Статья раскрывает особенности адаптации студентов-первокурсников к новым условиям жизни, учебной деятельности, общения с ровесниками группы, старшекурсниками, преподавателями.

Один из таких путей адаптации – это занятия в психической лаборатории гуманитарно-педагогического института.

В процессе занятий в лаборатории студенты обучаются навыкам экспериментально-исследовательской работы, у них формируются устойчивый, глубокий интерес к науке психологии, любовь к будущей, самой гуманной на земле профессии – воспитателя детского сада.

Статья может быть рекомендована преподавателям І, ІІ уровня аккредитации, руководителям внеурочных форм работы.

The article reveals peculiarities of students’ of the first year of study adaptation to the new conditions of living, educational activity, communication with freshmen-coevals, with elder students, teachers. One of such ways of adaptation is the course of training in the psychological of the Humanitarian-Pedagogical Institute.

In the process of training in the laboratory the students study experience of experimental and research work. They form steady and deep interest to the psychology as a science, they love their future profession – teacher at kindergarten – the most humane profession in the world.

The article can be recommended to the teachers of educational institutions of the 1st and 2nd levels of accreditation, to the teachers of post – class forms of work.

Дошкільний навчально-виховний заклад сьогодні ставить високі вимоги до майбутніх фахівців. До гуманітарно-педагогічного інституту приходять випускники шкіл І ступеня, які виявляють інтерес до професії вихователя. Головним мотивом вступу до інституту, на їхній погляд, є любов до дітей.

Прийнятий закон про дошкільну освіту підкреслив, що майбутнє людства, нашого суспільства в руках вихователя. Тому надзвичайно актуальним є питання, хто сьогодні прийде в навчально-виховний дошкільний заклад.

Довкілля третього тисячоліття має гостру потребу в новому поколінні педагогів, які б володіли не лише високим рівнем академічних знань, але й високою моральністю. Мета педагогічного вузу підготувати високоосвічених спеціалістів, закоханих у свою професію.

Закономірно, що у першокурсників наступає важливий етап їхнього життя, змінюється соціальне оточення, стилі спілкування, статус, особливості діяльності. Лише вчора вони відчували увагу й опіку своїх шкільних вчителів, а в умовах інституту вони почувають себе дискомфортно. За дуже короткий термін студенту слід допомогти адаптуватися в колективі групи. Він повинен зрозуміти, що є багато можливостей розкрити свої інтереси, здібності, уміння. В інституті працюють клуби, гуртки, психологічна лабораторія, факультативи, які мають на меті переконати у правильності обраної професії, сформувати глибокий інтерес та любов до обраної професії. Поняття “адаптація студентів” – носить конкретний характер і означає, насамперед, саме пристосування особистості, особистісних властивостей і якостей до конкретних умов даного педагогічного вузу. За дослідженнями (Семиченко В.А., Зданевич Л.В.), адаптація до училищних умов життя, навчання, дозвілля, безумовно, пов’язана з різкою зміною соціального стану особистості, хоч і менш істотно, ніж у разі пристосування до нових умов праці. Виходячи з найважливіших напрямків встановлення особистості, основний зміст процесу адаптації студентів молодших курсів пропонується визначити такими напрямами [6, C.54]:

• нове ставлення до професії;
• освоєння нових навчальних норм, оцінок, засобів і прийомів самостійної роботи, інших вимог;
• пристосування до нового типу навчального колективу, його звичаїв і традицій;
• ознайомлення з новими видами навчальної діяльності;
• пристосування до нових умов побуту в студентських гуртожитках, нового культурного середовища, нових форм використання вільного часу.

За дослідженнями Л.В.Зданевич, важливим аспектом психологічної адаптації є зміна соціального статусу, який має такі риси [3, С.137]:

• усвідомлення нової якості в своїй соціальній позиції, підвищене почуття власної гідності (“я вже не школяр, а студент”);
• прагнення домогтися перших успіхів, які підтверджують нову, більш високу позицію;
• інтерес і старанність у виконанні навчальної та іншої роботи в стінах педагогічного училища;
• різноманітність навчальних і позакласних інтересів.

