В публикации проанализирован образовательно-квалификационный уровень педагогов начального звена образования Украины. Традиционные подходы к их специальному обучению, охарактеризованы положительные и отрицательные стороны. Предложена система обучения педагогов в учебном заведении разных уровней аккредитации, которая внедрена в практику работы.

The educational level of all the junior school teachers, involved into the educational process in Ukraine, has been analyzed in the publication. Traditional approaches to their special training, their positive and negative sides are characterized there A system of graded teachers’ training on the basis of Higher Teachers’ training institutions of different grades of accreditation, approbed in practice, has been proposed.

Розробка методології системного підходу активізується наприкінці 70-х та на початку 80-х років завдяки дослідженням російських (Афанасьєв В.Г., Блаубберг Я.В, Богданов Г.П., Сахновський К.П., Юдін Е.Т.) та зарубіжних вчених (Бертиланфі Л., О’Шоннесі Дж.).

За даними статистики, освітньо-кваліфікаційний рівень працюючих в освітньому просторі України вихователів дітей дошкільного віку та вчителів початкових класів значно нижчий від освітньо-кваліфікаційного рівня вчителів, що викладають основи наук у 5-11 класах загальноосвітніх шкіл. Значна частина цих педагогів мають освіту на рівні педучилища і так працюють до виходу на пенсію. Відсутність у них вищої педагогічної освіти ставить їх у дещо “меншовартісне” становище порівняно із своїми колеґами. Вони не мають можливості здобувати вищі категорії у процесі систематичної п’ятирічної атестації і, як наслідок, заробітна плата у них мала, низьким є також рівень їхнього пенсійного забезпечення.

Водночас саме ця категорія педагогів формує фундамент усієї майбутньої системної освіти людини – дошкільну і початкову шкільну освіту. Усім відомий вислів К.Д.Ушинського про те, що чим менший вік тих, кого ми виховуємо та навчаємо, тим більше знань вони вимагають від нас. Тому вирішення проблеми підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня педагогів початкових ланок освіти стане запорукою значного покращання системи освіти в цілому.

В.І.Луговий у своїй змістовній монографії “Педагогічна освіта в Україні” (вип. 1996 р.) зазначає, що сьогодні “важливою тенденцією є підвищення рівня педагогічної освіти – частка тих, хто здобуває вищу педагогічну освіту у вузах III і IV рівнів акредитації, в цілому зростає. Проте у розрізі окремих реґіонів, спеціальностей, видів педагогічної діяльності дана тенденція має різну силу.

Стосовно вчителів початкової школи перший висновок полягає у тому, що зростання їхньої долі із зазначеною вищою освітою уповільнилось (зараз ця частка – 57,2%). Це пов’язано з сильною конкуренцією з боку педучилищ, які випускають велику кількість даних педагогів. Характерною у цьому плані є ситуація, що склалася у м. Києві, де робота педінституту значною мірою “шунтується” трьома педучилищами. Частка вчителів-початківців з 4-5-річною вищою освітою тут протягом двадцяти років законсервована на межі 60-65 відсотків.

Другий висновок зводиться до того, що для реґіонів, в яких не здійснювалась дана вузівська освіта вчителів початкових класів (Закарпатська, Чернівецька області та Республіка Крим), стійко зберігається і навіть збільшується (Закарпаття) суттєве відставання від середньореспубліканської частки цих працівників з вищою освітою III і IV рівнів акредитації. Важливо, що сусідня з Чернівецькою Івано-Франківська область, педінститут якої мав спеціальність “Педагогіка і методика початкового навчання”, протягом двох десятиріч далеко випередила свого чернівецького аналога, хоча починали обидві області з однакових показників. Те ж стосується Чернігівської області, в якій розглянутий параметр досяг 76 відсотків. Знову ж таки характерно, що відкриття у 1991 р. в Чернівецькому університеті у комплексі з педучилищем такої підготовки на прискорених засадах одразу виправило становище.

Тобто понад двадцятирічний період (1970-1992 рр.) не ліквідував диференціацію областей за забезпеченістю початкової школи педагогами з 4-5-річною вищою освітою: якщо виключити з розгляду Київ, то процентний інтервал розбіжності зріс з 19,4 у 1970 р. до 42,4 у 1992 р. Отже, діє тенденція реґіональної залежності у підвищенні освітнього рівня суб’єктів педагогічної діяльності. Також існує тенденція збереження розриву між забезпеченістю вчителями з повною вищою освітою міських і сільських шкіл на користь міста.

