В статье классифицированы основные состояния жизнедеятельности организма человека в контексте теории адаптации. Дан анализ дефиниций “адаптация”, “адаптивные качества”, “здоровье”. Предложено авторское понимание адаптации как универсального качества живой материи разных уровней организации.

In article the basic conditions of ability to live of an organism of the person in a context of the theory of adaptation are classified. The analysis of definitions “adaptation”, “adaptive qualities”, “health” is given. The author’s understanding of adaptation as universal quality of an alive matter of different levels of the organization is offered.

Однією з найважливіших соціальних характеристик будь-якого суспільства є рівень розвитку медицини, системи охорони здоров’я і стану здоров’я різних груп населення, що складають це суспільство. У цьому плані в наш час в Україні й інших країнах СНД склалася досить несприятлива ситуація.

Значно збільшилося як число випадків, так і ступінь ваги захворювань головних адаптивних систем організму, зокрема, органів дихання, кровообігу, крові, кровотворних органів; зросла кількість психічних розладів, ендокринних захворювань, уроджених аномалій, порушень у психічному і фізичному розвитку; істотно знизилася народжуваність і, навпаки, зросла смертність серед різних категорій населення.

Причини такого становища, що викликає справедливу тривогу, варто шукати не тільки в значному погіршенні екологічної обстановки (забруднення природних ландшафтів і природних водойм відходами промислового виробництва, підвищений радіаційний фон, високий рівень сонячної активності тощо), але й в істотному погіршенні соціально-економічної ситуації у суспільстві (високі темпи інфляції, низький рівень заробітної плати, безробіття, особливо серед молоді).

Весь цей комплекс негативних чинників призводить, у кінцевому рахунку до того, що наявних функціональних можливостей організму і його спадково обумовлених адаптивних можливостей стає недостатньо для адекватної відповіді на зовнішні впливи різного характеру. Об’єктивно існуюча невідповідність між адаптивними здатностями організму і силою зовнішніх впливів неминуче спричиняє різке зростання функціональної напруги, зростання своєрідної “ціни” адаптації і, у ряді випадків, її зрив, виникнення і розвиток різного роду захворювань. Особливо вразливими є діти будь-якої вікової категорії, оскільки морфофункціональний розвиток їхнього організму ще не завершений.

Усе вищевикладене свідчить про те, що зараз у біології й медицині надзвичайно актуальні експериментальні дослідження, спрямовані на вивчення особливостей процесу адаптаціоґенезу, виокремлення найбільш критичних періодів істотного зниження адаптивних можливостей організму, застосування в ці періоди засобів оперативної реабілітації. У таких дослідженнях важливе значення має також проблема розробки об’єктивних методів експрес-оцінки адаптивних можливостей організму або розміри його адаптаційного потенціалу.

Незважаючи на певні досягнення в цьому напрямі, питання кількісної оцінки адаптивних можливостей різних за своїми соціально-біологічними характеристиками мікропопуляційних груп населення залишається, як і раніше, одним із найперспективніших у галузі загальної теорії й практики адаптації. Складність практичного вирішення цієї проблеми зумовлюється і тим, що, крім перерахованих чинників екологічного і соціально-економічного характеру, на загальний рівень адаптивних можливостей організму значно впливають кліматогеографічні умови реґіону, в якому народилися, проживають або мігрують представники різних мікропопуляційних груп.

Вочевидь, що розробка відповідних таблиць, шкал тощо стосовно розміру адаптаційного потенціалу, обліку віку, статі, соціальних особливостей різних груп людей, реґіональних умов проживання дозволить створити реальну систему оперативного контролю за адаптивними можливостями організму, виокремити критичні періоди їхнього зниження, а також буде сприяти росту ефективності застосовуваних засобів реабілітації і, як наслідок, зниження ступеня функціональної напруги організму й загального рівня захворюваності.

У наш час продовжується інтенсивна розробка проблеми адаптації, однієї з найважливіших у біології й медицині, що має не тільки загальнотеоретичне, але й велике практичне значення, і передбачає вивчення особливостей пристосування організму до різних за своєю природою зовнішніх і внутрішніх чинників.

