В рамках определения возможностей научного потенциала украинской дошкольной лингводидактики решать актуальные проблемы теории и практики проанализирован уровень сформированности ее научного сообщества и доказано существование украинской научной школы в дошкольной лингводидактике.

Within the bounds of the definition of Ukrainian Pre-school lingodidactic as a science to solve actual problems of theory and practice the level of the formation of its scientific team is analyzed; the existence of the Ukrainian scientific school in the Ukrainian lingodidactic has been proved.

За десять років державності України сформувалася й зміцніла українська дошкільна лінґводидактика, сподвижниками якої багато зроблено для переорієнтації мовних пріоритетів у вихованні дітей, поширення української мови на схід і південь країни; активізувалися дослідження з дошкільної лінґводидактики; збільшився обсяг теоретичного й емпіричного матеріалу з проблеми навчання дітей рідної мови. Усе це обумовило необхідність глибокого і всебічного дослідження на теоретичному рівні такого феномена в науці, як українська дошкільна лінґводидактика, – історії її становлення, розвитку та сучасного стану функціонування, що, безумовно, потребує методологічного, історичного, лінґводидактичного та наукознавчого обґрунтування, яке й забезпечить глибину проникнення в сутність проблеми.

Українська дошкільна лінґводидактика як наука – це не лише система знань і джерело нового знання, а й діяльність, провідною функцією якої є вироблення, теоретична систематизація та різноманітне використання цього знання. Відтак, можна стверджувати, що процес функціонування української дошкільної лінґводидактики як науки – це діяльність з отримання, систематизації та використання наукового знання. Крім того, аналізуючи стан функціонування науки, неможливо абстрагуватися від того, що зазначені види діяльності здійснюються людиною, науковцем, і передбачають наступну людську таки діяльність з розуміння, засвоєння, розвитку або використання наукового знання. Це означає, що можливість ефективного функціонування наукового знання і наукової галузі безпосередньо залежить від спроможності науковців – наукового потенціалу галузі – функціонувати в контексті даного наукового знання.

Відтак, в межах зазначеного напряму дослідження особливий інтерес становить визначення можливостей наукового потенціалу української дошкільної лінґводидактики здійснювати пізнавальну діяльність й продукувати, накопичувати, використовувати отримане наукове знання.

У сучасному наукознавстві існує велика кількість визначень поняття “науковий потенціал”. У широкому розумінні “науковий потенціал” трактують як граничну кількість можливостей даного суспільства у пізнанні законів природи, розвитку суспільства та людини та їхньому використанні в сучасній практиці [1].

В Україні та за її межами добре відома концепція чотирикомпонентної структури наукового потенціалу, до якої входять: забезпечення кадрами, науково-інформаційне забезпечення, матеріально-технічне озброєння, оптимальна та адаптаційна організація [2].

Відповідно до системної концепції [3], науковий потенціал розглядають як особливу виробничу силу суспільства, основу для розвитку знання й провідний чинник духовного відтворення, який виконує функції накопичення наукового знання, його виробництва й передачі.

Ураховуючи все різноманіття визначень поняття “науковий потенціал”, яке відображає його різноаспектність, прийняли за робоче таке визначення, що відбиває взаємозв’язки наукового й практичного аспектів цього явища. Відтак, науковий потенціал української дошкільної лінґводидактики визначили як можливість наукової галузі через діяльність її наукової спільноти вирішувати вже існуючі та майбутні завдання. При цьому за критерії оцінки наукового потенціалу обрали:

1. рівень сформованості наукового колективу;
2. кваліфікаційний ресурс кадрового наукового потенціалу;
3. здатність наукової спільноти до самовідтворювання.

При цьому розглядали потенціал наукової галузі не лише за окремими його складовими, а як цілісну систему. Основне запитання, на яке шукали відповідь, аналізуючи функціонування цієї системи, – чи спроможний науковий потенціал української дошкільної лінґводидактики реалізувати завдання прикладної науки.

Функціонування української дошкільної лінґводидактики як наукової галузі слід розглядати не лише як продукування, розвиток і використання наукового знання, а й як цілісний творчий процес, що здійснюється суб’єктом наукової діяльності – “науковою спільнотою” (Т. Кун), тобто активною одиницею, що діє в науковому просторі.

Такий підхід, що гуманізує науку, вперше запровадив Т. Кун. Саме він – прагматик, філософ, видатний наукознавець, показав, що в науки є людське обличчя, а спільноту вчених поетично назвав “фундаторами та архітекторами наукового знання” [4, С.224].

