Метою статті є аналіз стану проблеми психічної регуляції довільної активності дитини в сучасній психологічній науці.

Зупинимось на цих основних моментах зазначеної проблеми, враховуючи те, що дослідження волі та довільності активно велось вітчизняними і зарубіжними психологами у 18-19 столітті, а на початку 20 ст., у зв’язку із загальним кризисним становищем у вітчизняній психології дослідження волі відійшли на другий план. Останнім часом ця проблема знову вивчається як одна із актуальних і складних, які необхідно вирішувати з урахуванням сучасного стану психологічної науки. Аспекти психічної регуляції довільної активності дошкільників вивчаються порівняно недавно і належать до найменш розроблених.

Визначаючи понятійний апарат нашого дослідження з позицій загальнопсихологічної теорії діяльності, ми спираємось на теоретичні розробки Б.Г. Ананьєва, Л.С. Виготського, О.В. Запорожця, Г.С. Костюка, В.К. Котирло, В.К. Каліна, О.О. Кононкіна, С.Л. Рубінштейна, В.І. Сєліванова, Д.Н. Узнадзе, Д.Й. Фельдштейна, Ш.Н. Чхартішвілі. Основними завданнями визначено: аналіз загальнонаукових і спеціально-наукових підходів до розуміння сутності самого поняття “психічна регуляція”; загальна характеристика основних її проявів.

Аналіз останніх публікацій. У більшості психологічних досліджень під саморегуляцією розуміється здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та власних психічних процесів. Саморегуляція існує як процес регулювання окремих видів людської активності або діяльності в цілому.

Питання свідомої саморегуляції людиною своєї поведінки вивчалися невідривно від досліджень волі. Психологічні дослідження волі в сьогоднішньому часі опинились розподіленими між різними науковими напрямами: у біхевіорестично орієнтованій науці вивчаються відповідні форми поведінки (детермінантами поведінки стають впливи середовища, що оточує людину); у фрейдизмі – природжені лібідоносні інстинкти; у психології мотивації в центрі уваги знаходяться внутрішньоособистісні конфлікти і способи їх подолання; у психології особистості основну увагу зосереджено на виділенні і вивченні відповідних вольових характеристик особистості. Дослідженнями волі також займається психологія саморегуляції поведінки людини.

Аналіз літературних джерел з проблеми волі показав наявність різноманіття визначень волі. У вітчизняній психології є концептуальні теоретичні роботи, в яких дано огляд та аналіз наукових досліджень з проблеми волі. Це праці В.А. Іванікова [4], В.К. Каліна [5], С.Л. Рубінштейна [11], В.І. Сєліванова [12], О.О. Смирнової [13]. В них викладено історію і сучасний стан проблеми волі, розкрито підходи і тенденції розвитку уявлень про волю, дано аналіз експериментальних та прикладних досліджень волі.

Розкриваючи природу волі, С.Л. Рубінштейн не протиставляв вольові процеси інтелектуальним та емоціональним. Він підкреслював, що один процес може бути (і звичайно буває) інтелектуальним, емоційним та вольовим одночасно. Разом з тим, він вважав, що вольовий процес ще більш безпосередньо та органічно, ніж процеси емоційний та інтелектуальний, включено в дію та нерозривно пов’язано з нею, а вивчення вольового акту безпосередньо переходить у вивчення дії [11, С.588]. Вольова дія може реалізуватися у простих і складних формах. С.Л. Рубінштейн дає визначення простого і складного вольового акту і виділяє 4 основні стадії, або фази у складній вольовій дії: 1) виникнення спонуки і попередня постановка мети; 2) обміркування та боротьба мотивів; 3) рішення; 4) виконання.

