Постановка проблеми. Навчання дітей правильної, унормованої рідної мови і розвиток виразного мовлення є одним із завдань дошкільних навчальних закладів. Вихователям доводиться мати справу з розмаїттям порушень орфоепічних норм рідної мови, тому вивчення, групування, виділення характерних для певної групи або окремої дитини вимовних помилок дає змогу цілеспрямовано будувати заняття і добирати навчальний матеріал.

Мета статті – з’ясування вимовної норми як ознаки літературної мови у дітей дошкільного віку. Проблема, що розглядається, порушує питання про те, в яких відношеннях знаходяться норма і система звукових одиниць. Існує два підходи до визначення цих відношень. Відповідно до першого, норма визначається як правильне, зразкове мовлення, аналізуючи яке лінґвіст описує звукову систему. Відповідно до другого, система розуміється як властивість мови, а нормою вважаються ті реалізації звукової системи, що склалися в результаті розвитку літературної мови.

Аналіз останніх досліджень. Відомий психолінґвіст О.О.Леонтьєв засвідчує, що орфоепічна (вимовна) норма – це продукт усереднення найбільш типових фонетичних особливостей мовлення індивідів [4, С.47].

Орфоепічні норми бувають імперативними, порушення яких розглядається як факт слабкого володіння мовою, та диспозитивними, що допускають варіанти вимови. Проблему впливу мови і мовлення на вимовну норму докладно вивчав Л.В.Щерба. Науковець стверджує, що якщо літературна мова при всій своїй різноманітності є, безумовно, чимось єдиним, то цього ніяк не можна сказати про вимову, де зазвичай спостерігаються у відношенні ряду вимовних особливостей різні варіанти, що не виходять за межі норми [8, С.15].

Так, І.А.Лукницький виокремлює декілька особливостей, що характеризують норму літературної вимови. До них належать: неоднорідність, що виявляється у прояві індивідуальних навичок тих, хто розмовляє; спільність фонетичної системи певного мовленнєвого колективу, яка допускає коливання у вимові, що не порушують змістового значення слів; спільність відтворювання фонем як суспільно значущих звуків, що припускає варіантність в їхній вимові; спільність інтонаційних засобів для виразу значень із наявністю індивідуальних варіантів інтонування; при наявності спільності у сприйманні і відтворюванні слів, фонем і інтонації певний мовленнєвий колектив викристалізовує одну з вимов слова (фонеми) або вид інтонування, як правильний варіант, припускаючи співіснування інших варіантів теж правильної, не менш поширеної вимови; літературна вимова виражається в різних стилях, відбиваючи стильові особливості мови; норма літературної вимови зумовлена історичною спільністю національної мови, вона є за походженням і за суттю загальнонародною [3, С.7-10].

Вивченню питань, пов’язаних з порушеннями норм вимови присвячено роботи I.А.Лукницького, Н.І.Тоцької, Т.В.Туманової, Т.Б.Філічової, М.Ф.Фомічової, Л.В.Щерби та ін. Під характерною помилкою у вимові, за І.А.Лукницьким, слід розуміти перекручення норми вимови, прийнятої у певній мові, саме це призводить до повного руйнування комунікативних функцій мови; або – таке систематичне порушення вимови, що привносить гостро виражений акцент і в такий спосіб відводить від літературної норми вимови [3, С.17].

Проблеми, що не вирішені. У сучасній методичній літературі є сталою класифікація вимовних помилок, яку свого часу запропонував Л.В.Щерба. Учений називає: фонологічні (фонематичні, фонемні) помилки, що пов’язані із змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми певної мови іншою, коли відбувається спотворення звукового образу слів; акцентні, або суто вимовні (фонетичні), помилки – помилки у варіантах фонем [8, С.13].

Фонологічні помилки пов’язані з тим, що діти не розрізняють яку-небудь фонему в усіх позиціях або тільки в деяких. Засвоєння самої артикуляції при цьому, як правило, не становить труднощів. Помилки фонетичного характеру пов’язані з деякими відхиленнями у вимові фонеми, що є у виучуваних мовах. Ці помилки важко виправляти, тому що вони не зачіпають основних ознак цієї фонеми і тому не утруднюють взаємного розуміння, при цьому той, хто вивчає іншу мову, механічно підганяє виучувану систему фонем під свою, а “тонкощі” вимови лишаються поза його увагою [5, С.17-18].

Досліджуючи вимовні помилки, Г.Палмер виокремлює такі характерні випадки, до яких належать: вимова неправильних звуків замість правильних; вимова зайвих звуків; пропускання звуків; неправильне розподілення звуків, тобто вимова правильних звуків, але не в тому місці; помилки ритмування, тобто помилки у довготі голосних і наголосі; ступінь нерозбірливості, порушення ступеня зв’язності слів. Про останній вид помилок науковець говорить, що це можливо найбільш звичайні і розповсюджені зпоміж усіх вимовних помилок [9, C.34-49].