У межах даної статті й мали на меті з’ясувати наявність такого колективу однодумців, тобто рівень сформованості наукового співтовариства української дошкільної лінґводидактики як один з показників спроможності наукового потенціалу наукової галузі вирішувати актуальні проблеми науки й практики. Перші наукові дослідження з проблем навчання дошкільників рідної, української, мови було здійснено в 20-30-і рр. ХХ ст.

Зокрема, у 1918 р. С. Русова оприлюднила концепцію українського дитячого садка, один із напрямів якої презентував науково обґрунтовану систему розвитку українського мовлення дітей [5].

Трохи пізніше А. Животко, незалежно від наукового доробку С. Ф. Русової, на підставі ґрунтовного вивчення й осмислення праць Й. Гербарта, Я. А. Коменського, М. Монтессорі, Й. Г. Песталоцці, В. Прайера, Ж. Ж. Руссо, Ф. Фребеля, С. Холла та ін., детального ретроспективного аналізу розвитку дошкільного виховання у світі створив свою концепцію подальшої розбудови національного дошкілля в Україні, де визначив пріоритетними “глибинні народно-педагогічні традиції й виважену творчу інтерпретацію здобутків визнаних у світі педагогічних систем” [6, С.23]. Особливе місце в концепції А. Животка займала струнка система розвитку мовлення і методичних порад до неї.

Зазначимо, що наукове надбання С. Русової було актуалізовано й введено до загального наукового фонду української дошкільної лінґводидактики тільки наприкінці 90-х рр. ХХ ст., а праці А. Животка до цього часу не отримали адекватної оцінки в історико-лінґводидактичній літературі.

Сучасні дослідження (Богуш А. М., Садової Т. А.) засвідчують, що наукову цінність для лінґводидактичної науки становили також ідеї щодо розвитку мовної освіти в Україні М. С. Грушевського, О. О. Кандиби, І. І. Огієнка та ще, можливо, інших науковців із лав національної інтелігенції, імена яких ще не відомі сучасній науці. Це значні інтелектуальні сили, які сконцентрувалися навколо створеної у 1918 р. української Академії наук, той науковий потенціал, те “наукове товариство”, що є внутрішнім чинником розвитку науки. Натомість, через потужні зовнішні – по відношенню до науки – чинники, систематизованого знання про закономірності процесу навчання дошкільників української мови так і не було створено. Лінґводидактичне надбання науковців того часу до нас повертається через багато років у вигляді сукупності ідей, концепцій, поглядів, уявлень, в яких закріплено індивідуальний пізнавальний досвід науковців, що і характеризує цей феномен як лінґводидактичний аспект педагогічної думки і нереалізовану потенцію створення української дошкільної лінґводидактики.

Відтак, рівень сформованості наукового співтовариства на цьому етапі передісторії української дошкільної лінґводидактики характеризуємо як поодинокі дослідження на рівні “наукової думки”.

Значну роль у формуванні наукового потенціалу української дошкільної лінґводидактики відіграла плеяда науковців 40-80-х рр. ХХ ст. Серед них – А. М. Богуш., Л. І. Глухенька, О. Л. Жильцова, А. П. Іваненко, В. І. Коник, О. М. Лещенко, Г. Ф. Лоза, Є. Ф. Лукина, Н. О. Орланова, Н. П. Савельєва, Є. К. Сухенко та ін.

Зокрема Є. К. Сухенко, починаючи з 1949 року, протягом багатьох років активно висвітлювала через фахові журнали, підручники, посібники різноманітні питання з методики розвитку українського мовлення дошкільників, працюючи зі студентами, готувала практиків для системи дошкільного виховання, керувала науковою роботою з проблем розвитку словника дітей молодшого дошкільного віку.

У 1950-1951 рр., коли прояви національної самосвідомості розцінювалися як “зрада народу”, українські науковці О. М. Лещенко і Є. Ф. Лукина захистили кандидатські дисертації, які одночасно з основною проблемою дослідження з педагогіки висвітлювали також окремі питання розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку. Пізніше О. М. Лещенко засвідчила свою приналежність до української дошкільної лінґводидактики, взявши участь у створенні перших українських підручників з методики розвитку рідної мови дітей у дитячому садку для педучилищ і педінститутів (у співавторстві з Є. К. Сухенко і Т. С. Космою), а Є. Ф. Лукина наприкінці 60-х рр. ввела до наукової спільноти української дошкільної лінґводидактики свою ученицю – Н. О. Орланову, яка в 1967 р. захистила дисертаційну роботу з проблем навчання дошкільників творчого розповідання, а в подальшому, поєднуючи наукову й педагогічну діяльність, підготувала декілька розділів до нового підручника з методики розвитку рідної мови й ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі.