Особливо важливим, на наш погляд, для розвитку теорії волі і психологічної науки в цілому є положення С.Л. Рубінштейна про те, що становлення волі – це становлення суб’єкта, здатного до самовизначення [11, С.591]. С.Л. Рубінштейн став засновником суб’єктного підходу в радянській психології. Цей підхід поступово утверджувався в український психології. Його успішно розвивав у своїх працях Г.С. Костюк. У нашій роботі ми спираємося на його визначення характеру розвитку як на теоретико-методологічне положення [8, С.118-152]. Науковець відмічав, що пізнання процесу психічного розвитку та його закономірностей можливо лише на основі розкриття внутрішньо притаманних йому суперечливих тенденцій [9, С.146-147].

Мотиваційний підхід у вивченні природи волі обґрунтовано в роботах К.А. Абульханової-Славської, Л.І. Анциферової, В.Г. Асєєва, К.М. Гуревіч, Д.А. Кікнадзе, О.М. Леонтьєва, А.А. Файзулаєва, Д.Н. Узнадзе і його послідовників. Визначення волі як бажання або хотіння, тобто як причини активності суб’єкта, можна знайти і в зарубіжній класичній психології (Рібо, Вундт, Лєвін, Піаже). В цілому цей підхід характеризується тим, що воля аналізується як властивість до ініціації дій або до посилення спонуки до дії при її дефіциті внаслідок зовнішніх або внутрішніх перешкод, відсутності бажання, яке актуально переживається, до дії, наявності мотивів, які конкурують з дією, що виконується, тощо.

У роботах дослідників школи Д.Н. Узнадзе специфіка волі й довільності розглядається в акті вибору мотиву, який визначається як заміна настанови.

Н.І. Непомняща в своїй експериментальній роботі показала, що відношення мети до мотиву вперше з’являється в середньому дошкільному віці, отже, вже в цьому віці можливі перші форми довільної дії.

З розвитком мотиваційної сфери пов’язувала розвиток волі і Л.І. Божович. Головною характеристикою волі й довільності вона вважала властивість вести себе незалежно від обставин і навіть всупереч їм, керуючись лиш власними цілями. Розвиток волі і довільності Л.І. Божович пов’язувала з формуванням стійкої ієрархії мотивів, яка дає можливість особистості стати незалежною від ситуативних впливів [1, 2].

До регуляційного підходу у вивченні вольових процесів відносяться роботи Ч. Шеррінгтона, І.М. Сєченова, М.Я. Басова, К. Лєвіна, Л.М. Веккера, В.К. Каліна, В.Л. Сєліванова, Р. Мейя та ін. Дослідження довільної поведінки і довільної регуляції різних процесів (психічних та фізіологічних) почалися з перших кроків становлення радянської психології і проводились у декількох напрямах. У 20-х роках у школі Л.С. Виготського проводились дослідження довільної регуляції різних психічних процесів у зв’язку з ідеєю культурно-історичного розвитку психіки людини і опосередкованого характеру вищих психічних функцій, які обумовлено вживанням зовнішніх і внутрішніх знаків. Припускалося, що ці знаки використовуються людиною для оволодіння й управління своєю поведінкою і станом психічних процесів [3, 4].

У роботах В.К. Котирло, О.В. Запорожця, Л.І. Божович та багатьох інших психологів досліджено, що вже на першому році життя починають формуватися довільні рухи. З другого року життя формується властивість до уявлення відсутніх предметів, завдяки чому поведінка дитини визначається вже не тільки реальною ситуацією, але й уявленою. У період від 2-ох до 3-ох років закладаються основи регулюючої функції мови, хоча спонукання і гальмування дії в цьому віці в основному ще регулюються дією реальних зовнішніх стимулів. Внаслідок розвитку мови і мислення дитини поступово йде формування внутрішнього інтелектуального плану, завдяки якому дитина створює задум і план ігрових дій під час гри, підкоряється правилам [2].

У віці 3-4 років у дитини вперше з’являються мотиви обов’язку, розвиток яких посилюється в шкільному віці і продовжується у дорослих людей. На першому місці в дошкільників знаходяться ігрові мотиви, але у старшому дошкільному віці починають формуватися пізнавальні та суспільні мотиви.

