років.

Задля розвитку фонематичного слуху необхідні такі умови: постійне повторення зразка; розрізнення звукокомплексів за значенням; рухова реалізація заданого акустичного еталона.

Сформований фонематичний слух передбачає розвиток багатьох умінь, головними серед яких є: уміння чути окремі звуки у слові, виокремлювати звуки у словах і складати зі звуків слова; уміння розрізняти на слух всі звуки мови, які належать до різних фонем, не змішуючи їх один із одним; уміння співвідносити почутий звук із певною фонемою мови.

Дослідники дитячого мовлення дійшли висновку, що недостатній розвиток фонематичних процесів негативно впливає на якість мовлення дитини, гальмує оволодіння грамотою, призводить, зокрема, до труднощів у засвоєнні звукобуквеного аналізу та синтезу слів.

М.І.Жинкін наголошує, що усунення слухового контролю із механізму мовлення неможливе ні за яких обставин [3, с.328]. Отже, формування фонематичного слуху необхідно вважати первинним і дуже важливим завданням початкового етапу навчання будь-якої мови.

Науковці також виокремлюють поняття “фонематичне сприймання”. А.М.Бородич називає фонематичне сприймання вищим ступенем фонематичного слуху. До цього поняття належать: здібність встановлювати, які звуки можна почути в слові, визначити їх порядок і кількість [1, с.146].

За словами Є.Ф.Соботович, фонематичне сприймання – це специфічна мовленнєва дія, яка спрямована на переробку сприйнятої мовленнєвої інформації у систему мовних знаків і смислів [8, с.3]. Завдяки сприйманню звукової відмінності, слова диференціюються за значенням, однак при цьому вони не поділяються на складові частини, і їх звуковий склад не усвідомлюється.

Як стверджує О.Р.Лурія, складні системи слухового сприймання організують два фактори, а саме: ритміко-мелодійна система кодів і фонематична система кодів [6, с.101-103]. Вочевидь, мова володіє певною системою звукових кодів, на ґрунті яких будуються її значущі елементи – слова. Задля виокремлення звуків мовлення або фонем недосить мати гострий слух; для їх сприйняття треба провести складну роботу, яка полягає у виокремленні суттєвих ознак мовленнєвого звуку. Оволодіння об’єктивною фонематичною системою (різною у різних мовах) і є умовою, яка організує слух людини і забезпечує сприймання звуків мовлення. Без оволодіння цією фонематичною системою слух залишається неорганізованим, і тому людина, яка не оволоділа фонематичною системою іншої мови, “не чує” її складових звуків.

Задля того, щоб активно використовувати підготовлені вимовні навички, дитина повинна вміти на слух розрізняти звуки мовлення, а також відрізняти свою правильну вимову від неправильної. Роботу над розвитком фонематичного сприймання треба проводити впродовж усього періоду навчання вимови.

У сучасному мовознавстві існує підхід (Львов М.Р.), за яким фонематичний або мовленнєвий слух є складовим елементом мовленнєвого чуття, яке виникає у дитини під час практичного використання мови на основі внутрішніх, підсвідомих узагальнень. Від рівня сформованості фонематичного слуху залежить і засвоєння орфоепії.

Буквально, поняття “орфоепія” означає “правильна вимова”. Науковці по-різному ставляться до його визначення. Точка зору щодо визначення орфоепії як сукупності норм вимови і наголосу в практиці навчання є найбільш усталеною та обґрунтованою, тому що вимова і наголос є проявом усного мовлення. Крім того, комплексне вивчення норм вимови і наголосу в межах орфоепії дозволяє якнайкраще вирішувати завдання формування і розвитку вимовних умінь і навичок.

Отже, по-перше, орфоепія – це сукупність вимовних норм літературної мови, що охоплюють правила вимови звуків, звукосполучень в мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також такі суперсеґментні фонетичні явища, як інтонування фрази, ритмомелодика. По-друге, орфоепія – це розділ мовознавства, що вивчає норми літературної мови.

