В статье изложены лингводидактические взгляды А. М. Богуш на проблемы развития речи детей дошкольного возраста. Особенно подчеркивается ее вклад в методику развития связной речи дошкольников.

The article accounted linguodidactictics points of view of A. M. Bogysh on the problems of development the speech of the children of pre-school age, especially the main thing is her investment to methodic of progress coherent speech of pre-school children.

У контексті створення системи національної освіти й виховання особливе значення має науково обґрунтоване розв’язання проблеми навчання дітей рідної мови. Вагомий внесок у вирішення цієї проблеми робить своєю подвижницькою працею на освітянській ниві видатний вчений, педагог і психолог, фундатор дошкільної лінґводидактики в Україні, дійсний член АПН України та Академії педагогічних і соціальних наук (м.Москва), завідувач педагогічного сектора Південного наукового центру АПН України, доктор педагогічних наук, професор Алла Михайлівна Богуш.

Алла Михайлівна Богуш – перший і єдиний “дошкільний” академік в Україні. Упродовж кількох десятиліть вона ґрунтовно досліджує складні питання мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку.

За довгі роки педагогічної діяльності Алла Михайлівна внесла вагомий вклад у розвиток української національної освіти та педагогіки. Її наукова спадщина і педагогічні ідеї мають велике значення для сучасного національного довкілля.

Експериментальні дослідження з дошкільної галузі лінґводидактики в Україні були започатковані під керівництвом Алли Михайлівни Богуш при Південноукраїнському (Одеському) державному університеті ім. Ушинського. Тут вона створила свою наукову школу, згуртувавши навколо себе однодумців та учнів. Було проведено і нині проводяться дослідження, присвячені висвітленню різноманітних проблем розвитку мовлення дошкільників.

Наріжними рядками лінґводидактичних основ академіка А.М.Богуш є принцип національної спрямованості мовленнєвого розвитку дитини і навчання її рідної мови, який тісно переплітається з принципом урахування вікових особливостей дитини. На її думку, з допомогою народної дидактики ми можемо легко прищепити дитині любов до рідного слова, яке “супроводжує дії, створює у дитини позитивний емоційний настрій, стимулює малюка до активної діяльності, навчає дітей невимушено, водночас словник дитини збагачується образними виразами рідної мови” [6, С.12].

А. М. Богуш зауважує, що “звукова сторона слова – це матеріальний субстрат мови, її чуттєва основа, “природна матерія”. Слово та речення як основні одиниці мови фізично відтворювані та сприймані. Інакше мова не змогла б бути засобом спілкування: той, хто говорить, не зміг би оформити свою думку, а той, хто слухає, без звуків мови не зміг би її сприймати та розуміти” [2, С.10].

Так, Алла Михайлівна наголошує на необхідності розвивати в дітей лінґвістичне відношення до мови, мовлення як особливої діяльності. У дослідженнях провідного науковця виділяється структура навчально-мовленнєвої діяльності, що вбирає в себе різні види говоріння і слухання. Автор вводить у лінґводидактичний обіг поняття: “навчально-мовленнєва діяльність”, під якою розуміє “організований, цілеспрямований процес використання мови з метою передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду, оволодіння суспільними способами дій у сфері наукових понять, встановлення комунікації та планування своїх дій” [2, С.41]. Вчена зауважує, що навчання мовлення є однією з форм організації діяльності, це специфічна діяльність, оскільки протікає на мовленнєвому рівні в ході організованих навчальних чи в конкретних ситуаціях повсякденного спілкування поза заняттями. Тобто виступає як навчально-мовленнєва діяльність.

Навчання мови і розвиток мовлення дітей не зводяться лише до мовленнєвої діяльності, оскільки мова і мовлення обслуговують всі види діяльності, на думку А.М.Богуш, доречно говорити про взаємозв’язок усіх видів діяльності в мовленнєвому спілкуванні. Така інтеракційна діяльність обов’язково передбачає наявність певних знань, умінь і навичок, що є однією з базисних характеристик особистості, її компетентності.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови, на думку Алли Михайлівни, лежить поліфункціональність мови і мовлення. Автор чітко визначає основні функції мови, розкриває їхній зміст та пов’язані з поліфункціональністю мови принципи розвитку мовлення дітей. А. М. Богуш розкриває термін “компетентність”. Компетентність, на думку вченої, це комплексна характеристика особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку: знання, вміння, навички, креативність, ініціативність, самостійність, самооцінка, самоконтроль. Провідний науковець нашого часу зазначає, що компетентність має вікові характеристики, які розглядаються як орієнтовані показники розвитку особистості на кожному віковому етапі, базисні характеристики компетенцій того чи іншого виду діяльності.