З 4-ох років розвивається контроль за своїми діями, а порушення правил поведінки іншими діти помічають починаючи з 3-ох років. Уже в дошкільному віці з’являється об’єктивна самооцінка, роль якої в регуляції поведінки постійно зростає, всі ці зміни створюють передумови для розвитку волі як феномена розвитку особистості. Положення про розвиток волі, як складової частини формування особистості, є важливим теоретичним досягненням сучасної психології та педагогіки [2, 12].

Отже, дослідження регуляції психічних процесів породили в межах проблеми волі проблему саморегуляції, яка незабаром відокремилась в практично самостійну область досліджень.

Згідно із сучасними філософськими уявленнями, сутнісною характеристикою людини є самодетермінація, здатність “творити себе”, яка дає можливість людині бути вільним і свідомим суб’єктом власної життєдіяльності.

У психології ця сутнісна характеристика людини знайшла своє часткове відображення у понятті “довільність”.

У працях Л.С. Виготського підкреслюється, що особистість людини у процесі свого розвитку перемагає характерну для тварин безпосередню детермінацію поведінки зовнішніми стимулами або внутрішніми актуальними потребами і вносить до неї нові, найвищі закономірності, які підпорядковують собі дію нижчих.

О.М. Леонтьєв вважав, що формування загальної довільності має кардинальне, вирішальне значення для розвитку особистості дитини. Психологічні передумови перетворення індивіда в особистість містяться перш за все в оволодінні своєю поведінкою, у формуванні внутрішньої саморегуляції діяльності.

У зв’язку з цим підкреслимо, що саме процес становлення довільності є найбільш значущим для розвитку особистості дитини.

У переважній більшості літературних джерел у якості фундаментальної характеристики, яка визначає специфіку волі й довільності у людини, покладено усвідомленість поведінки. Можна привести велику кількість визначень, в яких усвідомленість є основною якісною характеристикою вольової та довільної дії [4, 11]. Усвідомлення дії може відбуватися як у формі складних суджень, так і у формі елементарних почувань, які суб’єкт вважає причиною своїх рухів. О.В. Запорожець у своєму дослідженні обґрунтував те, що мимовільні рухи людини перетворюються у довільні завдяки тому, що вони стають відчуваними, тобто усвідомленими.

Визнання усвідомленості як суттєвої характеристики довільності (рухів, зовнішніх і внутрішніх дій, станів) передбачає особливий підхід до вивчення її розвитку в онтоґенезі, в центрі якого повинно знаходитись дослідження розвитку свідомості і самосвідомості дитини. Усвідомленість власної поведінки, тобто її суб’єктивна представленість у свідомості, передбачає його опосередкованість або наявність деякого засобу, за допомогою якого суб’єкт може вийти за межі безпосередньої ситуації і стати у відносини до самого себе.

Великий вклад у розробку такого підходу вніс Л.С. Виготський, який визначав довільні процеси як опосередковані знаками і перш за все мовою. Тезис про опосередковану роль знака, який є суспільно виробленим засобом оволодіння собою, складає ядро психологічної концепції Л.С. Виготського. За допомогою мови дитина вперше виявляється здатною до оволодіння власною поведінкою, поставившись до самої себе нібито з боку, розглядаючи себе як деякий об’єкт. Мовлення допомагає оволодіти цим об’єктом за допомогою організації і планування власних дій і поведінки [3, С.191-520].

Волю і довільність у психології розуміють як свідоме саморегулювання поведінки, отже, на перший план виходить проблема опосередкованості поведінки і засобів оволодіння собою.