Особливої актуальності це питання набуває у зв’язку з тим, що якість і ефективність адаптивних процесів організму значною мірою визначають рівень здоров’я окремого індивіда і через цю категорію популяції у цілому. Вочевидь, що знання особливостей адаптації різних за своїми віковими, статевими та соціально-біологічними характеристиками континґентів населення має важливе значення для розробки системи сучасних і ефективних реабілітаційних заходів, спрямованих на зниження функціональної напруги й оптимізацію стану здоров’я великих груп людей.

Як уже зазначалося, сучасні соціально-економічні й екологічні умови висувають завищені вимоги до рівня життєдіяльності людини, ведуть до корінних перетворень природи, зміни в співвідношенні штучного і природного навколишнього середовища [6, 8]. У зовнішніх умовах, що постійно змінюються, рослинний, тваринний світ, людина часто є абсолютно непідготовленими до тих радикальних змін, які впливають на їхні адаптаційні механізми й природні можливості. У зв’язку з тим, що різні за своїм характером якості людини, які формувалися протягом багатовікової історії, не можуть змінюватися з такою ж швидкістю і такими ж темпами, як технологічні умови виробництва, рівень соціально-економічного розвитку суспільства, об’єктивно виникає невідповідність між цими процесами, що сприяє утворенню своєрідних “ножиць” між біологічною природою людини й усталених умов довкілля [5]. На думку відомого вченого, академіка Сибірського відділення РАН В.П.Казначеєва людина, на відміну від її оточуючого біологічного світу, ввійшла в соціальну еволюцію генетично недостатньо адаптованою до тривалих хронічних неадекватних впливів середовища, характерних сучасному ритму життя. Оскільки біологічні механізми адаптації людського організму за останні тисячоліття практично не змінилися, а вимоги до них, напроти, через порівняно швидкі зміни життєвих умов різко зросли, виникла об’єктивна невідповідність між цими процесами, що і є причиною основних “конфліктів” між біологічною природою людини і навколишнім екологічним середовищем [14, 15].

Провідний фахівець у галузі екологічної фізіології М.О.Агаджанян зауважив: “...вироблені в процесі тривалої еволюції фізіологічні механізми адаптації не можуть із такою швидкістю перебудовуватися і йти в ногу з темпами науково-технічної й інформаційної революції. Звідси виникають різні хвороби адаптації, цивілізації, антропоекологічні хвороби, збої в керуванні трудовими ресурсами...” [1]. Іншими словами, гетерохронність якісних змін природи людини й довкілля середовища стає передумовою значної напруги його (організму) адаптаційних механізмів, сприяє своєрідному зриву адаптації й розвитку різноманітних патологічних процесів.

Експериментальним підтвердженням наведених теоретичних положень про характер взаємовідносин організму і середовищ є результати досліджень ряду авторів, що відзначили появу в останні роки зовсім нових спадкових, ендокринних, алергічних захворювань, значне підвищення рівня таких хвороб, як інфаркт міокарда, гіпертонія, стенокардія, атеросклероз, різних функціональних і патологічних розладів у діяльності серцево-судинної, дихальної, нервової систем, системи травлення та інших головних адаптивних систем організму [2]. Все це можна пояснити результатом різкої невідповідності між характером змін у навколишньому середовищі й адаптивних можливостей організму, дисбалансом між силою впливу на біосистему й адекватністю та ефективністю її відповідної реакції. Вочевидь, що нормальний хід адаптаційного процесу певною мірою визначає і високий рівень здоров’я, а розвиток того або іншого виду патології супроводжується вираженим порушенням компенсаторно-пристосовницьких механізмів.

Отже, в основі багатьох раніше запропонованих і сучасних визначень стану здоров’я та хвороби лежать уявлення про адаптацію як про загальну універсальну властивість живих систем змінювати свої функціональні і структурні елементи відповідно до умов навколишнього середовища.

У численних роботах вітчизняних і закордонних авторів наявні тлумачення стану здоров’я, у яких указується або на значення погодженості (“гармонії”) у роботі органів і систем, або на значення рівноваги (або врівноважування) організму з навколишнім середовищем у формуванні здоров’я [2].

Водночас, серед величезної кількості визначень поняття “здоров’я” особливе значення мають лише ті, які сформульовані на практично важливих параметрах організму: працездатність, деякі кількісні показники (температура тіла, кров’яний тиск, утримування формених елементів, білків, цукру в крові тощо), дотримання оптимального для кожної людини режиму праці і відпочинку, поведінка в колективі, родині, на виробництві тощо.

