Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку суспільства держава визнає пріоритетну роль дошкільної освіти, яка спрямована на всебічний розвиток дитини, формування моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду. Відповідно до Закону України “Про дошкільну освіту”, вона є обов’язковою первинною складовою системи безперервної освіти. Форми та способи здобуття такої освіти різноманітні.

Дитина може пройти цей етап у дошкільному навчальному закладі і безпосередньо у своїй сім’ї, але разом із цим узаконено здобуття дошкільної освіти за допомогою фізичних осіб, які мають ліцензію на право здійснювати її. Батьки можуть запросити на основі відповідної угоди гувернера (домашнього педагога-вихователя), який повинен здійснювати свою діяльність на основі чинних освітніх програм та керуватися вимогами Базового компонента дошкільної освіти в Україні.

Вищезгаданий документ визначає мінімально достатній та необхідний дитині перших шести років життя рівень життєвої компетентності, що забезпечує її нормальне функціонування в навколишньому середовищі (Л. Артемова, А. Богуш, Е. Вільчковський, О. Кононко, З. Плохій, Т. Поніманська та ін.). Домашній педагог, працюючи з дитиною, повинен дати їй елементарні знання, уміння, навички, які гарантують дошкільнику адаптацію до життя, здатність орієнтуватися в ньому, адекватно реагувати на потреби XXI століття.

Мета статті – з’ясувати організаційно-педагогічні засади діяльності педагога-гувернера.

Високий рівень домашнього навчання й виховання в історії людства забезпечувала гувернерська педагогічна система. В “Українському педагогічному словнику” поняттям “гувернантка”, “гувернер” позначають осіб, що наймалися для домашнього виховання й початкового навчання дітей у сім’ях дворян, вищих чиновників, буржуазії, купців [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Здійснений нами аналіз наукової літератури дає підстави зробити висновки, що це визначення потребує доповнення і уточнення.

Гувернерство як педагогічне явище постало з потреби у формуванні яскравої неординарної особистості, здатної здійснювати подальший поступ людської цивілізації. Розвивалося воно в надрах родинного виховання, яке, у свою чергу, відображало педагогічну орієнтацію суспільства.

Для гувернерства як форми індивідуального виховання й навчання дітей характерні ознаки: 1) виховання і навчання дитини є індивідуалізованими та відбуваються в домашніх умовах (у сім’ї) або в освітньо-виховній установі закритого типу, де створюється мікроклімат, наближений до умов родинного виховання; 2) педагогічний процес організовано таким чином, щоб діти сприймали гувернера як близьку людину, і його авторитет у їхніх очах був не нижчим, аніж авторитет батьків.

Гувернерство не належить уповні ні до родинної, ні до державної системи виховання. Воно знаходиться на межі цих систем. З одного боку, гувернерству притаманні індивідуальний підхід, неформальність у стосунках між вихованцем і наставником, властиві родинному вихованню. З іншого боку, у рамках гувернерської практики можливий відчутний тиск держави, посилений державний контроль, приєднання системи домашнього виховання і навчання до державної освітньої системи [6].

Виникнення й становлення інституту домашнього педагога має свою історію, що сягає глибини століть.

Перший гувернер, в обов’язки якого входить винятково формування в дитини хороших манер, з’являється в VI столітті до н. е. в афінській заможній родині. У IV-II столітті до н. е. в Афінах знатні сім’ї запрошують учених-філософів для індивідуального навчання й виховання дітей. З Афін ця практика розповсюджується по світу. Висока оплата роботи філософів-наставників перетворює гувернерство на професію, яка дозволяє наставникові на гідному рівні забезпечити себе матеріально.

Офіційно, на державному рівні, гувернерство було вперше узаконене у II столітті до н. е. в Римі.

Стародавні римляни розцінювали домашнє навчання й виховання як засіб задоволення потреби суспільства в самобутніх, освічених особистостях, що нестандартно мислять.

Терміни “гувернер”, “гувернерство” виникають у XIV столітті у Франції і швидко поширюються, перетворившись на загальноприйняті в науці й у побуті. Першим їх використовує у своїх працях відомий педагог М. Монтень. Він же стає автором перших методичних посібників для гувернерів. Батьки — представники заможних кіл суспільства зазначеної епохи — здебільшого самоусуваються від виховання дітей, повністю перекладаючи турботу про них на гувернерів.

В обов’язок перших домашніх вихователів входили охорона життя і здоров’я підопічного, догляд за ним, за його поведінкою, а згодом – надання допомоги в навчанні. Основне навантаження щодо навчання дітей заможних батьків несли вчителі школи [6].