Однією з причин, що негативно впливають на становлення довільності та саморегуляції в дошкільному віці, є позиція, яку займають дорослі по відношенню до умов, що повинні забезпечити успішне дорослішання дитини, та модель побудованих взаємовідносин. Виконуючи свою посередницьку роль між дитиною і сукупністю соціокультурних цінностей, норм, правил, знань, дорослий завжди займає по відношенню до дітей певну позицію – ведучого, організуючого, навчаючого – і практично відноситься до дитини як до об’єкта впливу, але не як до суб’єкта відносин. Тому освітній процес в дошкільних навчальних закладах будується як набір різних видів занять та видів діяльності, в яких діти обов’язково беруть участь, а педагог “нав’язує” їм зміст і засоби дії, прагнучи виконати завдання програми. У побудуванні взаємодії між дорослими і дитиною за таких умов переважно присутні опіка, вербальні методи та формалізм у передачі знань, маніпуляція у формуванні емоційно-вольової сфери. Результати експериментального дослідження, проведеного серед дітей-вихованців дитячого будинку під керівництвом І.В. Дубровіної та О.О. Смірнової [10, С.160-170], підтвердили, що діти, які ростуть поза сім’єю, відрізняються від однолітків із сімей мимовільністю, тобто вони нездатні володіти своєю поведінкою. Вони не можуть самі знайти засоби керування поведінкою, які б дозволили стримувати імпульсивні рухи і керувати власними діями. Низький рівень довільної регуляції в дошкільників з дитячого будинку пояснюється недостатнім розвитком їхньої самосвідомості, нездатністю якось-то віднестись до себе і власних дій. Причини цих недоліків у розвитку довільності й волі полягають в особливостях спілкування і взаємодії дорослих і дітей у дитячому будинку, у відриві мовленнєвого спілкування з дорослими від практичної життєдіяльності дітей. У дитячому будинку велику увагу приділяють мовленнєвому розвитку дошкільників, їхньому знайомству з навколишнім. Однак цей розвиток і знайомство здійснюються на спеціальних заняттях і не пов’язані з реальним життям дитини. Знання дітей залишаються формалізованими, не включаються в життя дитини і в роботу її свідомості. Власна активність дитини залишається ситуативною і неусвідомленою. В дитячому будинку спільна діяльність дитини і дорослого практично відсутня, а спілкування з дорослим або має директивний характер, або винесено на відповідні заняття.

Взаємодія дитини і дорослого, у нашому розумінні, це не просто керування дорослішанням дитини. Взаємодія – це посередницька роль конкретного дорослого, яка спрямована на забезпечення саморозвитку дітей, здійснюється через розвиток самосвідомості й набуття соціальної компетентності, що сприяє становленню психічної саморегуляції у старшому дошкільному віці. Такий підхід вимагає побудування не суб’єкт-об’єктних, а суб’єкт-суб’єктних відносин між дитиною і дорослим.

Необхідність раннього включення дошкільників у систему соціальної взаємодії “Дитина – Дитина” (вторинну по відношенню до системи “Дитина – Дорослий”) обумовлена взаємопов’язаними діалектичними суперечностями розвитку особистості, які відмічав Д.Б. Ельконін. Одна з них відповідає потребам дитини жити життям дорослих, разом з ними, займати певне місце в житті суспільства, друга – відображає її прагнення до самостійності, емансипації від дорослого.

Відсутність взаємодії з однолітками або неблагополучні відносини з ними гальмують повноцінний розвиток дитини, призводять до різних викривлень і егоцентричної спрямованості особистості. Особливості взаємодії і спілкування дітей дошкільного віку з однолітками вивчали різні автори в різному контексті (Т.В. Антонова, Р.А. Іванова, Т.А. Репіна, А.А. Рояк, К.Й. Щербакова, В.Г. Нечаєва, Л.А. Артемова, Т.А. Маркова, Р.К. Терещук, А.Д. Кошелева, Л.П. Стрелкова, О.В. Запорожець, В.К. Котирло, Г.П. Лаврентьєва, Я.З. Неверович, Т.М. Титаренко, Р.І. Дерев’янко, С.Є. Кулачківська, С.О. Ладивір, Т.О. Піроженко та ін.).

Отже, ще є багато труднощів у визначенні понятійного апарату проблеми волі, які пояснюються різноманіттям проявів вольової регуляції в різних психічних процесах і на різних рівнях суб’єктних відносин особистості. Важливим є підхід до вивчення психічної саморегуляції довільної активності людини, який представлено у теоретичному дослідженні О.О. Конопкіна [7, С.5-12].