Зараз продовжуються теоретичні та практичні дослідження, спрямовані на пошук найбільш відповідних і всеосяжних визначень стану здоров’я: “Здоров’я – це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність фізичних дефектів” (запропоновано Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ)).

На думку Б. Н. Ільїна, здоров’я людини – це функціональний стан її організму, який забезпечує тривалість життя, фізичну і розумову працездатність, гарне самопочуття і функцію народження здорового потомства [13]. Дійсно, рівень функціонального стану значною мірою характеризує адаптивні можливості організму і, отже, стан його здоров’я. У той же час відомо, що необхідний рівень функціонального стану може забезпечуватися істотною напругою механізмів центральної й автономної регуляції, значною витратою потенціалу адаптивних можливостей, у зв’язку з чим можна говорити про оптимальний рівень здоров’я, проте брати за основу тільки поточний рівень функціонального стану навряд чи справедливо.

Більш широке трактування поняття “здоров’я” пропонує А.Б.Жорницький, який за основні критерії індивідуального здоров’я вважає розглядати рівновагу, благополуччя, адаптацію, ймовірність переходів між різними станами організму, гармонійність, функціонування і здатність функціонувати [4]. Незважаючи на досить високий набір критеріїв індивідуального здоров’я, всі вони носять декларативний характер і не завжди можливою є їхня практична оцінка.

Досить подібні до попередніх визначення Д.Оди [17] і Ю.П.Лісіцина [16], які розглядали здоров’я людини як гармонійну єдність біологічних і соціальних якостей, зумовлених біологічними і соціальними взаємодіями, а хворобу як порушення цієї гармонії та єдності.

У дещо іншому аспекті трактує поняття “здоров’я” Б.І.Бутейко, а саме як “...стан організму людини, його анатомічних, біохімічних і психологічних характеристик. Соціальні чинники, безсумнівно, впливають на цей стан, але не є ними” [7].

Показниками здоров’я, за А.Г.Щедріною, можуть бути кількісно охарактеризовані такі п’ять ознак: рівень і гармонійність фізичного розвитку, функціональний стан організму (його резервні можливості, і, насамперед, серцево-судинної системи), рівень імунного захисту й неспецифічної резистентності, наявність будь-якого захворювання чи дефекту розвитку, рівень морально-вольових і ціннісно-мотиваційних установок.

З останніх визначень феномена “здоров’я” можна виокремити думку В.М.Сахна [18], який вважає, що стан організму, визначений терміном здоров’я, – величина рухлива, що балансує між станом підвищеного і зниженого обміну речовин.

Важко не погодитися із твердженням E.Korzeniowska [22], згідно з яким всі існуючі визначення поняття “здоров’я” можна розділити на три основні групи: 1) тлумачення біологічної спрямованості, що розглядають здоров’я як категорію функціонального стану організму; 2) трактування соціальної спрямованості, які подають здоров’я як умову ефективної участі в громадському житті; 3) визначення змішаної або біосоціальної спрямованості. Вони розглядають здоров’я як загальне гарне самопочуття особистості. До цього слід додати, що важливим моментом під час аналізу визначень стану здоров’я є чітке розмежування таких понять, як здоров’я популяції і здоров’я окремих індивідуумів, які складають цю популяцію.

Відповідно до визначень В.П.Казначеєва [15], стан здоров’я індивіда – це процес збереження й розвитку психічних, фізичних і біологічних функцій, оптимальної працездатності й соціальної активності при максимальній тривалості життя. Здоров’я ж популяції є процесом соціально-історичного розвитку психофізіологічної й біологічної життєздатності населення, наступності поколінь при постійно зростаючих темпах суспільного виробництва, вдосконалюванні усталеності популяції через освоєння нових територій [15]. Вочевидь, що поряд із критеріями стану здоров’я індивідуума, відповідна обробка й узагальнення яких дає важливі відомості про здоров’я популяції, необхідне виділення додаткових показників, що відбивають стан популяції як єдиного цілого. Одним із найбільш ефективних шляхів розробки таких показників може бути аналіз антропоекологічних закономірностей. Саме цей аналіз сприяє більш глибокому розумінню процесу адаптаціоґенезу в різномаїтті його індивідуально-популяційних проявів. Мабуть, критерії здоров’я тієї або іншої популяції людей, поряд з індивідуальними властивостями складових її індивідуумів, повинні включати такі категорії, як рівень народжуваності, здоров’я потомства, генетична різноманітність, пристосованість населення до кліматогеографічних, соціально-економічних, виробничих умов тощо [5].

