Постановка проблеми. Заїкання — складний вид мовленнєвої патології.

Частіше за все воно виникає в дошкільному віці і може супроводжувати людину все життя. Інтерес до проблеми дуже великий, бо починаючи з 1994 року регулярно проходять Міжнародні симпозіуми, присвячені лише цій монопроблемі, регулярно видається міжнародний журнал “Порушення плавності”. Наукові конгреси збирають більше тисячі вчених із країн усього світу. На сьогоднішній день потрібне чітке розуміння цілісної клінічної та психолого-педагогічної картин цього патологічного стану, невротичних та неврозоподібних проявів у дітей дошкільного віку. Тільки за цієї умови можуть бути правильно інтерпретовані психофізіологічні, психологічні та педагогічні дані про дітей, які заїкаються, і це визначає напрямок корекційно-реабілітаційних, а також профілактичних заходів.

Мета статті — визначення ефективних корекційно-логопедичних шляхів подолання мовних судом у дошкільників. Корекційну роботу стосовно позбавлення заїкання необхідно починати в дошкільному віці з метою запобігання психічних вад та побічних виявів у особистості. Важливим аспектом у цьому напрямку є формування у дітей впевненості щодо подолання мовленнєвого аспекту, вміння здійснювати спілкування з оточуючими плавною правильною мовою.

Аналіз останніх досліджень. Заїкання як вид мовленнєвої патології розглядається багатьма вченими з різних точок зору: клінічної, фізіологічної, психологічної, нейрофізіологічної, психолінґвістичної. Заїкання характеризувалось як невроз очікування, невроз страху, невроз неповноцінності, нав’язливий невроз (В.С. Кочергіна (1958), М.С. Лебединський (1965), С.С. Ляпідевський (1975)). У виникненні заїкання, на думку вчених, першорядну роль відіграють порушені взаємовідносини нервових процесів (перенапруження їхньої сили і рухливості) у корі головного мозку. Нервовий зрив у корі великих півкуль може бути обумовлений, з одного боку, станом нервової системи, її готовністю до відхилення від норми, а з другого боку — несприятливими екзогенними чинниками. Результатом нервового зриву є розлад особливо вразливої у дитини вищої нервової діяльності — мови, що виявляється в порушенні координації мовних рухів з явищами аритмії і судомності. Порушення коркової діяльності є первинним і призводить до викривлення індукційних відносин між корою та підкоркою, порушення тих умовно-рефлекторних механізмів, які регулюють діяльність підкоркових утворень. У разі, коли нормальна регуляція кори порушується, мають місце негативні зміни в діяльності стріопаллідарної системи. Її роль в механізмі заїкання достатньо важлива, оскільки в нормі ця система відповідальна за темп і ритм дихання, тонус артикуляторних м’язів. Заїкання виникає не при органічних змінах стріопаллідума, а при динамічних відхиленнях його функцій. Ці погляди відображають розуміння механізму невротичного заїкання як своєрідного порушення корково-підкоркових відносин (М.І. Жинкін (1982), С.С. Ляпідевський (1975) та ін.).

Окремі вчені, а саме: І.В. Данілов (1970), К.І. Поварнін (1969), І.М. Черепанов (1970), розглядаючи заїкання з позицій патофізіології і медицини, виділили в ньому дві фази. Перша — власне виникнення заїкання, коли під впливом сильного подразника наступають функціональні розлади моторної функції кори, тобто відмічається порушення умовних реакцій моторного динамічного стереотипу мовлення. Для другої фази характерна перевага психогенних моментів, які нашаровуються на дефект мовлення.

Дослідники зазначили, що в дитини ще немає в достатній мірі вироблення умовних рефлексів гальмівного порядку, які б регулювали високе збудження, надмірну іррадіацію, бурхливе емоційне і рухове регулювання, тобто тих факторів, які у стані сильного збудження призводять до судомного регулювання. Нервовий зрив може провокуватися у дитини також гострими або тривалими травмами психічного або соматичного характеру. Можна перерахувати багатьох авторів, зокрема М. Зеєман (1959), В.С. Кочергіна (1958), А. Мітринович-Моджеєвська (1969) та інші, які вказували на різні особливості фізичного здоров’я і стану нервової системи осіб із заїканням.

