Постановка проблеми. У 2006 році українська громадськість відзначає 150 років з дня народження Софії Русової, у педагогічній спадщині якої чимало уваги приділяється саме духовному розвитку й вихованню дитини. Та зупинимось насамперед на визначенні сутності феномена “духовність”.

Зазначимо, що в літературі не існує однозначного тлумачення поняття “духовність”. Філософи, психологи, педагоги трактують цей феномен по-різному.

Мета статті. З’ясування трактування поняття духовності християнською педагогікою.

Духовність розглядають подекуди як всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості, один із чинників свідомості людини. Духовність психологи розуміють як творчу здатність особистості до самореалізації і самовдосконалення, що зумовлюється такими особливостями коґнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової сфер, які є необхідними для успішного формування та реалізації потреби у цілеспрямованому пізнанні та ствердженні в її життєдіяльності істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомлення єдності себе і всесвіту [8, С.374-375].

Аналіз останніх досліджень проблеми. Духовний розвиток психологи розуміють як “ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких, особистість оцінює себе, інших, довкілля, і найсуттєвішими для духовного розвитку є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенс життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості”. Отже, ми бачимо, що духовність розглядається психологами як інтегрована якість особистості, що поєднує всі її риси – інтелектуальні, моральні, вольові, фізичні, естетичні з пріоритетом чомусь “самоповаги”, що аналогічно, з погляду релігії, до “гордощів”. О.В. Сухомлинська пов’язує духовність зі сферою культури. За її словами, духовність – це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання [7, С.1]. Заслуговує на увагу й така думка, що духовність належить до найбільш загальних, граничних характеристик людини та її життя. Відтак, її не можна визначити за допомогою звичайної логічної дефініції – через рід і видові ознаки можна означити лише їхні певні контури, а саме: здатність і потреба орієнтуватись у житті, вищі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси в єдності [4, С.50]. У такому розумінні духовність виступає як ідеал, до якого прагне людина та людство у власному духовному самовдосконаленні.

Дехто з учених вважає, що не можна сказати, що ця людина має духовність, а ця ні. На їхній погляд, духовність – це “животворче джерело людини та її життя, яке потребує того, щоб його відкрили та докладали безперервних зусиль для його збереження” [4]. І далі дають яскраве порівняння з криницею, для користування якою потрібно віднайти підземне джерело, відкопати його і постійно стежити, щоб туди не потрапили бруд і сміття, щоб його не засипало землею. Тому можна сказати про людину, що вона духовна лише тоді, коли вона чинить і діє як духовна істота. З такою позицією і ми цілком погоджуємось і поділяємо її.

Натомість це лише практична діяльнісна характеристика поведінки людини. Відтепер звернемося до трактування духовності християнською педагогікою.

На відміну від світської, християнська педагогіка провідною метою виховання і освіти визнає не розвиток фізичної і навіть не психічної сторін життя дитини, а духовну сторону, залежно від її віку. “Не моральний, – наголошує В.В. Зеньковський, – а релігійно-духовний процес зростання утворюють істину і кінцеву мету виховного впливу на дітей” [3, С.151].

Святитель Феофан Затворник у книзі “Що є духовне життя?” пише: “Людина завжди свободна. Свобода дана їй із самосвідомістю і разом з нею складає сутність духовності і норму людяності. Згасіть самосвідомість і свободу – ви згасите дух і людина стане не людиною” [2, С.62].

Отже, духовність – це цінніший вимір буття (внутрішнього і зовнішнього в їхній єдності), його співвіднесеність з абсолютними цінностями, вічністю, творчістю, свободою [3, С.51].

Духовність, як і всіляке інше поняття, є поліаспектним у своїй змістовій характеристиці. Духовність – це не якась особиста якість чи риса характеру, а своєрідний інтелектуально-чуттєвий, емоційний стан особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки і діяльності людини і характеризує її як цілісну особу. Духовність, як і щастя, є тоді, коли людина сама відчуває її наявність у своєму власному “Я” та й усі оточуючі, хто спілкується з таким психофізичним “Я”, відчувають, що це справді людина високої духовності у всіх проявах її життєдіяльності і життєтворчості. Трактування духовності як інтегрованого поняття обов’язково повинно обіймати і його світське, і релігійне розуміння.