З погляду А. М. Богуш, у мовленнєвій діяльності слід розрізняти мовну і мовленнєву компетенції. Мовна компетенція – це засвоєння і усвідомлення мовних норм, що склалися історично в фонетиці, лексиці, граматиці, орфоепії, семантиці, стилістиці та адекватне їхнє застосування в будь-якій людській діяльності в процесі використання певної мови. Мовленнєва компетенція – це вміння адекватно й доречно практично користуватися мовою в конкретних ситуаціях, використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жест) та інтонаційні засоби виразності мовлення. В мовленнєвій компетенції автор виділяє лексичну, фонетичну, граматичну, діамонологічну та комунікативну компетенції. У поняття “діамонологічна компетенція” А.М.Богуш вкладає такий зміст: “розуміння зв’язного тексту, вміння відповідати на запитання і звертатися із запитаннями, підтримувати та розпочинати розмову, вести діалог, складати різні види розповідей” [1, С.102].

Процес навчання української мови передбачає оволодіння дітьми мовленнєвої компетенції на її базисному рівні відповідно до вікового періоду. Під мовленнєвою компетенцією вчена розуміє “вміння адекватно та доречно користуватися мовою на практиці у конкретних ситуаціях (висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання тощо), використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності [1, С.145]. Упродовж дошкільного віку оволодіння мовленнєвою компетенцією відбувається практично у процесі мовленнєвого спілкування.

А. Богуш вважає, що спілкування складається з двох процесів: передачі повідомлення (говоріння, продукування) та його сприйняття (слухання, рецепції) [1]. Автор визначає основні організаційні форми, на базі яких здійснюється спілкування:

1. встановлення відносин;
2. опитування;
3. планування та кодування спільної діяльності;
4. засудження чи схвалення;
5. обмірковування результатів діяльності;
6. дискусія.

З точки зору вченої, виокремлення вільного спілкування як особливого виду діяльності може бути визнано доцільним. Оскільки воно відіграє самостійну, творчу роль у формуванні будь-якої форми мовлення. З огляду на те, що мовленнєва діяльність є основою спілкування і повною мірою втілює його специфіку, автор вважає за можливе використовувати щодо мовленнєвого спілкування дошкільників термін “комунікативно-мовленнєва діяльність дітей дошкільного віку”.

Під комунікативно-мовленнєвою діяльністю дітей дошкільного віку А. М. Богуш розуміє комплексне застосування мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових (ігрових, мовленнєвих) ситуаціях; вміння адекватно й доречно користуватися мовою (висловлювати свої наміри, бажання, думки, прохання); вміння орієнтуватися у ситуації спілкування, його ініціативність [1].

Взаємозв’язок ігрової комунікативно-мовленнєвої діяльності простежується автором у проявах дитячої мовленнєвої активності в іграх і, зокрема, дидактичних, що використовуються з навчальною метою. Виокремивши гру як вид діяльності, що посідає найважливіше місце у розвитку дітей дошкільного віку, автор зауважує, що гра дитини – це не тільки згадка про пережите, а й творча переробка пережитих вражень, комбінування їх і відображення у мовленнєвому плані.

Ігрова діяльність, як зазначає автор, дозволяє створити життєві ситуації, які стимулюють мовленнєву активність дітей, мовленнєве спілкування і сприяють мовному і лінґвістичному розвитку дітей.

Провідний науковець нашого часу наголошує, що водночас не можна перебільшувати вплив ігрової діяльності на розвиток мовлення дітей, сама по собі гра не може спонтанно розвивати і вдосконалювати мовлення дитини. Оскільки уявлювана ігрова ситуація дозволяє дитині відходити від чітко визначених літературних норм вимови, вона повертає дитину до “житейських”, звичних норм спілкування в побуті, в умовах сім’ї, до діалектичного мовлення, до місцевих говірок чи вікових мовленнєвих помилок, які утворили динамічні неправильні мовні стереотипи.

Саме тому, як відзначає вчена, дитину спочатку потрібно навчити правильного мовлення в навчально-мовленнєвій та мовленнєвій діяльності, виробити міцні навички і звички правильного мовлення, а вже потім можна закріплювати й активізувати мовлення в ігровій діяльності дітей.

Значний внесок у методику розвитку зв’язного мовлення дітей дошкільного віку зробила своїми дослідженнями А. М. Богуш. Вчена розглядає зв’язне мовлення як організовану за законами логіки, граматики й композиції єдність, що має тему, виконує певні функції (найчастіше комунікативну), має відносну самостійність і завершеність, розчленовується на більш чи менш значущі структурні компоненти. Серед якостей зв’язного мовлення нормативним, на думку вченого, є мовлення точне, логічне, стисле, виразне, образне та емоційне. Педагог-науковець неодноразово підкреслює, що зв’язне мовлення – це не просто послідовність слів і речень – це послідовність пов’язаних одна з одною думок, які передані точними словами у правильно побудованих реченнях.

Зв’язне мовлення складається з двох видів – діалогічного та монологічного. Як зазначає А. М. Богуш, діалог – форма усного мовлення, розмова між двома співрозмовниками, що складається із запитань і відповідей. Діалог – це комунікативний акт, в якому має місце зміна ролей мовця і слухача. Він відбувається в певній ситуації спілкування і є її продуктом. Ситуація спілкування включає в себе обстановку, в якій протікає розмова, відносини між мовцями, мовленнєве спонукання (репліку), процес діалогізування [2, С.117].