У Хмельницькому гуманітарно-педагогічному інституті полегшують цей процес адаптації такі форми позаурочної роботи, як робота психологічної лабораторії. На засідання якої запрошуються студенти перших курсів, і мета цих засідань – допомогти звільнитися від переживань, тривоги, недовіри, страху, оволодіти способами налагодження стосунків з ровесниками, викладачами. Такими є засідання під девізом: “Пізнай себе, пізнаєш інших”; “Вихователь – прекрасніше професії не знаю”; “Досліджуєм індивідуальні особливості дітей дошкільного віку”. Багаторічні спостереження викладачів психології доводять, що формування професійної спрямованості у першокурсників знаходяться в тісному зв’язку з процесом перебудови особистості під впливом нової соціальної ролі “студент, майбутній вихователь”.

Перетворююча сила соціальних очікувань людини залежить від безпосереднього спілкування з колективом в якому навчаєшся, а всі ми такі різні... і кожен чує “свій марш”.

Тому, працюючи в психологічній лабораторії, студенти розширюють і поглиблюють свої знання про те, що кожній людині притаманні неповторні риси, які склалися в ході її індивідуального розвитку і їх слід враховувати для того, щоб у колективі тобі було комфортно жити і працювати.

А згодом, вивчаючи умови формування особистості дошкільника та досліджуючи їхні індивідуальні особливості, студенти усвідомлюють, що особистість дитини, її неповторна індивідуальність стоїть у центрі освітньо-виховного процесу кожного навчального дошкільного закладу. Складні соціальні та екологічні обставини у нашій державі зумовлюють необхідність постійної уваги вихователів і батьків до фізичного та психічного здоров’я дитини. Дошкільний вік – період, коли малята найуразливіші, гостро сприймають усі дії дорослих та однолітків, які зачіпають їхнє “Я”.

Виникнення різних емоційних розладів, порушень соціальної поведінки великою мірою пов’язано з особливостями сімейного виховання. Сімейні конфлікти, дефіцит батьківської любові і уваги, жорстокість, надмірна вимогливість, непослідовність у системі заохочень і обставин, які травмують дитину, провокують різні деформації психіки і поведінки [1, C.3].

Ось тут і виникає потреба індивідуального підходу до дитини. Видатні психологи О.В.Запорожець, О.Леонтьєв, Г.Люблінська, Д.Ельконін займались проблемою індивідуального підходу у зв’язку з вирішенням завдань формування особистості.

Індивідуальний підхід, за дослідженнями Я.І.Ковальчук [5, C.18], вимагає від педагога дошкільного закладу великого терпіння, уміння розібратися в складних проявах поведінки. В усіх випадках необхідно знайти причину формування тих чи інших індивідуальних особливостей дитини. Це може бути стан здоров’я, особливості вищої нервової діяльності, умови навколишнього середовища. Різні відхилення в поведінці дитини легше попередити, ніж долати їх, коли вони перетворяться на звичку.

Сьогодні поставлено під сумнів закон існування і розвитку добра. Багато років дітей виховували згідно з цим основним моральним законом: добро породжує добро, а зло здатне породити лише зло. Як підкреслюють українські дослідники, зараз “цей закон спрацьовує доти і лише там, доки і де сам ґрунт здоровий. У значною мірою хворому “суспільстві” цей закон вже не спрацьовує, скоріше навпаки: там, де добро (гуманність, чесність, істина тощо) органічно ігнорується, там добро породжує зло, викликає з глибини підсвідомості агресію і ненависть...” [4, С.93]. Лють, жорстокість, безсердечність нашого переломного часу можна зрозуміти, проте аж ніяк не можна виправдовувати їх і миритися з ними. Передусім тому, що це підриває здоровий культурний розвиток підростаючого покоління, повноцінне формування особистості, тобто ставить під сумнів і майбутнє самого суспільства. У дітей зросла асоціальна спрямованість, вони стали більш агресивними, вразливими, швидко виходять із стану рівноваги. Значно зросла кількість психічних захворювань, безпосередньо пов’язаних із соціальними умовами. В окремих дітей розвиваються хибні якості: жорстокість, брехливість, лють та інші, у значної частини підлітків порушуються цінність орієнтації.