Вони визначили цілий ряд захворювань центральної нервової системи, при яких заїкання виступає їхнім симптомом (тобто заїкання є наслідком функціональних змін в центральній нервовій системі), звернули увагу на хворобливо підвищену афектну лабільність, вегетативні порушення та стан фізичного здоров’я: підвищену дратівливість, образливість, плаксивість, негативізм, різні порушення апетиту і сну, підвищене потовиділення, схильність до застуди та інфекційних захворювань, фізичну ослабленість, енурез. У важких випадках порушення вегетативної нервової системи заїкання відступає на другий план, а здебільшого фігурують такі подразники, як страхи, хвилювання, тривога, недовірливість, загальна напруга, схильність до пітливості, почервоніння. У дітей із заїканням спостерігаються порушення сну: здригання перед засипанням, неспокійні неглибокі сни, нічні страхи. На фоні загального збудження, виснажності, нестійкості і постійних сумнівів мова звичайно піддається поліпшенню лише на короткий час. На заняттях у дітей часто відсутня цілеспрямованість і наполегливість, власні результати ними недооцінюються. Зосереджується увага на власній неповноцінності. Стан яскравого переживання сприяє найміцнішому запам’ятовуванню. Уявлення про свої мовленнєві вади та побічні аспекти відображаються в заїкуватих спочатку (і переважно) в мимовільній пам’яті. По мірі зростання потреб і зусиль у подоланні дефекту у дітей зростає роль довільної пам’яті, яка дозволяє запам’ятовувати і використовувати мовленнєві та моторні виверти: слова, емболи, рухові прийоми та інше.

Дослідження специфічних особливостей заїкуватих відбувалося як за допомогою клінічних спостережень, так і за допомогою застосування експериментально-психологічних методик (С.С. Ляпідевський (1975), Г.І. Павлова (1978)). Завдяки такій методиці у логопатів виявлені підозрілість, фобії, невпевненість, замкнутість, схильність до депресії, пасивно-оборонні і оборонно-агресивні реакції на дефект. Різноманіття виявів заїкання, відзначене дослідниками, дозволяє стверджувати, що заїкання — це не тільки розлад мовної функції. У виявах заїкання привертають увагу різною мірою виражені розлади нервової системи, фізичного здоров’я, загальної і мовленнєвої моторики, власне мовленнєвої функції, а також наявність психологічних особливостей. Мовленнєві труднощі і вади, які часто виникають у дитини, призводять до підвищених витрат нервової енергії, а інколи і до серйозних психічних травм.

Роль недоліку мовлення в розвитку дитини та її долі залежить від природи дефекту, від його ступеня, а також від того, як дитина ставиться до свого дефекту — Л.І. Бєлякова (2001), Н.О. Власова (1959), О.О. Дьякова (2001) та інші. Перші реакції на дефект у дитини неусвідомлені, не містять емоційного забарвлення. Але в результаті багаторазового повторення випадків запинок у мовленні дитини їхнє сприйняття супроводжується розумінням, що вона говорить не так, як усі (повільно, уривчасто, із запинками), що їй щось заважає вільно говорити. Запинки виникають раптово, невідомо звідки, стають предметом уваги присутніх, не піддаються відразу виправленню, не зникають самостійно і поступово входять у патологічний умовно-рефлекторний ланцюжок. Тривала дія подразника в одному випадку призводить до зниження чутливості (адаптації), а в іншому — до її загострення (сенсибілізації). Відсутність фіксації на мовленнєвих запинках у дитини відбувається, перш за все, під впливом сприятливих навколишніх умов, доброзичливого і спокійного ставлення до вияву цих запинок. У цьому випадку запинки не заважають спілкуванню дитини з оточуючими. Така картина переважно характерна для дітей із запинками несудомного характеру, які зустрічаються у дітей досить часто і легко зникають, якщо немає ускладнень.

Інша картина спостерігається у випадках загострення чутливості сприйняття своїх мовленнєвих порушень. Уявлення, що виникли мовні запинки у заїкуватих, можуть випереджати саме їхнє передбачення. Усвідомлення свого неправильного мовлення в дітей складається по-різному, поступово, з накопиченням досвіду.