Несформованість звукової сторони мовлення виявляється: у заміні звуків більш простими за артикуляцією; у тому, що не відбувається процес диференціювання звуків; у тому, що деякі звуки дитина на вимогу вимовляє правильно, але в мовленні не вживає їх або замінює іншими; у нестійкому вживанні звуків у мовленні; у перекрученому або спотвореному вимовлянні звуків [6, С.13-14].

Відхилення від орфоепічної вимови сприймаються слухачами неоднаково. Так, І.А.Лукницький розрізняє два види відхилень від норми: порушення і перекручення. Беручи до уваги, що вимові притаманна неоднорідність і норма припускає коливання у вимові і співіснування менш розповсюджених варіантів вимови, вчений доводить, що порушенням вимови є таке відхилення від норми, яке не руйнує спільності сприйняття висловлювання, зберігає смислову функцію мовлення і не заважає взаємному розумінню [3, С.11-13].

Дітей, у яких спостерігаються відхилення у використанні фонетичних засобів мови, можна розділити на три групи. До першої можна віднести дітей, у яких відхилення в мовленнєвому розвитку стосується тільки недоліків вимови звукових типів. Неправильне вимовляння виявляється у спотворенні ряду звуків. Друга група – це діти, в яких поряд з дефектами звуковимови виявляється недостатність фонематичного сприймання з відносно нестійким характером. Типовими для вимови цих учнів є заміна і змішування фонем, схожих за звучанням й артикуляцією. До третьої групи належать діти, у яких недоліки вимови фонем постають на фоні загального недорозвитку мовлення. У цих дітей виявляються відхилення на рівні всіх компонентів мовної системи: звукового, лексичного, граматичного [2, С.11-12].

На думку М.С.Вашуленка, вади звуковимови дітей можуть мати дві основні причини: органічні порушення мовленнєвого апарата, а також вплив іншої, сусідньої мови і наявність у середовищі, в якому зростає дитина, місцевих діалектів [1, С.134].

Причиною спотвореної вимови звуків М.Ф.Фомічова вважає переважно недостатню сформованість чи порушення артикуляційної моторики, при цьому діти не можуть правильно виконати рухи органами артикуляційного апарату, у результаті чого звук спотворюється, вимовляється неточно. Такі порушення звуться фонетичними, тому що фонема не замінюється іншою з фонетичної системи цієї мови, а звучить спотворено. Причина заміни звуків здебільшого полягає у недостатній сформованості фонематичного слуху чи в його порушенні, як результат діти не чують різниці між звуком і його замінником. Такі порушення називаються фонематичними, оскільки одна фонема замінюється іншою й спотворюється значення слова. Трапляється, що в дитини звуки однієї групи замінюються, а звуки іншої спотворюються. Такі порушення називаються фонетико-фонематичними. Знання форм порушення звуків допомагає визначити методику роботи з дітьми. При фонетичних порушеннях звуковимови більше уваги приділяють розвитку артикуляційного апарату, загальної моторики. При фонематичних порушеннях головний акцент робиться на розвитку мовленнєвого слуху [7, С.17-18].

Часто причиною порушень вимови і недостатньо розвиненого фонематичного слуху є перенесені в ранньому віці інфекційні та інші тяжкі хвороби. Причиною може бути й дефектна мова оточуючих. Сприймаючи неправильну вимову, дитина наслідує її, у неї закріплюються неправильні мовні рефлекси, тобто звичка неправильно вимовляти деякі звуки. Саме тому з дошкільниками, як і з дітьми молодшого шкільного віку треба завжди говорити чітко і правильно.

Однією з причин поганої вимови у дітей є зниження елементарного слуху внаслідок захворювання вуха, через що утруднюється правильне сприймання звуків мови і їхня правильна вимова. Вихователі повинні стежити за станом слуху дітей і в разі потреби звертатися до лікаря. Бувають ще й причини органічного характеру: неправильна будова зубів, розщеплення верхньої губи, піднебіння, а також ураження мозку, викликані травмами чи інфекційними захворюваннями. Проте таких дітей незначна кількість. Значно частіше, ніж органічні форми недорозвинення, у дошкільників зустрічаються так звані функціональні форми порушень вимови, що виникають при відсутності будь-яких грубих анатомічних порушень мовного апарату.