Хоча випуски вчителів з повною вищою освітою, що викладають малювання і креслення, музику і співи, фізичну культуру та працю, зросли, питома вага їх серед загальної кількості педагогів даної категорії у 1992 р. зменшилась до 70,1 відсотка. Це свідчить насамперед про недостатність темпів збільшення їх підготовки у вузах порівняно з потребами” [9, С.159-160].

В Україні традиційно підготовка працівників дошкільних закладів та вчителів початкових класів здійснюється на відповідних відділеннях педучилищ (на базі неповної середньої освіти – 9 кл.) та факультетах педагогічних університетів та інститутів (на базі повної середньої освіти – 11 кл.). Практика підготовки педагогів початкової ланки освіти в педучилищах має в цілому значно триваліший в часі досвід реалізації, ніж на факультетах дошкільного виховання та початкового навчання в педагогічних інститутах. Досить тривалий час ведуться розмови про позитивні і негативні моменти одного і другого способів підготовки цих педагогів. Більшість науковців та педагогів-практиків схильні стверджувати, що в педучилищі майбутні вихователі дітей дошкільного віку та вчителі початкової школи одержують більш ґрунтовну підготовку до роботи з дітьми, але рівень їхньої теоретичної психолого-педагогічної підготовки залишає бажати кращого. У педагогічних інститутах ці педагоги одержують більш високий рівень теоретичної підготовки, але практична та методична готовність їх до проведення занять із дошкільниками та молодшими школярами є недостатньою. У ряді випадків у деяких реґіонах відчувається навіть деяке “протистояння” педучилищ і педфакультетів педагогічних інститутів та університетів.

Абсолютна більшість педінститутів та педуніверситетів України здійснюють підготовку фахівців початкової ланки освіти на базі повної середньої освіти (11 кл.) за 5-річними навчальними планами та подвійними спеціальностями. Наприклад:

• вчитель початкових класів та біології;
• вчитель початкових класів та образотворчого мистецтва;
• вчитель початкових класів та музики.

Спершу створюється враження, що такий підхід є доцільним, оскільки це надає більш широкі можливості для перспективного працевлаштування випускників педфакультету. І це є беззаперечним фактом.

Але існує й інший бік цього процесу. Уявімо, що в реальну школу прибув випускник педфакультету, що одержав кваліфікацію вчителя початкових класів та біології. Розглянемо дві ймовірні ситуації.

Перша. Директор школи призначає його на посаду вчителя початкових класів. Згідно з навчальним планом школи, його тижневе навантаження становить 24 години і посада вимагає систематичної роботи як класовода. Чи має змогу цей педагог додатково ще читати уроки біології? Абсолютно ясно, що ні. Навіщо ж він протягом свого навчання на педфакультеті витрачав час на понаднормативне (для вчителя початкової школи) вивчення біології на шкоду своїй психолого-педагогічній та методичній підготовці вчителя початкових класів?

Друга. Директор школи призначає цього випускника педфакультету на посаду вчителя біології із певною кількістю годин педагогічного навантаження. Чи має змогу цей педагог ще одночасно працювати класоводом у початкових класах із недільним педнавантаженням 24 години? Однозначно, що ні. Навіщо ж він протягом свого навчання у педінституті, готуючись до викладання біології, витрачав час і зусилля на понаднормативне (як для біолога) вивчення змісту діяльності вчителя початкових класів?

Існує й інший аспект – аспект змістовності та глибини підготовки фахівця-педагога. Кожна спеціальність має свої нормативні традиційно усталені терміни підготовки. Вчителі початкової школи на базі повної середньої освіти (11 кл.) за однопрофільною спеціальністю потрібно готувати 4 роки, а вчителя біології – 5 років. Яким чином 4-річний навчальний план поєднати з 5-річним і реалізувати якісно це комплексне навчання протягом 5 років? Це ж стосується й інших поєднань спеціальностей. Якщо співставити навчальні плани факультетів початкового навчання і музично-педагогічних й художньо-графічних факультетів, то й тут побачимо надзвичайно разючу різноплановість фахової підготовки.

Дійсно, поєднання спеціальностей у процесі підготовки вчителів у педагогічних інститутах та університетах є доцільним і корисним для справи освіти, але тільки в тому разі, коли це поєднання є логічним за своїм змістом.

Наприклад:

• вчитель біології та хімії;
• вчитель біології та географії;
• вчитель української та іншої мови і літератури;
• вчитель фізики та математики;
• вчитель математики та інформатики і т.д.