Підвищена увага до своїх мовленнєвих проблем спонукає до вольових дій щодо виправлення дефекту. Причому неможливість самостійно його подолати посилюється відчуттями власної неповноцінності. Стан яскравого хвилювання сприяє фіксованості на своєму дефекті, яка збільшується з віком. З часом у кожної особи із заїканням складається своя ієрархія комунікативних труднощів.

Несприятливий досвід минулого породжує не тільки певні уявлення про своє неправильне мовлення, про себе самого і своє становище в суспільстві, але й формує невпевненість у своїх мовленнєвих можливостях. Передбачення та очікування мовленнєвих запинок у сукупності з негативними емоціями у багатьох випадках призводить до нав’язливих страхів мовлення, логофобії, звукофобії, зниженню мовної активності. Розуміння свого мовленнєвого недоліку, невдалі спроби самостійно позбавитися його або хоча б замаскувати нерідко породжуються певними психологічними особливостями: сором’язливість, аж до боязливості, прагнення до самоти, відчуття пригніченості і постійні хвилювання за своє мовлення, а іноді навпаки, розгальмованість, показна розпущеність і різкість.

Поняття фіксованості дефекту при заїканні охоплює різні фактори: особлива підвищена увага (стійке, нав’язливе, концентроване), усвідомлення дефекту, уявлення про нього, різне емоційне ставлення до нього (хвилювання, тривога, страх).

Спираючись на досвід роботи із заїкуватими різного віку і загальні принципи системного підходу в психології (Л.С. Виготський (1959), О.М. Леонтьєв (1969), О.Р. Лурія (1973), С.Я. Рубінштейн (1961) та інші), можна сформулювати психологічну модель виникнення і розвитку феномена фіксованості на дефекті. Відмінність між заїкуватими і тими, хто вільно висловлюється, виражається не в ступені продуктивності тієї або іншої діяльності, а в специфіці її протікання. Ця специфіка виявляється не в якій-небудь одній окремій функції, а в сукупності психічних процесів. Від першого мимовільного емоційного реагування на дефект у дітей, що заїкаються, поступово формується своє ставлення до нього, пов’язане з емоційними переживаннями, і відображається у вольових зусиллях (діях і вчинках), в самостійній і безуспішній боротьбі з заїканням). Поняття феномена фіксованості на своєму дефекті, на думку багатьох авторів, є віддзеркаленням об’єктивно існуючого мовленнєвого дефекту (мовленнєвих судом) у власній психічній діяльності людини, яка заїкається. Це результат процесів одержання і переробки інформації про мовленнєві труднощі (або перешкоди) і пов’язані з ними неприємності, трансформовані в психічні процеси, його взаємодії з навколишнім соціальним середовищем. Виділяють декілька критеріїв, які характеризують наростаючу ускладненість різних рівнів (ступенів) фіксованості на дефекті. У зв’язку з цим виправдано введення в обсяг робочого терміна “хвороблива фіксація” для виділення трьох груп осіб із заїканням: нульової, помірною і вираженою хворобливою фіксацією на дефекті.

Зроблені спроби дозволяють не тільки глибше вивчити психологічні особливості заїкуватих з метою обґрунтування психотерапевтичної спрямованості логопедичної роботи (С.С. Ляпідевський (1968), Ю.Б. Некрасова (1992), Г.І. Павлова (1978), В.І. Селівьорстов (1994), В.М. Шкловський (1994)), але й диференціювати їх за психологічними особливостями. В основу беруть наявність логофобій (С.С. Ляпідевський, Г.І. Павлова), різний ступінь хворобливої фіксованості на своєму недузі (В.І. Селівьорстов, В.М. Шкловський).

Психолінґвістичні дослідження торкаються, головним чином, усного контекстного мовлення осіб із заїканням. Це пояснюється тим, що судомні мовленнєві запинки найбільш виражені в монологічному висловлюванні порівняно з іншими видами усного мовлення. Монологічне мовлення займає велике місце у практиці спілкування і виявляється в найрізноманітніших видах. Загальною і характерною особливістю монологічного мовлення є послідовний, зв’язний, цілеспрямований виклад думки однією особою. Процес внутрішнього програмування висловлювання безпосередньо вплетений у процес мовлення і носить випереджаючий характер.

Дослідження останніх років показують, що задум мовця відображається не тільки на виборі відповідних лексико-граматичних і синтаксичних конструкцій, але він є основоположним чинником інтонаційного розчленування, яке пов’язане з ритмом моторної реалізації висловлення.