Психічна саморегуляція (або свідома саморегуляція) за О.О. Конопкіним – це системно організований процес внутрішньої психічної активності людини з ініціації, побудування, підтримування і управління різними видами і формами довільної активності, яка безпосередньо реалізує досягнення прийнятих людиною цілей.

У нашому дослідженні ми спираємось на його загальну концептуальну модель процесу свідомої саморегуляції і системно-функціональний підхід до аналізу структури регуляторних процесів і розглядаємо процес саморегуляції як цілісну, замкнуту (кільцеву) за структурою, інформаційно відкриту систему, яка реалізується взаємодією функціональної ланки (блоків), основою для виокремлення яких (за принципом необхідності і достатності) є притаманні специфічні (часткові, компонентні) регуляторні функції, системне “співробітництво” яких реалізує цілісний процес регуляції, який забезпечує досягнення прийнятої суб’єктом мети [7, С.9].

Компонентами структурно повноцінного процесу психічної саморегуляції є:

1. Прийнята суб’єктом мета діяльності. Цей компонент виконує загальну системоутворюючу функцію, весь процес саморегуляції формується як досягнення прийнятої мети в тому її вигляді, як вона усвідомлена суб’єктом.
2. Суб’єктивна модель значущих умов. Вона відображає комплекс тих зовнішніх і внутрішніх умов активності, урахування яких сам суб’єкт вважає необхідним для успішної виконавської діяльності. Така модель несе функцію джерела інформації, на підставі якої людина здійснює програмування власне виконавських дій. Модель включає, звичайно, й інформацію про динаміку умов у процесі діяльності.
3. Програма виконавських дій. Реалізуючи цей компонент саморегуляції, суб’єкт здійснює регуляторну функцію побудування, створення конкретної програми виконавських дій. Така програма є інформаційним утворенням, яке визначає характер, послідовність, засоби та інші характеристики дій, спрямованих на досягнення мети в тих умовах, які виділені самим суб’єктом як значущі, як підстава для програми дій що приймається.
4. Система суб’єктивних критеріїв досягнення мети (критерії успішності) є функціональним компонентом, специфічним саме для психічної саморегуляції. Він несе функцію конкретизації і уточнення вихідної форми і змісту мети. Загальне формулювання (образ) мети дуже часто недостатньо для точного, “гостро спрямованого” регулювання, і суб’єкт долає вихідну інформаційну невизначеність мети, формулюючи критерії оцінки результату, який відповідає своєму суб’єктивному розумінню прийнятої мети.
5. Контроль і оцінка реальних результатів. Цей компонент несе функцію оцінки поточних і кінцевих результатів відносно системи прийнятих суб’єктом критеріїв успіху. Він забезпечує інформацію про ступінь відповідності (або розбіжності) між запрограмованим ходом діяльності, її етапними і кінцевими результатами і реальним ходом їхнього досягнення.
6. Рішення про корекцію системи саморегулювання. Специфіка реалізації функції цього компонента полягає в тому, що кінцевим моментом такої корекції є корекція власне виконавських дій, але первинною причиною цього може служити змінювання, яке суб’єкт вносить по ходу діяльності у будь-який інший компонент регуляторного процесу.

Усі компоненти регуляторного процесу, будучи інформаційними утвореннями, системно взаємопов’язані і отримують свою змістовну і функціональну визначеність лише у структурі цілісного процесу саморегуляції [7, С.11].

Розглянутий аспект функціональної структури процесів саморегуляції є базисним для реалізації необхідного змістовно-психологічного аспекту аналізу цих процесів. Змістовно-психологічий аспект передбачає аналіз інформаційного забезпечення саморегуляції засобами конкретних психічних процесів, явищ, продуктів психічної активності.

