Постановка проблеми. Духовний розвиток особистості на сучасному етапі набув надзвичайної актуальності. Домінування матеріальних цінностей над духовними призвели до спотворення уявлень про добро, милосердя, справедливість, громадянськість, патріотизм.

Багаторічне відчуження людини від справжніх духовних цінностей, від віри привело до багатьох кризових явищ, пов’язаних із занепадом духовно-моральних ідеалів, значно вплинуло на посилення тенденції зростання жорстокого індивідуалізму, зверхнього ставлення до інших та приниження їхньої людської гідності, зневаги до рідної культури та історико-культурних традицій. Все це загострює проблеми виховання Людини, людської Людськості, Духовності.

Аналіз останніх публікацій. Існує надзвичайно багато визначень духовності. В “Українському педагогічному словнику” С. Гончаренка духовність визначається як “індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” [5, С.106]. Духовність без Людини, без Особистості не існує. Духовність і пов’язані з нею моральність, піднесеність, ідеальність завжди особистісні. Духовність – внутрішня сила особистості, постійна змінюваність у бік удосконалення власних слабкостей і недоліків. Духовність – це зміна людського як виду життя в просторі, часі та об’ємі [10, С.9].

Середовище життєдіяльності впливає на формування особистості через наявність у ньому змістових і ціннісних конструкцій. Вони становлять окреслену систему координат індивідуального буття, моральне піднесення до якої визначає характер і глибину особистісного становлення. Ідентифікація людини із цими образами в площині перетворень переводять їх у конкретні одиниці духовного світу особистості.

Людина відповідальна за те, яку особистість вона створює в собі й представляє іншим у просторі соціальних комунікацій. Особистість має обмежену кількість варіантів самовизначення у моральній площині: шлях добра й творіння або зла й руйнування. Цей головний вибір людини здійснюється залежно від багатьох факторів (природних, соціальних), але ж вирішальним фактором є середовище (соціально-психологічне, духовно-моральне), в якому особистість знаходить проекції власного “Я”.

Духовне зростання людини є завжди прагненням “угору”, для здійснення якого необхідно уклінно ставитись до “об’єкта ідентифікації” – ідеалу, що довершує й підносить буття людини. Саме ідентифікація забезпечує духовне зростання й самовизначення людини: уклінне ставлення до ідеалу є умовою ототожнення з ним, а потім – перевтілення в нього, людина створює себе за зразком й уподібненням [6, С.7]. Уявлюваний ідеал загострює внутрішні особистісні протиріччя між тим, що є (наявним), і тим, що має бути (кращим), активізує могутню енергію самостворення, сприяє розумінню життєвого призначення людини.

Ідентифікаційні механізми відіграють особливу роль у вихованні, сутність якого визначається у пробудженні “морального інстинкту” – своєрідної “духовної домінанти”, яка збирає й поєднує в єдиний образ думки людини, цінності, норми, визначає її життєву стратегію.

Питання духовності пов’язані з вічним пошуком найвищого сенсу життя, зміною та піднесенням свідомості Людини. Виховання духовної особистості можливо за умов спільних зусиль родини, закладів освіти, держави. Формування духовності як провідної якості особистості – велике і складне завдання, що має стояти у центрі уваги педагогів, вихователів, учителів, батьків.

Мета статті – визначити джерела духовного виховання дитини дошкільного віку. Відомо, що саме дошкільне дитинство є сензитивним періодом для формування засад духовності особистості.

У зв’язку з цим підготовка майбутнього педагога до успішного розв’язання зазначеної проблеми має полягати у тому, щоб навчити його враховувати психологічну закономірність дитини, що полягає в інтуїтивному, безпосередньому й конкретному сприйнятті вічних християнських істин, як добро і любов, довіра до світу, які вона засвоює через конкретні вчинки, дії дорослих людей. Уявити собі, що малюки живуть у бездоганному, гуманно налаштованому до них довкіллі, сьогодні важче, аніж будь-коли. Відтак, варто зосередитись на головному: кожен педагог має забезпечити своїм вихованцям найважливішу підтримку – духовну.

У цьому зв’язку набуває величезного значення гуманітарна освіта педагогів, яка здійснюється у вищих навчальних закладах та через курсову підготовку в інститутах післядипломної педагогічної освіти, а також шляхом методичної роботи та самоосвіти. У процесі допрофесійної, фундаментальної, вузівської підготовки та післядипломної педагогічної освіти має відбуватись формування цілісної особистості педагога і його виховання. Лише особистість, яка сформована в єдності з собою, що проявляє комунікативну єдність з іншими, а також єдність з ідеалом, матиме моральний імунітет і духовні сили достойно існувати в кризових ситуаціях і виховувати нове покоління.

Виховання на основі православних традицій формує ядро особистості, позитивно впливає на всі сторони й форми взаємовідносин людини зі світом: етичний та естетичний розвиток, світогляд і формування громадянської позиції, патріотизм і вшанування родини, інтелектуальний потенціал, емоційний стан, а також загальний фізичний і психічний розвиток.