Такі вчені, як Р.Є. Левіна (1975), С.О. Миронова (1975), О.Л. Пеллінгер (1984) та інші розглядають заїкання як порушення комунікативної функції мовлення. На думку дослідників, механізм заїкання залежить від порушення мовної поведінки, позамовленнєвої діяльності мовного акта. Мовний акт — це плавне, правильне дихання, узгодженість рухів органів артикуляційного та фонаційного апарату. Мовленнєва поведінка — це вміння володіти собою під час мовлення.

Аналіз психолінґвістичних параметрів мовлення осіб, які заїкаються, дозволяє вважати, що наявність судомної активності в м’язах виконавчого апарату порушує результат дії функціональної системи мовлення заїкуватих, створює процес внутрішньомовного планування і переходу психічної частини мовленнєвого процесу на моторний рівень реалізації.

Основним напрямкам комплексної психолого-педагогічної реабілітації людей, що заїкаються, присвячені роботи багатьох авторів, а саме: М.І. Буянова (1989), Н.О. Власової (1959), Ю.Б. Некрасової (1922), В.І. Селівьорстова (1994), Н.О. Чевельової (1965), В.М. Шкловського (1994) та інших.

Комплексний метод реабілітації заїкуватих визначається вітчизняними фахівцями найефективнішим. У ньому виділяються три основні напрямки: логопедичний, психотерапевтичний і клінічний. Під комплексним методом реабілітації заїкуватих передбачається проведення загального оздоровлення організму (режим, фізичні вправи, медикаментозне і фізіотерапевтичне лікування), цілеспрямованого розвитку моторики (координація і ритмізація рухів, розвиток тонкої артикуляційної моторики), мовленнєвого дихання, навичок саморегуляції м’язового тонусу та емоційного стану (психотерапія, аутогенне тренування). Велике значення надається вихованню особистості та розвитку соціальних взаємостосунків.

У рамках комплексного методу реабілітації існують різні системи корекційної роботи. У кожній з таких систем один з напрямків комплексного методу (логопедичний, психотерапевтичний або клінічний) є домінуючим. Більшість дослідників вважають, що заїкання потрібно усувати в дошкільному віці, саме в цей період логопедична дія сприяє появі високих результатів. Таку думку вистоюють Н.О. Власова (1959), Г.А. Волкова (1983), Р.Є. Левіна (1975), С.О. Миронова (1975), О.Ф. Рау (1965), Н.О. Чевельова (1965), Г.С. Шукурова (1975) та інші. З цією метою вчені пропонують різноманітні прийоми, методи подолання мовленнєвої патології. Однією з перших комплексних систем корекційної роботи з дошкільниками із визначеною патологією є система, запропонована Н.О. Власовою та О.Ф. Рау (1933, 1959, 1983), яка актуальна і сьогодні.

Останніми роками успішно застосовується методика С.О. Миронової (1975), яка спрямована на виправлення заїкання в дошкільників у процесі проходження програми дитячого садка. Корекція мовлення здійснюється на заняттях, присвячених ознайомленню з навколишнім середовищем, розвитку мовлення, формуванню елементарних математичних уявлень, малюванню, ліпленню, аплікації, конструюванню, під час ігор у вільний від занять час. На кожному занятті розв’язуються не тільки програмні завдання щодо ознайомлення дітей з предметами, явищами оточуючої діяльності, збагачення й активізація словника, але й проблеми, спрямовані на оволодіння навичками самостійного зв’язного мовлення, вільного від заїкання.

Н.О. Чевельова (1975) запропонувала систему подолання заїкання у дошкільників на основі використання ручної діяльності. У пропедевтичному періоді дітям прищеплюються навички організованої поведінки, запроваджується режим обмеження їхнього мовлення. У період супровідного мовлення допускається власне мовлення дітей тільки при здійсненні ними дій з ліплення, аплікації, конструювання та інше. У завершальному періоді діти використовують мовлення стосовно виконаної дії без спирання на наочність. У наступному періоді передуючого мовлення у дитини розвивається вміння вголос планувати майбутню роботу. На завершальному етапі розвитку мовлення закріплюються набуті раніше навички самостійного розгорненого конкретного мовлення.