У педагогічній спадщині С.Ф. Русової, фундатора національної системи дошкільного виховання в Україні, чільне місце посідає проблема духовного розвитку дитини та її релігійного виховання. На риторичне запитання, чи здійснювати релігійне виховання в дошкільному закладі, автор відповідає цілком однозначно – позитивно, оскільки релігійне виховання, на її погляд, є важливим засобом духовного розвитку дитини. Відповідно до концептуальних методологічних позицій щодо розвитку дитини, С. Русова була переконана, що в дітях є “інстинкт релігії”, який у багатьох дітей під впливом оточення і “особистого духовного складу, занадто реалістичного, зникає” [8, С.40]. Педагог висловлює першу педагогічну заповідь духовного розвитку дитини – релігійний інстинкт потрібно підтримувати і виховувати. Адже релігійні почуття, за С. Русовою, виявляються досить рано, вже тоді, коли в таїнах дитячої душі складається ідеал, з яким вона зіставляє, співвідносить, асоціює свої вчинки, думки, поведінку, коли дитина починає усвідомлювати, “що саме вона в даній конкретній ситуації повинна поводити себе так, як поводила б себе в ній ідеальна “особа”, і не робити того, чого не робила б ідеальна “особа” [6, С.49]. У дітей, за С. Русовою, є нахил уявляти активною ту ідеальну людину, яка живе в її думці. Дитина відчуває, що десь повинно існувати “таке “Я”, що відповідає всім рисам ідеалу – милосердю, любові, красі, правді, і присутність якого дає дитині бажання якомога ближче стати до цього майже реального ідеалу” [6, С.40]. Дитина вичікує, в чому саме виявить себе ця найкраща істота, і пояснює собі це своїм власним розумінням: як у родині все найкраще походить від батька, так і цю істоту дитина уявляє собі як “всесвітнього батька” [6, С.40].

Отже, діти живуть “релігійним настроєм”, їхні думки, їхні почуття “шукають Бога”, відповіді на таємниче запитання “Хто створив красу зоряного неба, Хто вкрив степ чарівними квітами?” [7, С.37]. На жаль, зауважує дослідниця, сучасна вітчизняна педагогіка обходить виховання релігійних почуттів у дітей дошкільного віку, тоді як “славетні, всесвітньо відомі” педагоги Я.А. Коменський, Г. Песталоцці, Ф. Фребель надавали цьому аспекту виховання особливої значущості, вбачали в ньому невичерпне джерело морально-етичного виховання.

Водночас вдумливий педагог радила батькам досить обережно підходити до релігійного виховання, якщо батьки самі не мають у душі релігійного почуття, нехай краще не втручаються “в цю святая святих дитячої душі”. Та все ж автор вбачає в цьому “велику втрату” для дитини, оскільки батьки – найближчі люди для неї і вони повинні дати відповідь на запитання, що хвилюють її. Дитина в перші роки свого розвитку, за словами С. Русової, в цьому питанні потребує від своїх “виховничих” так мало: вона хоче знати, хто створив увесь цей чудовий світ, в якому так кохається, і коли їй скажуть, що “це створене Богом” і це не буде брехнею, бо і для найбільших учених це було те “пояснення, далі за яке ще не сягли жодні телескопи, хімічні лабораторії тощо”.

Якщо дитина запитує, де Бог, Софія Федорівна радить відповісти їй традиційно: “Він на небі”, і це не буде брехнею, бо там, за тією блакитною безмежною красою і для астрономів ще ховається багато таємниць. Дослідниця радить використати й варіант “толстовської відповіді”: “Бог живе у твоєму серці і керує твоїми добрими вчинками”.

У спадщині С. Русової ми знаходимо й пораду вихователям дитячих садків щодо духовного виховання дітей. Вона радить “садівницям” (термінологія С. Русової) ставитися до всіх вимог, потреб, запитань дитини з однаковою увагою, “не вносячи у свою цілком об’єктивну справу занадто багато свого суб’єктивізму”, а тільки зважаючи на те, наскільки ці вимоги можуть сприяти найвищому моральному розвиткові дитини: “чи поширять вони чулість дитини до правди, до добра, чи дадуть їй яке-небудь високе задоволення” [6, С.37]. А кінцевою метою духовного виховання С. Русова вважала позитивні наслідки наших зусиль “пов’язати тимчасове, буденне, матеріальне з чимось вічним, величним, абстрактним” [7, С.152].

Визначаючи шляхи релігійно-духовного виховання дітей, С. Русова пов’язувала їх із моральним, естетичним, національно-патріотичним вихованням. Вона вбачала в цьому ґрунт для розвитку в дитині “ідеалізму і прив’язаності до того народу, з якого вона вийшла”. Гаслом духовного виховання, за словами педагога, мусить бути для дитини незаперечна істина: “Бог є на світі (бо є предвічна краса і добро) і я мушу всім своїм життям наближатися до Його досконалої доброти і правди” [6, С.41].