Згодом багаті родини в різних країнах, у тому числі в Росії та Україні, стали наймати кількох домашніх педагогів, кожен з яких виконував свої специфічні обов’язки: одні переважно виховували (гувернер, гувернантка, бонна), інші (вчителі, репетитори) займалися навчанням, давали уроки, готували до вступу до того чи іншого навчального закладу (наприклад до гімназії). Нерідко перші наглядали за роботою других: гувернантки були присутні на уроках учителів, стежили, чому і як навчають їхніх вихованців, інформували господарів про стан навчання. У деяких випадках гувернер (гувернантка) давали своїм підопічним уроки, самі готували їх до вступу до навчального закладу.

Звичайно, бонну (гувернантку, гувернера) запрошували до маленьких дітей (5-7 років), тому її завданням було початкове навчання, переважно іноземної мови. Але основні зусилля спрямовувалися на виховання, прищеплення норм пристойності, формування відповідних манер поведінки. Знаходячись пліч-о-пліч зі своїми вихованцями, домашній вихователь впливав на них у природних життєвих ситуаціях, направляючи й регулюючи поведінку, попереджаючи можливі помилки. Передбачалася диференціація виховання залежно від статі дитини: до хлопчиків запрошували гувернерів, до дівчаток – гувернанток. На долю найманих педагогів випадала повсякденна, досить монотонна виховна робота, за допомогою якої вони наполегливо привчали своїх вихованців до порядку, етикету, навчали дітей іноземної мови. У дореволюційних Україні, Росії упродовж декількох століть інститут гувернерства зазнавав значних змін, що пояснюється підвищенням ролі освіти як національної цінності. Відомо, що реформи Петра І сприяли припливу іноземців в Україну, Росію, у тому числі домашніх педагогів (учителів й гувернерів). До переліку послуг, що їх пропонували іноземці, входило навчання манерам поведінки, танцям, співу, грі на музичних інструментах. Обов’язковим було засвоєння правил світської бесіди, дотримання етикету. Мода на закордонне, що панувала в Росії, Україні, поширювалася й на домашнє виховання. Вважалося престижним запрошувати гувернерів-іноземців: цим демонстрували свій достаток, своє місце в громаді. Необхідно врахувати, що дворянські родини щиро вважали, що іноземні педагоги забезпечать більш високий рівень виховання й освіти [5].

У XIX ст., незважаючи на повсюдне відкриття навчальних закладів (гімназій, ліцеїв, училищ, пансіонів та ін.), потреба дворянських родин у домашньому вихованні, здійснюваному запрошуваними особами, залишалася досить високою. При цьому істотно зростали вимоги до професійних й особистих якостей наставника. Треба зазначити, що вимоги йшли не лише від “замовників” – родин, що користувалися послугами домашніх педагогів, але й від держави, яка взяла під контроль інститут гувернерства і бажала підняти якість його діяльності.

Свідченням тому є Положення про домашніх наставників й учителів (1834 p.), що містить перелік обов’язкових характеристик, що їм повинен відповідати домашній педагог, а саме: бути християнином, підданим держави, добре поводитися, мати освітню підготовку й досвід. Рівень освіти визначався за результатами іспитів, які складав претендент на звання домашнього наставника, а про його моральні якості судили за посвідченнями, які він одержував за місцем навчання й проживання. Претендентові, який відповідав усім вимогам, що містилися в Положенні, вручалося посвідчення домашнього педагога. Він вважався службовцем Міністерства народної освіти.

Зростаюча потреба в підготовці дитячих виховательок для багатих родин спонукала В. Одоєвського написати книгу “Посібник для гувернанток”. За задумом автора, книга мала містити теоретичні глави про виховання й практичну методику ведення роботи з дітьми. Чи вдалося В. Одоєвському повністю втілити свій задум, невідомо: до нашого часу дійшли лише окремі глави. Одна з них – “Розмови з дітьми” – дає уявлення про те, наскільки високі були вимоги до домашніх педагогів, особливо до їхніх особистих якостей. Недаремно кращі з домашніх наставниць того часу керувалися у своїй діяльності принципом: “спочатку любити дитину, а потім виховувати”.