Систему логопедичної роботи з дошкільниками запропонувала Л.М. Крапивіна (1992). Вона стверджувала, що реабілітаційна дія є комплексною і повинна включати логопедичні заняття, логоритмічні, музичні, фізкультурні і навчання елементам м’язового розслаблення. Основними завданнями корекційної дії є розвиток загальної, дрібної і артикуляційної моторики, мовленнєвого дихання, інтонаційного мовлення, розвиток і уточнення словника, граматичних конструкцій, розвиток діалогічного мовлення.

З літературних джерел відомо, що провідною діяльністю у дошкільників є гра. Під час гри вони засвоюють соціальний досвід людських відносин, удосконалюючи себе, самостійне мовлення. Саме гра дозволяє зробити логопедичні заняття цікавими, емоційними, оскільки вона спонукає дитину до вільного мовленнєвого спілкування. Питанню використання ігор у роботі з дітьми, що заїкаються, присвятили свої праці І.Г. Виготська (1984), Г.А. Волкова (1983), Г.І. Павлова (1978), О.Л. Пеллінгер (1984), В.І. Рождественська (1978), Л.П. Успенська (1984) та інші. Вони пропонували ігри, спрямовані на нормалізацію мовленнєвого репродукування у заїкуватих.

М.І. Геркіна (1972) і Г.С. Шукурова (1975) вважали, що для успішного подолання заїкання важливе використання ігор не тільки на заняттях, але й після них. Вихователь за допомогою ігор закріплював ті мовленнєві навички, які вироблені логопедом.

Г.А. Волкова рекомендувала для логопедичних занять дидактичні ігри, ігри зі співом, рухливі та творчі ігри, ігри-драматизації з урахуванням віку дітей. Так, для дітей 4-5 років пропонувалися ігри зі співом (хороводи), рухливі ігри з правилами, дидактичні ігри. Для п’ятирічок і шестирічок рекомендувалися ігри-драматизації, а на рік-два старшим — дидактичні ігри.

Цікавий підхід до проблеми реалізації ігор у роботі з дітьми із заїканням здійснили І.Г. Виготська, О.Л. Пеллінгер, Л.П. Успенська. Ними широко представлені сюжетно-рольові ігри, ігри-драматизації, використання яких допомогло дітям перевтілитися в певний образ і відшліфувати навичку вільного мовленнєвого спілкування з суб’єктом. Вчені рекомендували залучати дітей з мовленнєвим дефектом для проведення свят з метою набуття ними досвіду активного спілкування в будь-якій ситуації. У працях авторів запропоновано цікавий комплекс вправ для зняття м’язової та емоційної напруги, збудження, розгальмованості. Такі заняття передбачали формування у заїкуватих упевненості при мовленнєвому спілкуванні.

Більшість дослідників підходять до проблеми заїкання з позиції комплексного методу, який розробляли Н.О. Власова (1989), Г.А. Волкова (1983), В.В. Ковальов (1975), В.І. Селівьорстов (1972), М.Є. Хватцев (1969), С.М. Шаховська (1975) та інші.

Оскільки у дітей, що заїкаються, є специфічні порушення плавності мовлення, особливості темпоритмічної її організації, а також зміни в моторній сфері, а це обумовлює необхідність формування ритмо-інтонаційної організації усного мовлення, що є однією з головних ланок у комплексному методі корекції заїкання. Вчені звернули увагу на те, що ритмізація рухів призводить до нормалізації плавності мовлення. Для вироблення плавного мовлення дітей використовуються різні прийоми, які його ритмізують. Це і прийом промовляння слів, фраз під музику, метроном, спів, і тренування мовлення в процесі логопедичної ритміки, синхронізація мовлення з рухами пальців рук та інше. Заняття під музичний супровід з ритмічними рухами рук, ніг, тулуба, а надалі поєднання цих рухів зі співом, мелодекламацією, читанням віршованих і прозаїчних текстів оптимізують протікання мовного висловлення (Л.З. Андронова (1993), Л.І. Бєлякова (1992), Г.А. Волкова (2003), О.В. Оганесян (1981), Н.О. Ричкова (1999) та інші).