Завдання навчання орфоепії полягають у: формуванні й розвитку мовленнєвого слуху; систематичній і цілеспрямованій роботі з формування вимовних умінь і навичок; розвитку мовного чуття, формуванні навичок мовленнєвого самоконтролю.

За О.О.Реформатським, орфоепія охоплює нормування практичного боку фонетики та індивідуальні випадки вимови окремих слів [7, с.227]. Спираючись на знання фонетики певної мови, орфоепія надає індивідуальні норми для різних випадків і добирає із чинних варіантів вимови той, що найбільш відповідає сталим тенденціям розвитку мови.

З’ясування вимовної норми як ознаки літературної мови порушує питання про те, в яких відношеннях знаходяться норма і система звукових одиниць. Існує два різних підходи до визначення цих відношень. Відповідно до першого, норма визначається як правильне, зразкове мовлення, аналізуючи яке лінґвіст будує опис звукової системи. Відповідно до другого, система розуміється як властивість мови і нормою вважаються ті реалізації звукової системи, які склалися в результаті розвитку літературної мови.

Питання про мову, мовлення та вимовну норму докладно вивчав Л.В.Щерба. Вчений стверджував, що, якщо літературна мова, при всій своїй різноманітності, є, безумовно, чимось єдиним, проте цього ніяк не можна сказати про вимову, де зазвичай спостерігаються у відношенні ряду вимовних особливостей різні варіанти, які не виходять, проте, за межі норми [9, с.15].

Питання вимовної норми також досліджував І.А.Лукницький. Учений виокремлює декілька особливостей, які характеризують норму літературної вимови. До них належать: неоднорідність, яка виявляється в прояві індивідуальних навичок тих, хто розмовляє; спільність фонетичної системи певного мовленнєвого колективу, яка допускає коливання у вимові, що не порушують змістового значення слів; спільність відтворювання фонем як суспільно значущих звуків, яка припускає варіантність в їх вимові; спільність інтонаційних засобів для виразу значень із наявністю індивідуальних варіантів інтонування; при наявності спільності у сприйманні і відтворюванні слів, фонем і інтонації певний мовленнєвий колектив викристалізовує одну з вимов слова (фонеми) або вид інтонування як правильний варіант, припускаючи при цьому співіснування інших варіантів теж правильної, не менш поширеної вимови; літературна вимова виражається в різних стилях, відбиваючи стильові особливості мовлення; норма літературної вимови зумовлена історичною спільністю національної мови, вона є за походженням і за суттю загальнонародною [5, с.7-10].

Відомо, що у віці до п’яти років причиною неправильної вимови є недостатній розвиток мовленнєвого апарату. Після п’яти років недоліки звуковимови пояснюються педагогічною запущеністю дітей, відсутністю належного виховання. Недосконала вимова закріплюється у результаті неправильного мовлення оточуючих людей, а також несприятливих умов, серед яких живе дитина в період розвитку мовлення.

Отже, відхилення від літературної орфоепічної вимови заважають мовленнєвому взаєморозумінню. Неправильна вимова, помилки відвертають увагу на зовнішню сторону мовлення. Порушення мовленнєвих норм, неправильна вимова класифікуються як ознаки неграмотності дитини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бородич А.М. Методика развития речи детей. - М.: Просвещение, 1981. – С. 146.
2. Дикушина О.И. Фонетика английского языка. – М.: Изд-во лит-ры на иност. языках, 1952. – С. 201.
3. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1958. – С. 328.
4. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 545.
5. Лукницкий И.А. Предупреждение ошибок учащихся в английском произношении. – М.: Просвещение, 1966. – С. 7-10.
6. Лурия А.Р. Ощущения и восприятие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1975. – С. 101.
7. Реформатский А.А. Введение в языковедение. – М.: Аспект Пресс, 1996. – С.227.
8. Соботович Є.Ф. Нормативні показники мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку // Дефектологія. – 2002. - N 3. – С. 2-4.
9. Щерба Л.В. Фонетика французского языка. – М.: Высшая школа, 1963. – С. 15.