Серед чинників, пов’язаних із проявами агресії дітей, виділяють такі:

1. соціально-економічне та політичне становище сучасного суспільства;
2. моральні норми поведінки, що задаються соціальними умовами;
3. умови мікро середовища, тобто сімейного, родинного оточення й оточення знайомих та однолітків;
4. характер і система виховання які сприяють тому, що агресивні дії стають звичайним досягненням своїх потреб;
5. вікові та індивідуально-психологічні особливості дітей;
6. соматичне неблагополуччя, послаблене здоров’я, психічні захворювання;
7. фізичні умови середовища, що оточує дитину, висока концентрація людей у великих містах, неможливість залишитися на самоті тощо.

Найважливішими з них є особливості соціального становища та загального емоційного стану здоров’я дитини в конкретній ситуації. Звичайно, не меншу роль відіграють схильність дітей до агресивності, природжений темперамент, відображенням якого є поведінка дитини, її конституційні дані. На формування агресивної поведінки дітей чималий вплив мають взаємовідносини в сім’ї. Дитина, що зростає в сім’ї з високим рівнем суперництва, може включитися в змагання і стати самовпевненою, впертою.

Деякі дослідники пояснюють схильність дітей старшого дошкільного віку до агресивної поведінки ще одним можливим чинником – послідовністю народження. Наприклад, малюк із сім’ї з великою кількістю дітей частіше схильний до сором’язливості, що може бути пов’язано з підвищеною турботою про нього великою кількістю людей. Гіперопіка може викликати протест, зокрема агресивні дії (хоча може стати і причиною інфантильності, що не передбачає агресивної поведінки). Якщо така дитина змушена бути самостійною, то з неї, на думку автора [1, C.28], може розвиватися агресивна особистість. Навпаки, старша дитина в багатодітній сім’ї частіше схильна до самовпевненості, можливо, тому, що відчуває перевагу над молодшими дітьми або відповідальність за них.

З дослідженнями психологів щодо агресивності дітей із багатодітних сімей можна погодитися лише частково до певної аргументації.

Одні і ті ж чинники по-різному впливають на кожну дитину. І часто зовнішньо однакові форми поведінки різних дітей зумовлені різними причинами, мотиваціями (свідома, несвідома). Та й у самі вчинки діти вкладають різний зміст. Через це однакові форми реакцій педагога свідчать про недиференційований підхід до виховання, нерозуміння справжніх причин поведінки дітей, а інколи – про формальне ставлення до роботи. На жаль, приклади безпорадної пасивності педагогів щодо усунення конкретних виявів агресивності й жорстокості серед своїх вихованців поки що непоодинокі.

Дослідження О. Б. Бовть [1, С.18] доводять, що кожна особистість певною мірою наділена агресивністю. Відсутність її веде до пасивності, конформності тощо. Надзвичайний розвиток її починає визначати всю суть особистості, яка може стати конфліктною, не здатною на свідому кооперацію. Сама собою агресивність не робить людину свідомо небезпечною, бо, з одного боку, існуючий зв’язок між агресивністю і агресією не є жорстоким, з іншого – сам акт агресії не приймати свідомо небезпечні та не схвалювані форми.

Під час шеститижневої педагогічної практики з психології і роботи в психологічній лабораторії студенти навчаються психологічному спостереженню і розуміють, що агресивність як психологічне явище в дошкільному віці виявляється в характеристиці дій та вчинків, коли дитина прагне навмисно завдати шкоди іншій, образити, ударити, зробити боляче, дошкулити словом. Агресивний дошкільник дражнить ровесників, вигукує образливі прізвиська. Він упертий та самовпевнений, спочатку заперечує, а потім вислуховує, частіше говорить “ні”, ніж “так”. Перші ознаки агресивності спостерігаються у дітей після 2,5 років, емоційні переживання малюків від 2 до 3-х років відзначаються високою інтенсивністю, їхні прояви не регулюються соціальними нормами і вольовими зусиллями. Своє незадоволення вони демонструють надто безпосередньо: галасують, падають на підлогу, тупають ногами, верещать, можуть дряпатися, кусатися, битися.

Спалах люті з елементами агресивної поведінки спостерігається в ситуаціях, коли бажання дитини з будь-якої причини не виконуються. Виникає реальна можливість конфлікту між нею і батьками, який нерідко супроводжується агресивними проявами з боку малюка.