На думку Н.О. Тугової (1975), В.А. Гринер (1958), Е.Ф. Шершневої (1966) та інших, музика є невичерпним і нічим не замінимим джерелом активізучої творчої і соціальної стимуляції. У комплексній системі корекції заїкання широко пропонується використання музичної ритміки та логоритміки (Г.А. Волкова (1983), Н.О. Власова (1959), Н.С. Самойленко (1979) та інші) як засобу перевиховання мовлення дітей через тренування і розвиток загальної і мовленнєвої моторики. Для виконання цих завдань важливим є організуючий початок музичного ритму та його емоційного впливу на логопата, на його поведінку.

Безперечно, музикотерапія покращує загальний емоційний стан дітей, покращує якість рухів, їхню виразність, плавність, ритмічність, координацію, корегує і розвиває відчуття, сприймання, уявлення, а головне — стимулює мовленнєву функцію, нормалізує її просодику, темп, ритм, наголос, виразність інтонації.

До всього вищезазначеного ми вважаємо обов’язковим додати методи нетрадиційної терапії, які можна застосовувати при подоланні заїкання у дошкільників. І одним із таких методів є фітотерапія — лікування за допомогою лікарських рослин.

Надзвичайно важливим є необхідність використання лікарських рослин як ефективного лікувального та профілактичного засобу при різноманітних мовленнєвих аномаліях, для поновлення розумової і фізичної працездатності, усунення втоми, в’ялості, астенічного синдрому, розладу пам’яті, усунення безсоння, нервовості, поновлення м’язового тонусу, що особливо актуально при заїканні.

Грамотне та унормоване використання фітотерапії дає сприятливе підґрунтя для корекції мовленнєвих порушень та особистісно-емоційних відхилень у поведінці дитини.

Достойне місце в лікувальній педагогіці необхідно відвести аромотерапії, яку рекомендують використовувати в поєднанні з музикотерапією.

Велике значення для корекції заїкання у дошкільників має хромотерапія та литотерапія (Л.Р. Караханян (1997), О.М. Поваляєва (1997) та інші).

Усі вищезазначені методики, незважаючи на їхню кількість та різноманітність, є далеко не повним переліком наявної логопедичної бази з корекції заїкання. Цей список постійно поповнюється новими розробками, прізвищами. Ці методики є базовими, тією основою, фундаментом, на якому будується вся система логопедичної роботи з дошкільниками, що страждають на заїкання.

Висновки. На нашу думку, розробка ефективної системи логопедичної роботи з подолання судом в мовленні дитини буде сприяти не лише корекції заїкання, а й особистості в цілому.

Перспективу подальшої роботи вбачаємо у створенні та реалізації нетрадиційних прийомів усунення заїкання у дітей дошкільного віку, зокрема у використанні східнорефлекторної терапії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Белякова Л.И. Логопедия. Заикание / Л.И. Белякова, Е.А. Дьякова. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. — 320 с.
2. Левина Р.Е. Заикание у детей // Преодоление заикания у детей / Ред. Р.Е. Левина. — М.: Педагогика, 1975. — С.3-22.
3. Миронова С.А. Исправление заикания у дошкольников в процессе обучения // Преодоление заикания у детей / Ред. Р.Е. Левина. — М.: Педагогика, 1975. — С.23-135.
4. Основы теории и практики логопедии / Ред. Р.Е. Левина. — М.: Педагогика, 1968. — 367 с.
5. Поварова И.А. Коррекция заикания в играх и тренингах. — СПб., 2004. — 348 с.
6. Селиверстов В.И. Заикание у детей. — М.: ВЛАДОС, 2000. — 208 с.
7. Фидирко М.А. Некоторые особенности физического развития заикающихся дошкольников // Дефектология. — 1990. — N 3. — С.14-16.
8. Хрестоматия. Логопедия. Заикание / Ред. В. Секачев. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. — 416 с.

РЕЗЮМЕ

В статье предложено теоретическое обоснование проблемы проявления заикания у детей дошкольного возраста, состояния коррекции тяжелого вида речевого дефекта, намечены перспективы создания новых нетрадиционных направлений в преодолении названной патологии.

Ключевые слова: заикание, патология, речевое поведение.

RESUME

The article deals with the theoretical basing of the problem of stammering among children of pre-school age, the state of correction of severe kind of speech defect; some prospects of creation of new non-traditional ways of getting over this pathology were pointed out.

Keywords: stammer, pathology, vocal conduct.