В статье проанализированы подходы к финансированию высшего образования и даны рекомендации по усовершенствованию данного процесса в рыночных условиях.

The approaches to the financing of higher education are analyzed in the article. The recommendations of mastering of the given process in the conditions of market are proposed.

Рівень державного фінансування освіти – один з головних показників, який характеризує державну політику в цій галузі. У зазначеному контексті надзвичайно суттєвим є питання, з якого джерела фінансуються заклади освіти (центральних, реґіональних, місцевих органів), а також у якому співвідношенні воно здійснюється.

За останнє десятиріччя більшість розвинутих країн світу провели реформи в галузі освіти, в тому числі й у сфері управління освітою. Все більше простежується тенденція до децентралізації, перекладу багатьох управлінських повноважень та функцій на більш низькі рівні і більш повної участі суспільства в процесі керівництва освітою.

Як результат цього процесу в ряді держав змінилися методи і механізми фінансування закладів освіти. У декількох країнах були проведені реформи, спрямовані на децентралізацію фінансування (в Бельгії, Великобританії, Іспанії, Франції). У деяких – посилена роль місцевих органів влади щодо прийняття відповідних управлінських рішень (Фінляндія, Швеція), в інших – введено нові моделі фінансування видатків на утримання навчальних закладів (Нідерланди), в окремих – надано ширші повноваження закладам освіти щодо управління своїм бюджетом (Великобританія).

Але основна відповідальність за фінансування закладів освіти, як і раніше, лягає на державну владу різних рівнів. Ступінь участі того чи іншого рівня управління в фінансуванні освіти залежить від системи національних факторів: державного устрою і загальної системи державного управління, історичних і культурних традицій тощо.

В країнах з централізованими системами освіти рішення щодо фінансування навчальних закладів приймаються центральними органами. У федеративних державах вони покладаються на уряди суб’єктів федерації (або реґіонів). Необхідно підкреслити, що на сьогоднішній день в закордонній управлінській практиці немає чіткої єдиної системи критеріїв для аналізу ступеня централізації або децентралізації управління освітою. Іноземні автори використовують різні підходи і критерії, визначають різні класифікації країн стосовно цієї проблеми. Так, наприклад, професор Брюссельського вільного університету і експерт Ради Європи Анн Ван Хехт виділяє три групи освітніх систем. Перша – здебільшого централізована система освіти. Друга – централізована система освіти з правом тенденції до децентралізації управління. Третя – система освіти з переважною децентралізованою системою управління [1].

Болгарський вчений Н.Попов пропонує іншу класифікацію, він наголошує на існуванні двох основних груп країн: з централізованим керівництвом, яке поділяється на дві підгрупи – з сильним і повним централізмом; і з децентралізованим управлінням, яке ділиться на 3 підгрупи країн – з пропорційною, нерівномірною і повною децентралізацією управління освітою [2]. Механізми прямого фінансування різні для тих чи інших держав. Надання коштів здійснюється за одним із трьох критеріїв (чи за умов їхньої комбінації).

1. Коли фінансування відбувається “за результатами”, система надання коштів зосереджується на кінцевих показниках роботи (план випуску студентів та аспірантів). На практиці цей підхід виявився непридатним для країн, які розвиваються. Головною проблемою стає зниження рівня якості підготовки студентів за потрібної кількості випускників. Збереження принципу “за результатами”, але в комбінації з децентралізованим фінансуванням, тобто платнею за навчання студентів (досвід США), може дати найефективніші результати. Але це потребує високого рівня розвитку ринкових відносин та рівня життя населення.
2. Фінансування вузів може здійснюватися відповідно до плати за навчання – метод “за витратами”. Найпопулярніші варіації цього методу пов’язані з різними нормативами та формулами, коли перемножують кількість студентів на кошти, затрачені для підготовки одного студента. Така система, якщо її не розробляти надто ретельно, стає за своєю суттю витратною і може спричинити, наприклад, штучне підвищення набору або навчання на повторному курсі. Для України фінансування за цим принципом могло б бути використане за умов розробки нормативів витрат.
3. Більшість держав, які розвиваються, використовують “узгоджувальні” процедури фінансування, які забезпечують високий рівень контролю уряду за системою вищої освіти в цілому, а також за окремими закладами.

Аналіз досвіду 35 країн, проведений Світовим банком, показав, що в більшості країн, які розвиваються, та в деяких розвинених фінансування здійснюється саме на узгоджувальних засадах (Бразилія, Аргентина, Греція, Індія, Італія та ін.). Менша кількість країн використовує принцип фінансування “за витратами”. Це високорозвинуті промислові та деякі країни Азії і Африки (Канада, Велика Британія, Франція, Швеція, Японія, Норвегія, Китай, Нігерія). Рідко використовують підхід “за результатами” (Данія, Фінляндія, Ізраїль, Голландія). Переважно за рахунок коштів студентів фінансуються вузи Чилі.