Підготовка домашнього педагога здійснювалася в різних навчальних закладах. У жіночих гімназіях відкривався додатковий педагогічний 8-й клас. Ученицям, що закінчили цей клас із золотою чи срібною медаллю, присвоювалося звання домашньої наставниці, а ті, що мали позитивні оцінки в атестаті, одержували право бути домашніми вчительками. Підготовка домашніх виховательок, учительок, наставниць здійснювалася в релігійних навчальних закладах, на Вищих жіночих курсах, у вчительських семінаріях, в інститутах. Після Жовтневого перевороту 1917 р. домашня освіта і діяльність домашнього педагога, вихователя, гувернера були заборонені, відповідно була припинена підготовка вітчизняних кадрів даної спеціалізації [4].

Можливість запросити для своїх дітей домашнього педагога завжди була і, очевидно, залишиться привілеєм заможних родин. Соціально-економічні зміни в Україні останнього десятиліття призвели до розшарування суспільства, формування середнього класу, що створило передумови для відродження інституту гувернерства як суспільно необхідного соціально-педагогічного явища.

Важливим чинником, що викликав до життя ідею домашнього виховання силами педагога-професіонала, стало негативне ставлення частини населення, особливо заможної, до системи суспільного виховання, що повільно перебудовується на особистісно-орієнтовану модель. Багато родин відмовляються від суспільних освітніх закладів через досить високий відсоток захворюваності дітей. Інші батьки хотіли б давати дітям більш якісну освіту того чи іншого змісту. Особлива атмосфера розвитку і спеціального навчання потрібна для дітей із хронічними захворюваннями, з обмеженими можливостями, а також обдарованих дітей. Таким чином, багато сучасних родин відмовляються від традиційного суспільного виховання і шукають для своїх дітей альтернативну навчально-виховну систему [2].

Усі зазначені вище причини неприйняття суспільної системи виховання і навчання призвели до появи попиту на гувернанток, домашніх вихователів. Призначення сучасного інституту гувернерства полягає в тому, щоб задовольнити освітні й виховні потреби, що виникли на сучасному етапі в окремих родинах, які є дуже значущими для суспільства загалом (А. Ганічева, С. Купріянов, Є. Сарапулова) [4].

Свого юридичного статусу ця професія набула лише з 1998 року. Знайоме з літератури слово “гувернантка” у державному документі вперше прозвучало у квітні 1998 p., коли Кабінет Міністрів України затвердив “Тимчасовий державний перелік професій”. У жовтні новий фах “гувернер” отримав код 5131 і посів законне місце в додатку до кваліфікаційного переліку професій. Можна було б обмежитися думкою, що легалізація гувернанток зумовлена формуванням певного соціального прошарку заможних сімей. Насправді проблема значно глибша і серйозніша – на теренах України починає відроджуватися інститут фахівців індивідуального виховання та навчання [2].

Результати власних досліджень. Гувернерство доцільно визначити як цілісну педагогічну систему й окрему галузь педагогіки, що вивчає особливості індивідуалізованого формування в домашніх умовах освіченої, гармонійно розвиненої, комунікабельної особистості з активною життєвою позицією.

Гувернерству притаманні всі ознаки системи, оскільки воно являє собою цілісну одиницю з певним порядком розташування і зв’язків її складових. Гувернерська система формування особистості включає дві складові: індивідуальне навчання й індивідуальне виховання дитини в домашніх умовах. Вихідними характеристиками гувернерської системи, які відрізняють її від систем колективного навчання й виховання, є: ретельне вивчення якостей, нахилів, уподобань вихованця і якнайповніше врахування їх при розробленні індивідуальної навчально-виховної системи для кожної конкретної дитини.

Аналіз наукової літератури (Є.Г. Сарапулова) свідчить, що на сучасному етапі уточнені терміни “гувернер”, “гувернантка”. Гувернер і гувернантка – це особи, які займаються індивідуальним навчанням і вихованням дітей у сім’ях [6].

З прийняттям Закону України “Про дошкільну освіту” також виникла потреба в домашніх педагогах (а не тільки в репетиторах, як це було раніше). Уперше узаконена освіта в родині, що являє собою одну з форм отримання дошкільної освіти. Обов’язки домашнього педагога багато в чому залежать від особливостей родини (зокрема від кількості дітей, зайнятості батьків), її уявлень про виховання й освіту дитини. Дуже часто педагог поєднує функції догляду за дитиною, виховання, освіту з виконанням додаткових доручень, не передбачених первісним договором (вийти на роботу у вихідний чи святковий день, вивезти дитину на відпочинок до іншого міста тощо). Специфічна діяльність домашнього педагога, якщо його вихованець – дитина з хронічними захворюваннями, з обмеженими можливостями. Крім доброго, чуйного серця, особливої витримки, необхідна висока працездатність, урівноваженість, медична поінформованість, практичні навички догляду за хворою дитиною.