Наприкінці 60-х початку 70-х рр. ХХ ст. зусилля науковців було спрямовано на вивчення проблеми формування словника дітей в різних видах діяльності. Зокрема Н. П. Савельєва досліджувала особливості збагачення словника дітей старшого дошкільного віку в процесі трудового виховання; В. І. Коник вивчала проблему розвитку словника молодших дошкільників під час ознайомлення їх із природою; предметом дослідження А. П. Іваненко виступила проблема формування словника дітей 4-го року життя під час ознайомлення їх із предметами і явищами навколишнього життя і соціального оточення.

Не менш важливою для становлення української дошкільної лінґводидактики як наукової галузі була діяльність Л. І. Глухенької з питань використання картинки як засобу розвитку мовлення дітей, Г. Ф. Лози з проблеми формування граматичної будови мови дітей раннього віку за допомогою дидактичної картинки, О. Л. Жильцової щодо виховання правильної звуковимови у старших дошкільників, – наукові дослідження яких, хоча й не були оформлені в дисертаційні роботи, натомість стали класичним надбанням української дошкільної лінґводидактики.

Внесок науковців 40-70-х рр. ХХ ст. у теорію та практику української дошкільної лінґводидактики та їхні праці детально описано та проаналізовано сучасними істориками української дошкільної лінґводидактики. До цього слід додати, що зусилля науковців як початку, так і середини ХХ століття не були досить ефективними щодо створення єдиного, цілісного, системного наукового простору, здатного висвітлити актуальні проблеми навчання дошкільників рідної, української, мови, – переважно через зовнішні фактори. Натомість багато з того, що є актуальним для сьогодення, має коріння саме в цьому нещодавньому минулому, і ті особливості, які визначають сьогоденне обличчя наукового потенціалу України, відбивають специфіку розвитку країни 60-80-х рр. минулого століття, коли започаткувались основи інформаційної, освітньої, відтворювальної функцій української дошкільної лінґводидактики.

Зокрема у 60-і рр. розпочалася наукова діяльність А. М. Богуш, яка відіграла визначну роль у подальшому розвитку української дошкільної лінґводидактики. Відтоді поспіль щороку виходили друком десятки її праць з різних проблем навчання дошкільників рідної мови: посібники, навчальні програми, методичні рекомендації, науково-методичні статті, наукові збірки, монографії тощо – загальною кількістю близько 600. При цьому жодне актуальне питання з методики навчання мови дошкільників, жоден напрям теорії і практики української дошкільної лінґводидактики не залишилися поза увагою відтепер уже дійсного члена АПН України А. М. Богуш. Крім того, науковець постійно, упродовж багатьох років, керує розробкою декількох комплексних програм науково-дослідних робіт за дорученням МО України, постійно діючими семінарами з методики навчання дітей української мови та відродження національних традицій, створеними в Одеській, Запорізькій, Донецькій, Миколаївській областях, експериментальними центрами “Надія” в Одесі, Запоріжжі для обдарованих дітей, читає лекції з проблем української дошкільної лінґводидактики в Одеському, Бердянському, Київському, Рівненському, Миколаївському, Прикарпатському (Івано-Франківському) педуніверситетах. Автор взяла участь у більш ніж 150 міжнародних, республіканських з’їздах, конгресах, конференціях, висвітлюючи проблеми наукової галузі – дошкільної лінґводидактики.

Започатковане А. М. Богуш дисертаційне дослідження “Явище інтерференції при паралельному засвоєнні дітьми двох мов” (1969 р.), переросло в 90-і рр. в окремий напрям української дошкільної лінґводидактики – навчання української мови як функціонально другої в дошкільних закладах для дітей національних спільнот. За ці роки було підготовлено більш ніж п’ятдесят науково-методичних, навчальних посібників, підручників для дошкільних та вищих навчальних закладів, декілька програм з розвитку українського мовлення для дошкільних закладів з російським мовним режимом і національних спільнот.

Відтак, починаючи з 90-х рр. ХХ ст., подальший розвиток української дошкільної лінґводидактики тісно пов’язано з діяльністю професора, академіка А. М. Богуш. Створена нею наукова школа відкрила новий етап у розвитку української дошкільної лінґводидактики – етап систематичних експериментальних досліджень з дошкільної лінґводидактики, що здійснюються вже впродовж 15 років за такими напрямками: історичний аспект становлення й розвитку вітчизняної дошкільної лінґводидактики; методика розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови; методика навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах; підготовка студентів дошкільних факультетів до навчання дітей української мови.