Практика 5-річної двопрофільної підготовки педагогів початкової ланки освіти має ще й інший негативний наслідок. Педагогічні училища готують вихователів дітей дошкільного віку і вчителів початкових класів на базі неповної середньої школи (9 кл.) за однопрофільною спеціальністю протягом 4 років. Але їхні випускники не можуть продовжувати навчання на відповідних факультетах педінститутів за скороченим терміном у системі ступеневої освіти (як цього вимагають постанови Кабінету Міністрів України N 507 від 24 травня 1997 року та N 65 від 20 січня 1998 року) внаслідок незбігу (навіть на перших-других курсах інститутів) однопрофільних 4-річних навчальних планів педучилищ та двопрофільних 5-річних навчальних планів педфакультетів.

Випускники педучилищ, котрі бажають отримати повну вищу освіту за обраною спеціальністю, змушені поступати на перший курс відповідного педфакультету. Термін підготовки педагога початкової школи складає

4 роки педучилища + 5 років педінститут = = 9 років.

Хіба можна сьогодні дозволити собі таке безпідставне витрачання коштів на підготовку педагогів з цих важливих для освіти, але нескладних за своєю сутністю спеціальностей?

На практиці існує й інше. Кращі випускники педучилища не вважають доцільним (після закінчення навчання в ньому і здобуття диплома молодшого спеціаліста) продовження навчання на педфакультеті за тією ж спеціальністю (нехай із “добавкою”). Вони вступають на навчання на інші факультети: філологічні, історичні, фізико-математичні, природничі. Після здобуття повної вищої освіти ці молоді педагоги в абсолютній своїй більшості йдуть працювати за другою набутою спеціальністю (з повною вищою освітою) і в початкові класи вже ніколи не повертаються. Тобто створена ситуація, котра сприяє “вимиванню” потенційно кращих педагогів із сфери діяльності початкової школи.

Процес підготовки фахівців початкової ланки освіти в Україні можна поліпшити, на наш погляд, здійснивши ряд заходів.

Перше. Доцільно запровадити фундаментальну підготовку вихователів дітей дошкільного віку та вчителів початкових класів у педагогічних інститутах та університетах на базі повної середньої освіти (11 кл.) за 4-річними однопрофільними навчальними планами. Це дасть змогу більш цілеспрямовано і поглиблено готувати цих педагогів і збільшити кількість годин їхньої практичної підготовки на базі навчальних закладів. Можна дати вчителю початкових класів поглиблено необхідні для школи знання із іноземної мови, образотворчого мистецтва, музики, фізкультури, хореографії, запровадивши на педфакультетах додаткові спеціалізації (на зразок тих, що культивуються у педучилищах) без збільшення терміну підготовки.

Друге. Переглянути навчальні плани педучилищ і педфакультетів інститутів та університетів, здійснити їхню корекцію з метою створення умов для продовження навчання “молодшими спеціалістами” – випускниками педучилищ за стаціонарною формою в інституті за системою ступеневої освіти і скороченими термінами. Тобто після 4-х років навчання в педучилищі “молодший спеціаліст” матиме змогу вступити на 3-й курс педфакультету і ще за 1 рік навчання одержати освітньо-кваліфікаційний рівень “бакалавр” і на 4-му курсі протягом наступного року – освітньо-кваліфікаційний рівень “спеціаліст” з повною вищою освітою.

Тоді схема ступеневого навчання буде мати вигляд:

Така схема за термінами узгоджується із схемою підготовки фахівців на педфакультетах на базі середньої школи:

Третє: Ступеневу підготовку педагогів початкової освіти можна здійснювати на базі двох педагогічних навчальних закладів:

 

Педінститут – 2 роки
1 рік “бакалавр”	+	1 рік “спеціаліст”

 

Педінститут – 1 рік “спеціаліст”	Педколедж – 5 років
Педколедж – 5 років				Педінститут – 1 рік “спеціаліст”
4 роки “молодший спеціаліст”		+	1 рік “бакалавр”

 

Таку ступеневу підготовку можна здійснювати і на базі одного навчального закладу, як це робиться у Хмельницькому гуманітарно-педагогічному інституті. Тут здійснюється навчання педагогів на базі неповної середньої школи (9 кл.). Це є важливим для випускників сільських 9-річних шкіл. Разом з тим рання профадаптація до педагогічної професії з 15-16 років приносить свої позитивні результати.