Здійснення духовного виховання дошкільнят на засадах християнської педагогіки, враховуючи те, що освіта в Україні має світський характер, зазначає А. Богуш, має декілька шляхів.

Перший і найголовніший з них: створення родинного осередку духовності.

Другий шлях сенсибілізації духовного розвитку дошкільнят – це вивчення Біблії в недільних школах, що працюють при церквах і християнських організаціях, в гуртках у дошкільних закладах, школах.

Третій шлях духовного виховання дітей – це прилучення вихованців дошкільних закладів до державних релігійних свят, таких як Різдво Христове, Великдень [4, С.4].

Практика роботи дозволяє констатувати, що слабким ланцюгом у справі духовного виховання дитини є родина. Більшість батьків не розуміють, що саме в дошкільному віці відбувається засвоєння соціальних норм, моральних вимог і зразків поведінки через наслідування. Саме тому необхідно допомогти батькам з’ясувати, що в першу чергу в родині повинні зберігатись і передаватись моральні й духовні звичаї та цінності, що були накопичені попередніми поколіннями, а також, що саме батьки несуть відповідальність за виховання дітей.

Допоможуть у вирішенні цієї проблеми різноманітні форми роботи з батьками дошкільнят: батьківські збори на духовно-моральну тематику; лекторії; семінари-співбесіди, тематичні семінари; факультативні заняття; анкетування й тестування батьків з метою виявлення помилок і корекції процесу духовного виховання в родині; індивідуальні консультації фахівців; відвідування родин; ведення соціальної карти з метою вивчення, узагальнення та поширення досвіду родинного виховання; індивідуальна робота з дітьми вдома (ведення зошита емоційного розвитку дитини); організація і проведення спільно з батьками свят, розваг, вистав, днів іменинників тощо.

Серед напрямів роботи з дітьми слід визначити: духовно-освітній (заняття, бесіди морально-етичного змісту, поради і т. ін.), оздоровчо-виховний (свята, розваги, рухливі ігри, ігри з будівельним матеріалом, сюжетно-рольові, театралізовані ігри, прогулянки, екскурсії, подорожі тощо), культурно-пізнавальний (зустрічі, цільові прогулянки, екскурсії, виставки спільної діяльності дітей і батьків, концерти, перегляд телепередач, діафільмів, мультфільмів, вистав та музичних казок духовно-морального змісту і т. ін.), морально-трудовий (праця за інтересами, продуктивна діяльність, трудові доручення, виготовлення подарунків до свят, робота на ділянці тощо).

Кінцевою метою духовного виховання дитини дошкільного віку має бути: засвоєння дитиною доброчинності, спрямованість і відкритість її до добра, формування позитивного ставлення до оточуючого світу, інших людей і до себе, ієрархічність відносин з дорослими й однолітками, потреба і готовність до співчуття, суб’єктивне психоемоційне благополуччя, виховання патріотизму, сприйняття цілісної картини світу, ознайомлення з православною культурою, формами традиційного родинного укладу, розуміння власного місця в родині та виконання домашніх доручень відповідно до власних можливостей, позитивне ставлення до праці, відповідальність за власні вчинки тощо.

Таким чином, головним і кінцевим результатом має бути засвоєння дитиною вічних цінностей: милосердя, співчуття, прагнення правди, добра й руйнація зла, християнського ставлення до ближнього.

ЛІТЕРАТУРА

1. Богуш А. Уроки духовності дітям / А. Богуш, В. Сучок. – Одеса: СВД Черкасов, 2005.
2. Богуш А. Українське народознавство в дошкільному закладі / А. Богуш, Н. Лисенко. – К.: Вища школа, 2002.
3. Богуш А. Українське народознавство в дошкільному закладі: Практикум / А. Богуш, Н. Лисенко. – К.: Вища школа, 2003.
4. Богуш А. Духовне виховання на засадах української християнської педагогіки // Дошкільне виховання. – 2005. – N 8.
5. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997.
6. Запесоцкий А. Гуманитарное образование и проблемы духовной безопасности // Педагогика. – 2002. – N 2.
7. Лисенко Н. Повернімось до джерел духовності // Дошкільне виховання. – 2004. – N 4.
8. Марусинець М. Педагог – уособлення духовності нації // Дошкільне виховання. – 2004. – N 4.
9. Султанова Н. Духовно-нравственное воспитание дошкольников / Н. Султанова, Н. Цилько // Дошкольное воспитание. – 2004. – N 5.
10. Шевченко Г. Духовність особистості в контексті сучасного світорозуміння // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2004. – N 5.

РЕЗЮМЕ

В статье проанализированы пути формирования духовной культуры ребенка дошкольного возраста? особенности работы с семьей и педагогами. Предложены варианты работы с дошкольниками.

Ключевые слова: духовное воспитание? работа с семьей? ценности детства.

RESUME

The ways of forming of spiritual culture of child of pre-school age are analysed in the article? features of work with family and teachers. The variants of work with under-fives are offered.

Keywords: spiritual education? work with family? values of childhood.