Започаткували цей етап у розвитку української дошкільної лінґводидактики дослідження Т. І. Науменко (1991 р.) з активізації мовлення дітей раннього віку, Т. М. Котик (1994 р.) з методики підготовки студентів до навчання дошкільників української мови, Л. І. Фесенко (1994 р.) з питань розвитку зв’язного монологічного мовлення дітей з урахуванням українських мовних традицій, І. О. Луценко з проблеми засвоєння російськомовними дошкільниками української лексики. Усі наступні роки вони активно співпрацювали з лідером наукової школи, поширюючи ідеї сучасної української дошкільної лінґводидактики через вищу школу, інститути післядипломної освіти, фахові видання серед майбутніх фахівців, практиків дошкільного виховання. Підсумком цієї діяльності стали їхні докторські дисертаційні дослідження.

Дослідницькі наукові традиції й методологічні підходи наукової лінґводидактичної школи А.М.Богуш сприйняли науковці різних реґіонів України. Відтак, творча лабораторія школи поширилась на захід (Івано-Франківська, Львівська, Рівненська області; дослідники-лінґводидакти – Н.Р.Кирста, Т.М.Котик, Н.І.Луцан, Н.В.Маліновська, Н.Є.Шиліна та інші), схід (Донецька область; науковці-лінґводидакти – О.П.Аматьєва, Н.В.Гавриш, Т.А.Садова та інші), південь (Миколаївська, Одеська, Запорізька області; науковці-лінґводидакти – В.А.Ляпунова, О.С.Монке, І.М.Непомняща, Т.Г.Постоян, О.С.Трифонова та ін.) та центр України (Київська область; науковці-лінґводидакти – Т.І.Науменко, І.О.Луценко). Загалом за останні 15 років учнями й послідовниками А.М.Богуш було захищено близько 40 кандидатських і докторських дисертацій, в основі яких – експериментальні дослідження з проблем дошкільної лінґводидактики. При цьому вперше в цій галузі було запропоновано науково обґрунтовані методики з формування граматично правильного мовлення (К.Л.Крутій), розвитку діалогічного мовлення (Г.В.Чулкова), засновано історико-лінґводидактичний напрям досліджень (Т.А.Садова), активно розробляються питання інтеграції лінґво-дидактичного процесу з іншими видами дитячої діяльності (Т.Г.Постоян, Н.В.Гавриш та ін.) тощо. Початок ХХІ ст. збігається з новим етапом у розвитку наукового колективу “дошкільних” лінґводидактів України: структура колективу науковців ускладнюється, розгалужується, в межах колективу чітко окреслюється декілька наукових поколінь, інтегратором ідей яких і надалі залишається А.М.Богуш. Так, дослідження з формування граматично правильного мовлення, розпочаті К.Л.Крутій, продовжили Н.А.Лопатинська і Н.В.Маковецька під керівництвом докторанта К.Л.Крутій, а дослідження з розвитку мовленнєво-творчої діяльності, розпочате Н.В.Гавриш під керівництвом А.М.Богуш, отримало продовження в роботі Н.В.Водолаги під керівництвом докторанта Н.В.Гавриш. При цьому спостерігається тенденція до подальшого збільшення й розгалуження колективу науковців означеної галузі науки, оскільки в даний час над докторськими дисертаціями працюють ще троє науковців-лінґводидактів з першого покоління наукової школи А.М.Богуш, праці яких відкривають нові напрями дослідження української дошкільної лінґводидактики.

В основі всіх зазначених досліджень – науковий експеримент, поєднання емпіричних, теоретичних і статистичних методів дослідження (з перевагою емпіричних), сукупність яких забезпечує можливість комплексного пізнання предмета дослідження. При цьому методологічною основою досліджень виступають положення наукової теорії пізнання.

Крім того, у функціонуванні лінґводидактичної школи існує традиція активного використання досягнень суміжних з лінґводидактикою галузей знання. Зокрема педагогіки, психології й психолінґвістики, мовознавства та загальної дидактики, а також філософії, мистецтвознавства, фізіології та теорій і теоретичних положень інших, дотичних до предмета дослідження, наук.