Вихователі можуть усунути існуючі недоліки вимови у дітей. Для цього вони повинні насамперед вивчити стан мови і фонематичного слуху у дітей, проаналізувати виявлені недоліки вимови і намітити шляхи їхнього усунення. Залежно від характеру вимовних недоліків дошкільників слід об’єднати в різні мовні групи, тобто звернутися до групово-індивідуальної форми навчання. Наприклад, дітей з порушеннями вимови свистячих звуків [с, з, ц] – в одну групу, з порушеннями шиплячих [ш, ж, ч] – у другу, сонорних [р, л] – у третю. Усунення недоліків вимови проводиться в двох основних напрямах, а саме: шляхом розвитку слухового сприймання звуків мови (навчити дитину чути і виділяти в мові певний звук) і розвитку артикуляційного апарату (навчити тримати язик, губи, зуби в правильному положенні).

Щоб правильно вимовляти звуки і слова, дитина повинна не тільки добре чути звуки, але й добре володіти координацією надзвичайно тонких рухів мовних органів: губ, язика, голосових зв’язок. На спеціальних заняттях з усунення недоліків вимови у дітей потрібно проводити різні вправи з розвитку тонкої координації мовних органів. Для успішної роботи вихователю перш за все необхідно орієнтуватися в правильній артикуляції тих звуків, які у дітей найчастіше бувають порушеними (свистячі, шиплячі, сонорні).

Виправлення недоліків вимови, як правило, проводиться в такій послідовності:

1. Підготовча робота, тобто проведення ігор та вправ, щоб спрямувати увагу дітей на звукову сторону мови, навчити їх вслухатися і правильно впізнавати звуки в словах, розрізняти їх за тембром, висотою, силою голосу.
2. Постановка звука, тобто вправляння дітей у правильній артикуляції потрібного звука. Артикуляційні вправи добираються з урахуванням мовленнєвого дефекту.
3. Автоматизація вимови, тобто закріплення правильної вимови потрібного звука в складах. Коли діти навчились добре вимовляти звук ізольовано і в складах, переходять до фонетичних ігор, розучують скоромовки, чистомовки, вірші тощо, насичені звуками, що вимагають корекції.
4. Диференціація схожих звуків, тобто зіставлення учнями звуків, які найчастіше змішуються, за артикуляцією, звучанням, смисловою функцією.

Висновки. На нашу думку, ефективними і доцільними формами роботи при усуненні недоліків вимови у дітей дошкільного віку є логопедичні прийоми і різні види ігор, вправ, які за своїм змістом наближаються до ігор-занять. Крім постановки звука, розвитку слухової уваги, вони повинні містити і більш складні завдання, що сприяють розвитку звукового аналізу, фонематичного слуху і сприймання, диференціації схожих звуків. Таку роботу треба проводити не тільки на заняттях з навчання дітей рідної мови, а й на інших заняттях протягом усього навчального року.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вашуленко М.С. Навчання рідної мови // Навчання і виховання учнів 1 класу. – К.: Початкова школа, 2002. – С.126-159.
2. Колупаєва А.А. Подолання у першокласників вимовних вад фонетичного рівня // Початкова школа. – 1995. – N 1. – С.11-14.
3. Лукницкий И.А. Предупреждение ошибок учащихся в английском произношении. – М.: Просвещение, 1966. – С.11-39.
4. Общая методика обучения иностранным языкам: Хрестоматия / Сост. А.А.Леонтьев. – М.: Русский язык, 1991. – С.39-88.
5. Тоцька Н.І. Фонетика української мови та її вивчення в початкових класах. – К.: Рад. школа, 1976. – С.59-68.
6. Филичева Т.Б. Дети с фонетико-фонематическим недоразвитием. Воспитание и обучение / Т.Б.Филичева, Т.В.Туманова. – М.: Гном-Пресс, 1999. – С.16-37.
7. Фомичева М.Ф. Воспитание у детей правильного произношения. – М.: Просвещение, 1989. – С.27-48.
8. Щерба Л.В. Фонетика французского языка. – М.: Высшая школа, 1963. – С.69-89.
9. Palmer H. Concerning pronunciation. – Tokyo, 1928. – Vol. 1. – P.34-49.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрен вопрос устранения нарушений орфоэпических норм родного языка у детей дошкольного возраста. Проанализированы особенности орфоэпических норм, классификация ошибок в произношении и их причины, направления и последовательность работы по исправлению недостатков произношения у детей.

Ключевые слова: орфоэпическая норма, звуковая культура речи.

RESUME

In the article the problem of removal of breaches of orthoepic norms of mothertongue at pre-school age children is considered. The peculiarities of orthoepic norms, classification of pronunciation mistakes and their causes, trends and succession of the work as to the correcting of pronunciation mistakes at children are analysed.

Keywords: orthoepic norm, sound culture of speech.