Існуюча сьогодні ідея тотальної трансформації педучилищ у педколеджі із наданням права підготовки “спеціалістів” не може бути реалізована, тому що вона не узгоджується із положеннями Закону України “Про освіту”.

Із 52 нині функціонуючих в Україні педучилищ і педколеджів принаймні 20 (тих, які розташовані в столиці, у великих містах і обласних центрах) можуть трансформуватись у педінститути. Бажання й устремління до цього є.

Давно функціонуючі в освітньому просторі України педінститути мають тенденцію переходу в розряд педуніверситетів. Це є позитивний процес. Нехай деякі із них до “уні” ще не дотягують, але новий статус буде зобов’язувати їх до подальшого розвитку. В кінцевому результаті це призведе до того, що кожна область держави зможе забезпечити себе педагогічними кадрами за рахунок реґіональних вищих педагогічних навчальних закладів.

Але це може призвести до того, що така інституція як “педінститут” зникне. Коли ж згадані 20 педучилищ чи коледжів стануть навчальним закладом III рівня акредитації, то в перспективі в освітньому просторі України будуть функціонувати десь 30 педучилищ і педколеджів, 20-25 педінститутів, 25 педуніверситетів. Педучилища і педколеджі повинні налагодити взаємозв’язки із педуніверситетами на шляхах реалізації ступеневої підготовки педагогічних кадрів із тих спеціальностей, що в них культивуються.

Спеціальності вихователя дітей дошкільного віку та вчителя початкових класів є такими, набір на навчання за якими на платній основі за рахунок фізичних осіб не здійснити. Але без цих педагогів неможливе функціонування системи освіти. Це мусить бути турботою як центральних так і реґіональних органів влади і відповідних бюджетів. Ці фінансові вкладення посилять фундамент освітньої системи в державі – дошкільну та початкову шкільну освіту. А як відомо, при міцному фундаменті міцно стоїть вся будівля.

Описану систему ступеневої підготовки педагогів можна здійснювати для тих педагогічних спеціальностей, де відповідно до Постанови Кабінету Міністрів N 507 від 24 травня 1997 року визначені рівні молодших спеціалістів:

• дошкільне виховання;
• початкове навчання;
• соціальна педагогіка;
• образотворче мистецтво;
• фізкультура;
• трудове навчання;
• музика.

Реалізація ступеневої підготовки педкадрів принесе значний економічний ефект (за рахунок узгодження навчальних планів та скорочення термінів підготовки) без зниження якості навчання. Разом з тим підвищиться освітньо-кваліфікаційний рівень педагогів із цих важливих для школи напрямків з усіма позитивними наслідками для особистості вчителя.

Позитивне вирішення проблеми підвищення освітнього рівня педагогів вищезазначених спеціальностей можливе лише шляхом відкриття на базі великих педучилищ і педколеджів спеціалізованих педагогічних інститутів та включення всіх інших вищих педагогічних навчальних закладів І-II рівнів акредитації у систему реалізації ступеневої підготовки педагогічних кадрів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Болюбаш Я.Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти. – К.: ВВП “Компас”, 1997. – 64 с.
2. Дарманський М.М. Форми і методи спільної діяльності органів управління освітою в реґіоні, інституту удосконалення вчителів та педагогічних вузів по реалізації завдань неперервної освіти педагогічних кадрів. – Хмельницький: ЦНТЕІ, 1991. – 35 с.
3. Державна національна програма “Освіта (Україна XXI століття)”: Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896. – К.: Райдуга, 1994. – 61 с.
4. Закон України “Про дошкільну освіту”: Підписаний Президентом України 11 липня 2001 року.
5. Закон України “Про загальну середню освіту”: Підписаний Президентом України 13.05.1999 р.
6. Закон України “Про освіту”: Підписаний Президентом України 23 березня 1996 року. – К.: Ґенеза, 1996. – 36 с.
7. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Феміна, 1996. – 64 с.
8. Концепція педагогічної освіти: Схвалено колеґією Міністерства освіти України 23 грудня 1998 року (протокол N 17/1-5).
9. Луговий В.І. Педагогічна освіта в Україні: структура, функціонування, тенденції розвитку / За заг. ред. акад. О.Г.Мороза. – К.: МАУП, 1994. – 196 с.
10. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)” від 20 січня 1998 р. N 65.
11. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти” від 05 вересня 1996 р. N 1074.
12. 12. Постанова Кабінету Міністрів України “Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями” від 27 червня 1997 р. N 232.
13. 13. Постанова Кабінету Міністрів України “Про утворення Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту” від 29 листопада 2000 р. N 1759.