Існування і збереження наукових традицій лінґводидактичної школи забезпечується тісними інформаційними зв’язками, дослідницькою співпрацею членів наукового колективу. Так, започаткована А.М.Богуш традиція об’єднувати зусилля науковців для глибшого й різнобічного висвітлення назрілих проблем української дошкільної лінґводидактики знаходить підтримку й продовження серед наступних поколінь науковців. Зокрема для висвітлення особливостей лексико-граматичного аспекту лінґводидактичного процесу було об’єднано зусилля спеціалістів цього напряму лінґводидактики – К.Л.Крутій, Н.А.Лопатинської та Н.В.Маковецької; Н.В.Гавриш і Н.В.Водолага об’єднали зусилля для розкриття практикам особливостей розвитку творчих художньо-мовленнєвих здібностей дітей.

Спільна праця – зокрема спрямована на створення новітніх навчальних програм, посібників для вищої школи – почасти об’єднує зусилля науковців не лише різних поколінь, а й різних напрямів дослідницької діяльності (Богуш А.М., Гавриш Н.В., Котик Т.М.). Відтак, існують в українській школі дошкільної лінґводидактики традиції згуртування дослідницьких зусиль її представників для вирішення ґрунтовних, різноаспектних за масштабами діяльності завдань.

Отже, можна стверджувати, що сучасний етап розвитку української дошкільної лінґводидактики характеризується найвищою за весь період її існування активністю науковців, чия діяльність безпосередньо інтегрується й скеровується академіком А. М. Богуш, зусиллями якої та її послідовників, учнів закладено основи наукової школи з проблем дошкільної лінґводидактики. Основними ознаками цієї наукової школи є:

• наявність наукового лідера й об’єднаного навколо нього колективу однодумців;
• сприйняття колективом науковців загальних методологічних підходів до дослідження лінґводидактичної дійсності;
• тісні інформаційні зв’язки між членами наукового колективу;
• відтворення наукових традицій у наступних поколіннях науковців.

Вважаємо, що саме існування такої школи сприяло створенню “наукової спільноти”? – колективу однодумців, що діє в науковому просторі, – зусиллями якої й сформувалася нова наукова галузь педагогічної науки – українська дошкільна лінґводидактика. І якщо рівень сформованості наукового співтовариства української дошкільної лінґводидактики у 40-80-і рр. можна визначити як початок формування наукового колективу, що характеризується малоактивними несистематичними дослідженнями проблем навчання дітей рідної мови, то сучасний період розвитку наукової галузі характеризується систематичними науковими дослідженнями, які здійснюються з опорою на єдині методологічні моделі і дослідницькі традиції, тобто в межах існуючої сучасної парадиґми науки, що засвідчує оформлення в науковій галузі “наукової спільноти” – потужного чинника подальшого розвитку української дошкільної лінґводидактики.

Дослідження рівня сформованості наукового співтовариства української дошкільної лінґводидактики – це лише один із аспектів визначення потужності її наукового потенціалу, у формуванні й розвитку якого вирішальну роль відіграє його кадрова складова, тобто чисельність, внутрішня структура, кваліфікаційний рівень наукових кадрів. Відтак, вивчення структури наукового потенціалу, кількісних та якісних її характеристик – наступний крок у дослідженні означеної проблеми, що дозволить зробити висновок не лише про рівень наукового потенціалу, а й про перспективи розвитку самої науки, оскільки саме творчий склад науковців вирішує проблему інтенсивного приросту наукового знання.

ЛІТЕРАТУРА

1. Каныгин Ю.М. Научно-технический потенциал (проблемы накопления и использования). – Новосибирск: Наука, 1974. – 254 с.
2. Добров Г.М., Клименюк В.Н., Смирнов А.П. и др. Потенциал науки. – К.: Наукова думка, 1969. – 152 с.
3. Малицкий Б.А. Состояние исследования проблем науки и использования научных знаний в Украине // Наука і наукознавство. – 2000. – N 3. – С.3-11.
4. Кун Т. Структура научных революций / Пер. с английского. – М.: Прогресс, 1977. – 300 с.
5. Русова С.Ф. Дошкільне виховання. – Катеринослав, 1918. – 162 с.
6. Калічак Ю.Л. Педагогічні погляди та громадсько-просвітницька діяльність Аркадія Животка: Дис. канд. пед. наук. – Ів.-Франківськ, 2001. – 156 с.
7. Мовленнєвий розвиток дітей дошкільного віку: експериментальні знахідки // Лінгводидактика в сучасних закладах освіти. – Одеса: ПНЦ АПН України, 2001. – С.33-71.