С. Русова висловлює таку педагогічну сентенцію; такого пояснення досить для дитини: не потребує вона для цього жодних катехізисів або богослужебних пояснень, не потребує (поки не виявить сама свого власного бажання) ані причастя, ані інших церковних, більш державних вимог, так мало пов’язаних з вільним почуттям релігії [6, С.42]. Висловлює автор і своє ставлення до молитви “найбільш інтелектуального акту релігійного настрою”. Вона радить батькам не забороняти дитині молитись “як вона хоче”, тільки пізніше можна навчити її “єдино правдивої молитви, яка вже має не тільки індивідуальний, а й соціальний характер – “Отче наш” [6, С.42].

З осудом висловлюється Софія Федорівна про ті родини, які примушують дитину навколішки стояти перед “невідомим Богом”; шепотіти йому свої наївні бажання. Вона радила водити дітей до церкви лише добровільно, а не з примусу. Все релігійне виховання повинно проводитися поступово, вільно, “не насилюючи волю дитини, а лише відповідаючи на її запити” [7, С.38]. Тільки відкинувши усякий догматизм, примусовий культ, за С. Русовою, ми можемо з допомогою релігії виховати в дитини... високі моральні почуття.

С. Русова накреслює шляхи духовного виховання дітей, прилучення їх до християнства. Це насамперед – національні свята, звичаї, обряди, традиції українського народу, які “ваблять своєю красою або своєю архаїчною наївною простотою, такою близькою до душі дитини” [7, С.37].

Для українських дітей, радила С. Русова, бажано проводити в життя релігійне виховання у згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з “індивідуальними змаганнями самої дитини”. Ті свята, продовжує автор, що пов’язані з давніми народними, релігійними віруваннями і овіяні національною поезією – Івана Купала, Маковій, Спас, Зелені Свята і т. ін. – багато чого дають дитячій уяві, викликають високі морально-естетичні почуття [7].

Образною, яскравою поетичною мовою описує вона вплив народних обрядів на дитину. Що може більше вабити дитину, як не Святвечір, з чеканням народження тієї ідеальної Істоти, яка панує таємниче над усім світом. Або якою поезією охоплює дитину весняна ніч на Великдень, коли вся природа відроджується від зимового сну і наче всім своїм молодим життям протестує проти жахливого явища смерті і хоче дати нам радісну певність можливості вічного життя. Хто не пережив краси Великоднього ранку, стверджує педагог, який поволі змінює темну ніч, мов справді несе за собою надію на нове життя, на відродження, той не знає великого, світлого почуття правди, “досить мрійного, але високого й радісного” [7]. Такі свята С. Русова радила проводити в кожній родині, в кожній дитячій установі. Щасливі ті родини, зазначала вона, що можуть проводити ці свята за народними звичаями: вони дають своїм дітям глибоке, прекрасне переживання, яке залишає на все життя естетичне й етичне враження і пов’язує дитину з тим народом, що у своїй могутній творчості утворив цей культ.

Висновки. Кінцевим рефреном духовного розвитку і релігійного виховання дітей можуть слугувати такі слова С. Русової: “Релігія для дітей об’єднується з естетичними й етичними переживаннями”. Соціальний бік релігійного виховання виступає у спільних релігійно-національних святах. Настрій дитини, в якому поєднуються і релігійне й естетичне, національно-патріотичне почуття, може стати основою для певного розвитку в неї високої ідейності і прив’язаності до свого народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Богуш А. Уроки духовності дітям / А. Богуш, В. Сучок. – Одеса, 2005.
2. Затворник Ф. Что есть духовная жизнь и как на нее настроится? – М.: Правило веры, 1977.
3. Зеньковский В. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии. – М., 1993.
4. Мистецтво життєдіяльності особистості. – К., 1987.
5. Русова С.Ф. Теорія і практика дошкільного виховання. – К.: Просвіта, 1993.
6. Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори. – К.: Освіта, 1996.
7. Сухомлинська О.В. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських духовних цінностей // Шлях освіти. – 2004. – N 4.
8. Юзвак Ж.Н. Духовність: психологічні аспекти // Українська психологія: сучасний потенціал. – 1996. – N 3.

РЕЗЮМЕ

В статье предложен анализ педагогического наследия выдающегося педагога Украины Софии Русовой, основателя национальной системы дошкольного воспитания. Особое место в концепции занимает духовное развитие и религиозное воспитание детей дошкольного возраста.

Ключевые слова: христианская мораль, духовное развитие, религиозное воспитание.

RESUME

The analysis of pedagogical legacy of prominent teacher of Ukraine of Sofia Rusova, founder of the national system of pre-school education is offered in the article. Spiritual development and religious education of children of pre-school age takes special seat in conception.

Keywords: christian moral, spiritual development, religious education.