З погляду загальної теорії адаптації, цілком природно, що стани здоров’я і хвороби розглядаються в тісному взаємозв’язку. Справді, в тих випадках, коли здоровий організм потрапляє в неадекватні умови (незвичне довкілля, виробниче середовище тощо), він змушений адаптуватися до них, тобто включати додаткові захисні механізми. В разі їхнього ліміту розвивається нова форма життєдіяльності, що розглядається як патологія або хвороба.

У контексті проблеми адаптації стан хвороби розглядався як нормальна еволюційно-екологічна адаптація, надзвичайне пристосування і компенсація, особливе, специфічне для патології, пристосування, загальна неспецифічна реакція організму, адаптаційна фаза компенсації тощо [2, 14]. Спірним, на нашу думку, є твердження В.Н.Галанкіна [9], що концепція пристосовницької сутності хвороби, висунута І.В.Давидовським [11] і схвалена рядом дослідників, повинна поступитися місцем положенню про діалектичний антагонізм станів пристосованості і хвороби. У цьому випадку неможливе виокремлення приграничних станів між зазначеними явищами, які поширені в повсякденному житті.

Водночас, наведені визначення стану хвороби мають дещо однобокий характер і страждають елементами біологізаторства, оскільки зводять хворобу до процесу специфічного пристосування організму до умов існування, які різко змінилися. На думку академіка А.Д.Адо [2], це неправильно, бо процеси, що відбуваються у хворому організмі, хоча й подібні до тих, які наявні у здоровому за обміном речовин і енергії, реактивністю тощо, проте володіють суворою специфічністю, причому специфічні вони для різного роду патологічних станів.

Виникає питання – якою мірою розробка проблеми адаптації у сучасній біології може мати доповнення (пряме або непряме) до розуміння ролі пристосовницьких процесів у становленні й розвитку хвороб, тобто в патології людини. Дійсно, чи можна говорити про механічне перенесення деяких теоретичних уявлень про характер адаптаційних змін із біології, де мова в основному йде про видові, родові і популяційні пристосування, на особливості адаптації окремого індивідуума при різних станах його здоров’я.

Цікавим є аналіз основних положень поширеної та прийнятої серед фахівців теорії “загального адаптаційного синдрому” канадського вченого Г.Сельє [19], який спробував пояснити всі адаптивні зміни, що відбуваються в організмі, його універсальною неспецифічною реакцією на бунтівний вплив. Відповідно до цього, реакція проходить у декілька стадій: тривоги, резистентності і виснаження, а універсальним апаратом адаптації та компенсації функцій організму при несприятливих впливах є гіпоталамо-гіпофізарно-надниркова система (ГГНС).

Водночас, результати окремих останніх досліджень [21] свідчать про те, що якщо при деяких формах інфекційного процесу (сепсис, ревматизм) гормони кори ниркової мають безсумнівний лікувальний ефект, то при багатьох інших інфекціях вони не діють і навіть сприяють збільшенню ваги захворювань. Так, наприклад, доведено, що введення кортизону різко погіршувало плин поліомієліту, в тому числі й експериментального, негативно відбивалося протягом експериментальної стафілококової інфекції, применшувало фагоцитарну функцію й перешкоджало розвитку запальної реакції, яка не завжди корисна в ході інфекційного процесу. Отже, спроби уніфікувати адаптаційний процес, звести явище адаптації й компенсації функцій, зокрема при інфекціях, до регулюючої діяльності одного, хоча б і дуже важливого органа (у цьому випадку гіпоталамо-гіпофізарно-адреналової системи), не можна визнати вдалими ні з методологічної, ні з фактичної точки зору.