Робота домашнього педагога висуває свої вимоги і до його професійного рівня й особистісних якостей. Необхідність ввійти в родину, не порушивши її внутрішнього життя, вселити до себе довіру всіх членів родини, завоювати серце дитини – ось деякі умови успішної роботи домашнього педагога. Відповідність їм залежить від психологічної підготовки педагога, від наявності таких моральних якостей, як доброзичливість, повага до людей, щирість у стосунках із ними, розвинене почуття такту, витриманість.

У домашнього педагога має бути “гостре” око, що допоможе побачити і підтримувати норми і правила, що панують у родині, її традиції, стиль спілкування між усіма її членами. Для збереження миру в родині домашній педагог не квапиться з думкою про дитину, тим більше – з оцінками, не повчає, а тактовно висловлює сумнів, не зловживає порадами і рекомендаціями. Особливо тактовно, в інтересах вихованця, необхідно коректувати мету і завдання сімейного виховання, якщо батьки домагаються їхньої реалізації без урахування індивідуальних особливостей дитини, можливостей її розвитку. Наприклад, бажають учити дитину грі на музичному інструменті, хоча нахилів до цього в сина чи доньки немає [7].

Домашній учитель і вихователь повинні сприяти встановленню в родині атмосфери взаєморозуміння, взаємоповаги, тепла, ставлення до дитини як до суб’єкта. Вони також мають, привчаючи вихованця до дисципліни, порядку, стриманості, виробляти в нього позитивні навички поведінки, культуру діяльності тощо. Нерідко домашній педагог стає довіреною особою дитини, оберігачем дитячих таємниць, що особливо важливо, якщо батьки зайняті кар’єрою, бувають у частих від’їздах. Професійний педагог виступає посередником між дитиною і батьками, які не завжди розуміють особливостей її розвитку, поведінки тощо.

Домашній педагог повинен бути готовим до багатопрофільної роботи з дітьми різного віку. Освітня робота з дітьми дошкільного віку полягає в підготовці до школи, поглиблених заняттях із будь-якої галузі знань, здійснення освітньої роботи на “замовлення” родини. Найчастіше сучасні батьки бажають, щоб дитину навчали іноземної мови, живопису, грі на фортепіано, співу та ін. Напрям поглибленої роботи може йти і від педагога, коли він пропонує, наприклад, заняття ліпленням, технічною творчістю, свою програму ознайомлення з мистецтвом на базі музеїв, виставок тощо.

Концептуально новим в освітній роботі з дитиною є особистісно-орієнтований підхід педагога до неї, який проявляється в умінні: створити сприятливу психологічну атмосферу; встановлювати доброзичливе емоційне спілкування з людьми; прихильно ставитися до дитини, щоб вона відчула любов, турботу і захищеність; встановлювати контакти довіри, співробітництва з малюком як із рівним партнером; бачити можливості і здібності дитини, створювати ситуації, де вона могла б проявити свій інтелект; забезпечувати різноманітну діяльність, враховуючи її інтереси.

Лише той виховний процес є правильно організованим, який створює зону найближчого розвитку, стимулює до активної життєдіяльності; пробуджує психологічну готовність дитини надавати руху цілому ряду внутрішніх процесів розвитку (Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн).

Особистісно-орієнтований підхід однаковою мірою орієнтований на вихователя і на дитину, на їхні особливості й нахили. Особистісна позиція педагога полягає в людяності, у ставленні не лише до дитини, а й до самого себе як до особистості. Домашній вихователь взаємодіє з дитиною в процесі гри та роботи: моделює підтримку, турботу, створює ситуації, коли в дитини розвиваються сильні почуття відповідальності та самоініціативи.

Особистісно-орієнтований підхід охоплює постійну систему оцінок, яка віддає данину зусиллям і вітає успіхи. Дитину треба вчити усвідомлювати свої прагнення, бажання, прогнозувати результати власних вчинків для себе самої та інших людей, узгоджувати цілі власної поведінки із засобами їхнього досягнення.

Особистісно-орієнтований підхід має увібрати в себе реальне життя дитини, а не бути чимось зовнішнім, нав’язливим. Саме за цих умов кожен здобуває можливість для свого розвитку, прояву індивідуальності, реалізації своїх потенційних можливостей і здібностей, стає творчою особистістю [5].