Модель функціональної структури процесів саморегуляції дозволяє аналізувати реальну забезпеченість окремих функціональних компонентів і процесу в цілому необхідними психічними засобами; розглядати будь який включений у цілеспрямовану активність психічний феномен в його співвіднесеності з конкретним регуляторним компонентом, оцінювати його причетність до забезпечення певної функції, тобто виявляти його конкретне місце і роль у цілісному регуляторному процесі, в реальному механізмі саморегуляції.

За визначенням О.О. Конопкіна, нормативна модель психічної саморегуляції як концептуальний інструмент психологічних досліджень відкриває істотні додаткові можливості у вирішенні широкого кола різноманітних (в тому числі традиційних) завдань, пов’язаних із загальною проблемою дослідження людини як суб’єкта довільної цілеспрямованої активності, з розвитком, формуванням суб’єктних якостей, з їхнім проявом у різних сферах життєдіяльності людини, з аналізом основних форм довільної цілеспрямованої активності та ін.

Висновки. Враховуючи методологічні аспекти, пов’язані з вивченням людини як суб’єкта різних видів і форм його довільної активності, вважаємо, що специфіка об’єкта психологічного дослідження може бути визначена у площині перехрещення трьох напрямів: 1) довільності і волі; 2) свідомості і самосвідомості; 3) діяльності у взаємодії з однолітками і дорослими.

Перспективу подальшого дослідження вбачаємо в розробці методичного забезпечення окресленої проблеми.

ЛІТЕРАТУРА

1. Божович Л.И. Опыт экспериментального изучения произвольного поведения / Л.И. Божович, Л.С. Славина, Т.В. Ендовицкая // Вопросы психологии. – 1976. – N 4. – С.7-14.
2. Божович Л.И. Психологические закономерности формирования личности в онтогенезе // Вопросы психологии. – 1976. – N 6. – С.9-15.
3. Выготский Л.С. Психология развития человека. – М.: Изд-во Смысл; Изд-во Эксмо, 2003. – С.191-520.
4. Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции. – М., 1998. – С.11-71.
5. Калин В.К. На путях построения теории воли // Психологический журнал. – Т. 10. – 1989. – N 2. – С.46-55.
6. Кожарина Л.А. Становление произвольного поведения в дошкольном возрасте. Автореф. дисс. … канд. психол. наук / РАО НИИ дошк. восп. – М., 1992. – 18 с.
7. Конопкин О.А. Психическая саморегуляция произвольной активности человека (Структурно-функциональный аспект) // Вопросы психологии – 1995. – N 1. – С.5-12.
8. Костюк Г.С. Принцип развития в психологии // Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1969. – С.118-152.
9. Костюк Г.С. Избранные психологические труды. – М.: Педагогика, 1988. – С.21-86.
10. Психическое развитие воспитанников детского дома / Под ред. И.В. Дубровиной, А.Г. Рузской. – М.: Педагогика, 1990. – С.52-234.
11. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер Ком, 1999. – С.586-605.
12. Селиванов В.И. Волевая регуляция активности личности // Психологический журнал. – 1982. – Т. 3. – N 4. – С.14-25.
13. Смирнова Е.О. Развитие воли и произвольности в раннем онтогенезе // Вопросы психологии. – 1990. – N 3. – С.49-57.

РЕЗЮМЕ

Статтю присвячено дослідженню проблеми психічної регуляції довільної активності, яка тісно пов’язана з проблемою розвитку вольової сфери людини. Аналізуються наукові підходи до розкриття сутності даної проблеми з позицій представників різних вітчизняних і зарубіжних напрямів.

Ключові слова: саморегуляція, психічна саморегуляція, довільність, довільна активність, взаємодія.

RESUME

The article is devoted to research of problem of the psychical adjusting of arbitrary activity which is interlinked with the problem of development of volitional sphere of man. Scientific approaches to opening of essence of the given problem from positions of representatives of different domestic and foreign directions are analysed.

Keywords: self-regulation, psychical self-regulation, arbitrariness, arbitrary activity, co-operation.