На нашу думку, наведені дані свідчать не стільки про неможливість теоретичних припущень про хворобу як зрив адаптаційних механізмів, скільки про недостатню розробленість питання щодо механізмів, які забезпечують оптимальний пристосовницький ефект організму. У зв’язку з цим актуальність подальших теоретичних і практичних досліджень із проблеми адаптації організму до чинників природного середовища, розробка на цій основі ефективних заходів щодо зниження функціональної напруги, збереження і розвитку рівня його здоров’я незаперечна.

Складність розробки найбільш конкретних визначень станів здоров’я і хвороби збільшується ще й тим, що між цими відносно протилежними категоріями життєдіяльності важко провести чітку межу. Включення адаптаційних механізмів, їхня активація, максимальна напруга і, нарешті, виснаження, що призводить до розвитку певного захворювання, є різними стадіями стану організму між здоров’ям і хворобою, між нормою та патологією.

Досвід, накопичений завдяки фундаментальним дослідженням у сфері космічної й полярної медицини, фізіології праці і спорту, екологічної фізіології, функціональної діагностики й інших галузей науки стосовно оцінки стану здоров’я людей, які знаходяться в неадекватних умовах середовищ, дозволяє говорити про зовсім нову царину знань на межі між фізіологією та патологією або про донозологічну діагностику.

Під донозологічною діагностикою слід розуміти оцінку функціонального стану організму і його адаптаційних можливостей у період відсутності об’єктивних ознак захворювання. Донозологічна діагностика займається розрізненням станів, граничних із нормою та патологією або донозологічних станів [15]. Донозологічні стани виникають у результаті напруги механізмів регуляції функцій у тих випадках, коли організм змушений витрачати більше зусиль, ніж звичайно, щоб забезпечити врівноважування із середовищем. Якщо вплив шкідливих чинників на організм продовжується тривалий час або великий за інтенсивністю, постійна чи тривала й надмірна напруга регуляторних систем може призвести до виснаження резервних можливостей і розвитку станів перенапруги, а потім і до зриву адаптації. Зауважимо, що донозологічні стани відрізняються від захворювань перевагою неспецифічних змін над специфічними.

На жаль, більшість існуючих методів диспансерного й клінічного вивчення людини спрямовані, в основному, на діагностику специфічних преморбідних станів або нозологічних форм патології і не дозволяють у потрібній мірі розрізняти й диференціювати донозологічні стани. Тому необхідні принципово нові підходи до оцінки стану здоров’я різних груп населення, щоб профілактичні й оздоровчі заходи могли бути застосовані на стадії, коли ще не порушена працездатність, коли можливе повернення організму до стану фізіологічної норми або повної стійкої адаптації до сформованих умов оточення.

Актуальність і необхідність вивчення проблеми адаптації, особливо в контексті таких феноменів, як-от: здоров’я, хвороба, донозологічний стан, – вимагає чіткого тлумачення дефініцій: що таке адаптація, які критерії її оцінки й основні етапи формування, в чому полягає її інтегративне значення для будь-якого організму, що є наслідком адаптації або яка її своєрідна “ціна”. Ці і безліч інших питань виникають при осмисленні даного явища, і до сьогодні з цього приводу серед фахівців немає єдиної думки.

Складність розуміння основних закономірностей адаптаційного процесу збільшується, насамперед, відсутністю чіткого визначення самого явища “адаптація”. Так, в енциклопедичному словнику адаптація розглядається тільки “...як пристосування будови і функцій організмів (і їхніх груп) до умов існування”. У фізіології й медицині адаптація нерідко трактується як “процес звикання”. Цікава стосовно цього думка відомого спеціаліста в галузі екологічної фізіології А.Д.Слоніма, який вважає, що “...сам термін адаптація характеризує тільки феноменологію явища і не припускає якогось пояснення механізмів, що лежать у його основі” [20].

Крім наведених у вітчизняній і закордонній літературі, існує ще велика кількість визначень явища “адаптація”, де вона розглядається як “пристосування”, “захист організму”, “реактивність”, “усталеність”, “витривалість”, “компенсація”. Часто термін “адаптація” неправомірно ототожнюється з поняттями “акомодація”, “акліматизація”, “резистентність” тощо.