У статті двадцять шостій “Загальної Декларації прав людини”, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р., записано: “Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного” [3].

Аналогічна позиція простежується у статті п’ятдесят третій Конституції України, прийнятій п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., у якій зафіксовано, що “кожен… має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, розвиток дошкільної, повної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. “Закон України “Про освіту” проголошує, що фінансування державних навчальних закладів, установ і організацій системи освіти повинно здійснюватись на нормативній основі за рахунок коштів республіканського та місцевих бюджетів, галузей народного господарства, держави: підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування, причому держава забезпечуватиме бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому 10% національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність” [4].

Вищезазначеним документом передбачено, що бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню і не зменшуються у разі одержання коштів з інших джерел. У цьому ж законі зазначається, що державні навчальні заклади та установи системи освіти, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету і коштів галузі, звільняються від оподаткування прибутку (доходу) без обмеження рівня рентабельності, а їхні потреби для розвитку матеріально-технічної бази задовольняються першочергово відповідно до затверджених нормативів. Звільняються від оподаткування і прибутки (доходи) підприємств, організацій, установ, громадян в частині, яка спрямовується на розвиток освіти.

Життя та фінансово-економічна ситуація змушують вищі педагогічні навчальні заклади освіти шукати і застосовувати додаткові джерела до бюджетних джерел фінансування, що передбачено статтею шістдесят першою Закону України “Про освіту” “Фінансово-господарська діяльність закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти”. Такими додатковими джерелами є кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів до укладених договорів, плата за надання додаткових освітніх послуг, кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання, дотації з місцевих бюджетів, кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів, валютні надходження, добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян, інші кошти.

Покращання фінансової ситуації можливе також шляхом створення на реґіональному рівні управління освітою спеціалізованих комерційних банків, інтегрованих у галузеву економічну інфраструктуру.

Акціонерами-засновниками таких банків могли б стати загальноосвітні заклади і органи управління, приватні особи. Створення спеціалізованого банку фінансування освіти має ряд переваг. По-перше, прискориться процес проходження фінансових ресурсів від централізованих джерел до кінцевих отримувачів. По-друге, в комерційний обіг втягуються грошові засоби, які знаходяться на рахунках загальноосвітніх закладів, і тим самим поповнюється галузевий бюджет. По-третє, з’являється можливість мати дивіденди із сум, які знаходяться на рахунках, користуватися пільговим (включаючи безпроцентний) кредитом, а також отримувати консультативну допомогу банку в питаннях ефективності використання фінансових засобів. Створення таких банків дозволило б органам управлінням сформувати сучасну галузеву економічну інфрастурктуру, яка б включала різні інвестиційні фонди, інакше організовувати всю економічну роботу в територіальному освітньому комплексі.

В Україні необхідно більш швидкими темпами впроваджувати систему кредитування освіти. В умовах трансформації економіки та обмежених доходів більшості сімей кредити населенню на освіту можна надавати і вони вже надаються у кількох формах: опосередковано через юридичних осіб (приватні і державні заклади); впровадженням студентських програм і передусім тих, які організаційно поєднують навчання з працею; неоподаткуванням коштів, спрямованих на оплату навчання; наданням дотацій і кредитів на отримання освіти. Грошова допомога на освітянські послуги допоможе знизити тиск на фонд сприяння зайнятості населення і поліпшить соціальний статус молоді.

Пропонований матеріал розкриває лише деякі із важливих аспектів фінансування галузі освіти. Об’єктом наукових досліджень означеного напрямку залишається необхідність та впровадження нових підходів до фінансування галузі освіти, які б орієнтувалися до тенденцій перспективних та інноваційних зрушень і відповідно враховували пріоритетні в майбутньому джерела фінансування освіти як в Україні, так і в інших країнах світу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Van Haecht A. Sharing of Resposibilities and Powers Between Local, Regional and National authorities in the Field of Education. Strasbourg, 1994. – P.8-9.
2. Попов Н. Сравнение на управленисто и финасиратонето на срунето образование в 20 европейски страни // Управление на срунето образование. – 1996. – N 8-9. – С.81-83.
3. Дарманський М.М., Войтенко В.І. Про завдання та функції органів управління освітою в реґіонах щодо постатейного виконання положень Закону України “Про освіту”. – Хмельницький: Поділля, 1997. – 94 с.
4. Закон України “Про освіту”: Підписаний Президентом України 23 березня 1996 р. – К.: Ґенеза, 1996. – 36 с.