Діалогічне мовлення – найбільш проста форма усного мовлення: воно підтримується співрозмовниками. Ситуативне й емоційне, бо мовці використовують різні засоби виразності (міміку, жести, інтонацію та ін.)... Це мовлення найбільш просте за синтаксисом: воно складається із запитань і відповідей, реплік, коротких повідомлень, незакінчених речень [3, С.46].

Діалогічне мовлення є первинною формою мовлення дітей на етапі дошкільного дитинства. Водночас, як засвідчив аналіз наукових досліджень, діти недостатньо володіють діалогічним мовленням. Ефективним методом занурення дітей у процес діалогізування, як зазначає автор, виступає гра.

За А. М. Богуш, “монологічне мовлення – це смислове, розгорнуте висловлювання, що забезпечує спілкування та взаєморозуміння людей. Монолог – це мовлення однієї людини, повідомлення про якісь факти дійсності” [2, С.184].

Автор зауважує, що монологічне мовлення розвивається у процесі оволодіння дітьми різними типами та видами монологу. У дітей дошкільного віку наявні всі типи мовлення: розповідь, опис, міркування і пояснення. Водночас вчена відзначає, що найбільш розвинутими типами мовлення є розповідь і опис, а такі типи, як міркування і пояснення, вимагають навчання, оскільки на етапі дошкільного дитинства вони тільки зароджуються. Алла Михайлівна ввела в обіг навчально-виховного процесу дошкільних закладів упорядковану систему й навчання дітей різновидам монологічного мовлення.

Вчена доводить визначну роль дидактичних ігор, словесних вправ як стимулюючого засобу розвитку зв’язного мовлення дошкільників. За А. М. Богуш, методика проведення таких ігор полягає у досконалій підготовці роботи над змістом і мовленнєвим оформленням зв’язного висловлювання. Завдання виконуються під час гри чи ігрової ситуації, в ході якої дитина з цікавістю відкриває для себе нові знання і способи дій. Автор зауважує, що саме добре організовані заняття з використанням різного роду дидактичних ігор та вправ створюють сприятливий ґрунт для розв’язання поставлених педагогічних завдань з урахуванням можливостей дітей дошкільного віку.

Цілком очевидно, що питання наступності з розвитку зв’язного мовлення в дошкільній установі та початковій школі хвилюють науковця. За визначенням А. М. Богуш, “наступність – це вищий щабель розвитку, коріння якого міцно проросло в попередньому ґрунті” [4, С.11]. Автор рекомендує здійснювати наступність за трьома напрямками: у змісті навчання, у формах навчально-виховної роботи та в методиці навчання. Автор стверджує, що саме наступність запобігає кризовим явищам у психічному розвитку особистості. А стрижневим і кінцевим результатом реформування освіти є забезпечення її неперервності.

Спадкоємність, на погляд Алли Михайлівни, це, по-перше, врахування школою рівня знань умінь і навичок, з якими дитина прийшла до школи, опора на них та подальший розвиток; по-друге, ліричний перехід від навчально-ігрової до навчальної діяльності за всіма її компонентами, в тому числі й оцінному. Автор зазначає, що процес спадкоємності педагогічних зусиль дошкільної установи і початкової школи у цілісному формуванні загальнонавчальних умінь і навичок у дітей ще не став предметом уваги науковців. Отже, наступність і спадкоємність, на думку вченого, є визначальними умовами неперервної освіти і водночас умовами забезпечення комфортності особистості на всіх етапах її розвитку і навчання, від дошкілля до вищої школи [5, С.192].

Автор вважає, що зміст мовної підготовки дітей до навчання в школі полягає у розвитку мовленнєво-творчих здібностей, в усвідомленні мовленнєвої діяльності, а розвиток зв’язного мовлення – одне з основних завдань сучасного дошкільного закладу.

А. М. Богуш робить висновок, що в освітніх закладах “Школа-дитячий садок” можна створити такі педагогічні умови, які забезпечили б взаємозв’язок дошкільного і шкільного навчально-виховного процесу, в якому практично враховувалася б специфіка дошкільного і шкільного періодів вікового розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Богуш А.М. Дошкільна лінгводидактика: Теорія і практика. – Запоріжжя: Просвіта, 2000. – 216 с.
2. Богуш А.М. Методика навчання української мови в дошкільному закладі. – К.: Вища школа, 1993. – 327 с.
3. Богуш А.М. Методика розвитку мови в дитячому садку. – К.: Вища школа, 1977. – 214 с.
4. Богуш А.М. Наступність, перспективність, спадкоємність – складові неперервної освіти // Дошкільне виховання. – 2001. – N 11. – С.11-12.
5. Богуш А.М. Педагогічні нотатки та роздуми. – Запоріжжя: ТОВ “ЛІПС” ЛТД, 2001. – 224 с.
6. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1994. – 398 с.