У зв’язку з вищевикладеним, визначення сутності процесу адаптації, актуалізація цього біологічного феномена серед інших біологічних явищ стикаються зі значними труднощами. Переважна більшість дослідників прагне постійно розширювати поняття адаптації так, що стає надзвичайно важким виділення самого явища [1]. Вважаємо, що при аналізі процесів адаптації варто, насамперед, мати на увазі, що організм у процесі своєї життєдіяльності пристосовується як до адекватних (звичних), так і неадекватних чинників середовища. На думку вже згадуваного В.П.Казначеєва [14], адекватними слід вважати такі умови зовнішнього середовища, які відповідають генофенотипічним конституційним властивостям організму в певний момент часу, тоді як неадекватними вважаються умови середовища, що не відповідають у цей момент генофенотипічним властивостям організму як біосистеми. Вочевидь, що життєдіяльність організму (біосистеми) у неадекватних умовах вимагає включення додаткових механізмів (процесів). Отже, процес життєдіяльності організму (біосистеми) у неадекватних умовах середовищ, із збереженням оптимального співвідношення життєвих функцій, здатності до праці й навчання і є особливим біологічним феноменом, який називається процесом адаптації [14].

Відповідно до наведених визначень поняття “адаптивні властивості”, “адаптація” біосистеми зближуються з поняттям “надійність”, під яким розуміється рівень усталеності або міра адаптованості біосистеми при збереженні нормальної життєдіяльності цієї системи в умовах впливу різних чинників середовища. У цьому випадку вживається така оцінка – “система з високим або низьким ступенем надійності” [8]. При недостатності механізмів адаптації можна констатувати зниження надійності біосистеми, розвиток нової форми життєдіяльності, що трактується як хвороба, і навпаки.

Отже, якщо оцінювати життєдіяльність організму стосовно зовнішніх умов, що діляться на адекватні і неадекватні, то варто виділяти якісно різні стани: 1) фізіологічний; 2) стан напруги; 3) адаптація; 4) патологічний. Важливо відзначити при цьому, що феномен адаптації потрібно відносити до відносно самостійної категорії біологічних явищ і розглядати, поряд із фізіологічним і патологічним станом, як результат еволюційно-історичного розвитку. Цілком доречним є твердження А.Д.Адо [1] про те, що механізми адаптації біологічної системи до умов навколишнього середовища є результатом тривалої еволюції й онтоґенезу, а пристосування – важливою ланкою в походженні видів, біології розвитку й індивідуального розвитку кожного індивідуума.

Подані матеріали свідчать про глибоку наукову розробку питання адаптації як загальнобіологічного явища. Проте необхідно пам’ятати, що характеристика адаптації і зараз значно залежить від того, як розглядається адаптація – як процес, що протікає постійно або як сформоване явище, як властивість, споконвічно властива організму або одержувана протягом усього життя.

Фахівці в галузі теорії і практики адаптації зазвичай виділяють різні види адаптаційних явищ – адаптацію фізіологічну, екологічну, соціальну, психологічну, адаптацію окремих систем і органів тощо. У цьому підході вбачається спроба подати адаптацію не як єдине ціле, а як своєрідну структурну особливість, за аналогією з тим, як ми розглядаємо морфологію і фізіологію кровообігу, дихання, нервової, гуморальної та інших систем будь-якого організму. Відомо, що подібний розподіл є умовним і застосовується лише для зручності характеристики певних систем, тоді як усіма розуміється їхній складний нерозривний зв’язок із великим розмаїттям взаємовідносин, що істотно впливають на окремі елементи єдиної системи.

На нашу думку, визначення адаптації як універсальної властивості живої матерії різних рівнів організації повинно будуватися на загальноприйнятих теоретичних положеннях класичної фізіології й медицини. Загальновідома роль праць І.П.Павлова, І.М.Сєченова в розвитку навчання про рефлекс як відповідної реакції організму на подразник. Безперечно, що рефлективні властивості організму характеризують визначену форму і стадію його адаптивного процесу. Домінуюче значення мають також праці відомого вітчизняного фізіолога П.К.Анохіна, який висунув теорію функціональних систем, що є розвитком учення І.П.Павлова про рефлекс.