Нерідко агресивні дії дитини раннього віку є частиною загальної реакції протесту проти дій дорослих. Це спостерігається у маленьких дітей (1,5-2 роки), батьки яких наполягають на своєму, не враховуючи індивідуальних і вікових особливостей власної дитини, її фізичного стану, динаміки розвитку.

У середньому і старшому дошкільному віці (5-6 років) агресивна поведінка розглядається як специфічна форма взаємовідносин дитини з іншими людьми (в першу чергу з однолітками). В цей період з’являються скарги на бійки, на агресивні дії дитини у ставленні до молодших сестер, братів. Така поведінка свідчить про недоліки в сфері соціальних взаємовідносин, є наслідком незадоволення дитини своїм становищем у групі дитячого садка або в сім’ї.

Г. Еберлейн визначає агресивність як “відчай дитини, яка шукає визнання і любов”. Агресивність викликається активним прагненням дитини усунути конфліктну ситуацію будь-якими засобами. Дефіцит любові є фоном, на якому легше виявитися агресивності.

На думку Гізели Еберлейн, агресивність – це зворотний бік страху. Гіперопіка батьків викликає в дітей невпевненість характеру, амбівалентність (подвійність) емоцій і, як результат, страхи, які, потім гіперкомпенсуючись, проявляються в агресивній поведінці дитини. І на батьків поширюються її реакції протесту.

До ознак агресивності дітей дошкільного віку можна віднести такі:

• впертість, прагнення заперечувати, відмовлятися;
• забіякуватість, дратливість;
• напади гніву, вибухи злості, обурення;
• прагнення образити, принизити;
• владність, егоцентризм, завищена самооцінка, самовпевненість;
• невміння обстоювати своє;
• невміння зрозуміти інтереси іншого.

Кожна окрема ознака ще не свідчить про виражену агресивність. Випадкові, епізодичні прояви впертості або запальності – також не показники високого рівня цієї риси. Лише систематичні прояви перелічених особливостей поведінки та їхньої взаємодії свідчать про агресивність дошкільника.

Агресію потрібно відрізняти від наполегливості, напористості, які включають захист майна чи прав (наприклад, не дозволяє взяти іграшку), впертості у своїх бажаннях і прагненнях.

У центрі особливої уваги вихователів, спеціалістів дошкільного закладу повинні бути діти, які потребують особливої допомоги. Варто ретельно розібратися в їхніх індивідуальних особливостях, добре усвідомити, що в них закладено від природи. Адже властивості вищої нервової діяльності не переробиш. Тому потрібно їх визначити, щоб допомогти дитині у виробленні природного для неї і тих, хто її оточує, стилю діяльності. Необхідно добре усвідомлювати. і розмежовувати ознаки тривожності (підвищена збудливість, напруженість, скутість; страх перед усім новим, незнайомим, незвичайним, невпевненість у собі, занижена самооцінка і т.д.); імпульсивності (невміння чекати, нетерплячість; образи, що легко виникають і швидко минають, дратівливість, нестриманість і т.д.); ознаки агресивності (упертість, прагнення заперечувати, відмовлятися; забіякуватість, дратівливість; напади гніву, вибухи злості, обурення, прагнення образити, принизити; владність, намагання обстоювати своє) [4, C.29, 37, 41].

ЛІТЕРАТУРА

1. Бовть О.Б. Психокорекційна робота з попередженням агресивності дітей молодшого дошкільного віку // Практична психологія та соціальна робота. – 1998. – N 1-3. – С.3-8, 18-20.
2. Закон України про дошкільну освіту.
3. Зданевич Л.В. Адаптація студентів до навчального закладу // Вісник Прикарпатського університету. Педагогіка. – 2001.
4. Карпенко З.С. Експресивна психотехніка для дітей: Психологія дошкільнят. – К., 1997. – 95 с.
5. Ковальчук Я.И. Индивидуальный подход в воспитании ребенка. – М.: Просвещение, 1985.
6. Семиченко В.А., Галус О.М., Зданевич Л.В. Теоретичні та методичні основи професійного самовиховання студентів вузу // За заг. ред. В.А.Семиченко. – Хмельницький: ХГПІ, 2001.