У схематичному вигляді будь-яку функціональну систему, що є, на думку П.К.Анохіна, своєрідним морфофункціональним комплексом для забезпечення досягнення організмом тієї чи іншої життєво важливої мети, можна подати так: 1) блок аферентного синтезу, тобто сприйняття й переробка інформації різного характеру, що потрапляє в організм через зовнішні і внутрішні канали; 2) акцептор результату дії або програма майбутніх дій організму на зовнішні і внутрішні впливи, вироблена на основі даних аферентного синтезу; 3) ефекторний блок, який здійснює безпосередню реакцію організму відповідно до обраної програми дій; 4) блок зворотного зв’язку, що коригує ефективність сформованої програми і якість відповіді системи на вплив іззовні.

Беручи до уваги надзвичайну повноту й інформативність поданого структурного розподілу, вочевидь, що теорія функціональних систем може розглядатися як основа самого визначення адаптації, так і розвитку адаптаційного процесу в цілому.

Дійсно, можна говорити про специфіку адаптаційних змін у системах крові, кровообігу, дихання, залоз внутрішньої секреції, нейрогуморальної регуляції тощо стосовно тих чи інших чинників, але при цьому варто пам’ятати і про те, що пристосування, наприклад, до фізичних навантажень забезпечується не стільки конкретними змінами частоти серцевих скорочень, артеріального тиску, систолічного об’єму крові, максимальної вентиляції легень, споживання кисню, секреторної активності різних відділів ендокринної системи тощо, скільки встановленням між ними принципово нових взаємовідносин, що сприяють досягненню конкретних цілей, у даному випадку пристосуванню до певного обсягу, інтенсивності і тривалості фізичних навантажень.

Так само можна розглядати і пристосування до мінливих екологічних, психологічних, соціальних умов і екстремальних факторів різної природи. Не можна не погодитися з думкою ряду дослідників, які вважають, що біологічною основою адаптації варто визнати пластичність функціональних систем організму, а діапазон можливих коливань елементів системи визначає широту її пристосовницьких можливостей до змін середовища. В неадекватних умовах відбувається посилення адаптивності окремих елементів функціональної системи (процес актуалізації) і внесення до її складу нових елементів (процес лабілізації) [1, 14]. За відсутності виразності зазначених процесів в організмі може наступити зрив адаптаційних механізмів і перехід біосистеми в патологічний стан.

У зв’язку з вищевикладеним, доцільним під час оцінки й аналізу різних процесів пристосування є використання терміна “функціональна адаптація”, що передбачає об’єднання у складний адаптаційний комплекс усіх змін в організмі, спрямованих на досягнення найбільш адекватного й безпечного пристосування в умовах, які змінилися. Адаптацію можна розглядати як відповідну реакцію будь-якого організму на зовнішній вплив шляхом реалізації сформованої на цей вплив визначеної форми єдиної функціональної системи, із додаванням необхідних ланок і розвитку якісно нової форми функціональної системи у випадку взаємодії організму з невідомими чинниками середовища або їхньої комбінації.

“Функціональна” адаптація як інтегративний параметр передбачає, що в організмі відбувається своєрідне настроювання на задану частоту зовнішнього стимулу шляхом наявних у його розпорядженні раніше вироблених адаптивних підпрограм.

Це визначення адаптації може бути використане з метою пояснення основних закономірностей практично будь-якого адаптаційного процесу, без детального аналізу різних форм пристосовницьких реакцій організму. Проблема пошуку найбільш об’єктивного й інформативного визначення того або іншого явища, у нашому випадку такого біологічного феномена, як адаптація, нерозривно пов’язана з питанням класифікації, що має важливе значення в систематизації накопичених знань і є базою для подальших досліджень у цьому напрямі.

З філософської точки зору, класифікація є систематизацією знань про той або інший об’єкт, явища, процеси в єдину систему, в якій відбиваються логіка досліджуваного предмета і загальні погляди на світ і його пізнання людиною.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агаджанян Н.А. Эколого-физиологический и социальный подход к оценке здоровья // Сб. научных трудов научного совета РАМН по экспериментальной и прикладной физиологии. – М., 1994. – N 4. – С. 9-20.
2. Адо А.Д. Вопросы общей нозологии. – М.: Медицина, 1985. – 238 с.
3. Артамонова В.Г., Чердник А.Н., Плющ О.Г., Кузнецов Н.Ф., Рыбалкин В.И. Актуальные проблемы донозологической диагностики и реабилитации при воздействии профессиональных факторов // Профессиональные донозологические изменения в системе окружающая среда – здоровье – человек / Санкт-Петербургский санитарно-гигиенический мед. институт. – СПб., 1991. – С.37-43.
4. Бойко Е.Р., Бичкаева Ф.А., Ткачев А.В., Догадин С.А. Особенности регуляции метаболических путей у разных групп аборигенного населения Европейского Севера // Физиология человека. – 1997. – N 4 (23). – С.95-97.
5. Герасимов И.П. Методологические проблемы экологизации современной науки // Вопросы философии. – 1978. – N 11. – С.61-72.
6. Грекова Т.И. Алкоголизм и его последствия. – Л.: Наука, 1986. – 150 с.
7. Деряпа Н.Р., Давыденко В.И. Теоретико-прикладные аспекты проблемы адаптации человека в Антарктиде. – М.: Антарктида, 1988. – С.203-218.
8. Жорницкий А.Б. Методические подходы к анализу понятия “здоровье” // Здравоохранение Российской Федерации. – 1988. – N 5. – С.29-31.
9. Загранцев В.В., Козлов В.Г., Быстров В.Н., Бундзен П.В. Донозологическая диагностика состояния здоровья с помощью прибора “Зодиак-94”, регистрирующего слабые поля // Слабые и сверхсильные поля и излучения в биологии и медицине / Тезисы докладов Международного конгресса. – СПб., 1997. – С. 164.
10. Иванова О.И., Басанец Л.М. Анализ морфофункциональных показателей и адаптационных возможностей студентов. – Депон. рук. в ГНТБ Украины, 21.04.1997, 298 – Ук 97. – Сумы, 1997. – 15 с.
11. Казначеев В.П. Проблемы экологической патологии: что такое хронические заболевания // Сб. научных трудов Новосибирского мед. института. – 1991. – N 139. – С.5-23.
12. Король И.М., Лопотко А.И. Прогнозирование профессиональных повреждений слуха // 3-ий съезд оториноларингологов Республики Беларусь. – Минск, 1992. – С.144-145.
13. Логвиненко И.И. Хронические неспецифические заболевания легких – биологический индикатор экологического благополучия Крайнего Севера // Пульмонология. – 1997. – N 1. – С.34-36.
14. Максимова Т.М., Какорина Е.П. и др. Современные проблемы здоровья населения и медицинского обеспечения // Бюллетень НИИ им. Н.А.Семашко. – М., 1996. – С.23-28.
15. Маликов Н.В. Актуальные вопросы оценки адаптационных возможностей организма как средства донозологической диагностики // Актуальні проблеми фізичної культури та спорту в сучасних соціально-економічних і екологічних умовах / Тези доповідей 1-ї Міжнародної конференції. – Запоріжжя, 2000. – С.152-160.
16. Мурадова М.С., Хакимова А.Р., Томашевская С.К., Рахметов Б.Р. Оценка иммунного статуса у жителей гор Ашхабада // Научный Совет АН СССР АМН СССР по физиологическим наукам. – Душанбе, 1991. – С.28.
17. Солонин Ю.Г. Физическое здоровье Коми // Финско-угорский мир: состояние природы и регион. стратегия защиты окружающей среды / Тезисы докладов Международной конференции. – Сыктывкар, 1997. – С. 163.
18. Хижняк Н.И., Некрасова А.С., Моисеенко А.Д. Новый методический прием изучения состояния здоровья населения промышленных городов // Врачебное дело. – 1992. – N 10. – С.23-25.
19. Хрипкова А.Г., Антропова М.В., Фарбер Д.А. Возрастная физиология и школьная гигиена. – М.: Просвещение, 1990. – 320 с.
20. Чукова Ю.П. Изучение влияния промышленного производства и диагностических процессов на здоровье населения // Оборонный комплекс – научно-техническому прогрессу России. – 1997. – N 1. – С. 47-59.
21. Ariens E.J., Simonis A.M. Receptors and receptor mechanism // Irv. Beta – adrenoceptor blocking agents / Eds. P.R.Saxena, R.P.Forsyth. Amsterdam. – 1976. – Р.3-27.
22. Krivohlavy I. Adaptace a zvladani nadlimitnich zatezi // Cas. Lek. Csk. – 1998. – N.20 (127). – P.612-615.