Домашній педагог проводить роботу з дитиною, керуючись принципом індивідуалізації. Індивідуалізація роботи передбачає здійснення педагогом індивідуального підходу до дошкільника в навчальній та виховній роботі, створення найсприятливіших умов для розвитку кожної конкретної дитини як своєрідної, неповторної, унікальної індивідуальності.

Процес індивідуалізації навчально-виховної роботи значною мірою залежить від індивідуальних особливостей педагога, його власної педагогічної позиції, культурного та освітнього рівня, досвіду, уподобань. Гувернер, що здійснює індивідуальний підхід, повинен: володіти різноманітними методами, прийомами виховання та використовувати їх відповідно до потреб дитини; варіювати розумове і психічне навантаження, добирати та пропонувати дитині ігрові завдання різного ступеня складності; розуміти її інтереси, здібності, мотиви поведінки, можливості тощо.

У практиці роботи домашнього вихователя індивідуалізація здійснюється в декілька етапів:

1. Систематичні цілеспрямовані спостереження за індивідуальними проявами соціального, інтелектуального, мотиваційного, емоційного, творчого, фізично-рухового та інших видів розвитку дитини.
2. Складання психолого-педагогічної характеристики розвитку дитини (психологічного портрета, паспорта) – усної чи письмової.
3. Створення індивідуальної програми розвитку, виховання, навчання дошкільника, визначення психолого-педагогічних умов, які необхідно створити для формування особистості дитини.
4. Реалізація індивідуальної програми в практиці роботи. Використання найбільш ефективних засобів індивідуального впливу.
5. Аналіз одержаних результатів з метою вдосконалення подальшої індивідуальної роботи.

На основі даних, зібраних у процесі спостережень, розроблено індивідуалізовану програму виховання і навчання. Вона включає такі складові:

1. Створення сприятливих умов для індивідуального розвитку дитини.
2. Оптимізація навчального процесу (за допомогою проведення індивідуальних занять, що забезпечуються програмовим змістом, навчальними посібниками з урахуванням можливостей дитини).
3. Забезпечення індивідуалізованого виховного впливу (за рахунок добору методів і прийомів, найсприятливіших для даної дитини).
4. Забезпечення підтримки індивідуалізованого розвитку дитини родиною (усвідомлення батьками потреб і можливостей дитини, її інтересів та відповідний вибір найдоцільніших методів виховання). Навчання дитини в сім’ї оптимально здійснюється в процесі індивідуального заняття. Це передусім форма організації діяльності дитини, яка виконує декілька функцій: навчальну, розвивальну, корекційну, контрольну [5].

Залежно від пріоритету тієї чи іншої функції, науковці (А. Богуш, В. Кузьменко, К. Крутій та ін.) виокремлюють такі види індивідуальних занять: навчальне, розвивальне, корекційне, контрольно-діагностичне, комбіноване.

Розглянемо докладніше запропоновану типологію індивідуальних занять.

Навчальне індивідуальне заняття проводиться з метою подання інформації з різних розділів програми. Навчальне індивідуальне заняття може мати випереджальний характер, тобто готувати дитину до сприймання складного матеріалу з будь-якого розділу програми. Ідея використання методу випереджального навчання належить С. Лисенковій. Свого часу вона зазначала, що боротися за успіх у навчанні дитини – це вчити дитину вчитися, допомагати їй повірити в свої можливості, розпалити вогонь пізнання.

Розвивальне індивідуальне заняття проводиться з метою поглиблення та розширення знань дитини, підвищення мотивації до навчальної діяльності. Реалізація цього типу індивідуального заняття можлива за умов, якщо в його основу покладено мотив, тобто бажання висловити думку, щоб повідомити, довести, переконати, запитати, спонукати до дії тощо.

Корекційне індивідуальне заняття планується і проводиться з метою усунення прогалин у знаннях дитини. Зміст означеного заняття планується на засадах аналізу результатів контрольно-діагностичних зрізів тощо. Контрольно-діагностичне індивідуальне заняття проводиться з метою контролю та аналізу сформованості пізнавальних процесів, потреб, обсягу знань, умінь і навичок тощо.

Комбіноване індивідуальне заняття планується з дитиною для закріплення знань з різних розділів програми. Тоді до роботи з дошкільником висуваються різні цілі. Вибір типу індивідуального заняття має ґрунтуватися на глибокому аналізі контрольно-діагностичних зрізів.

Залежно від обраного напряму роботи, діяльності дитини та розділу програми домашній педагог може проводити такі види занять: комплексні, тематичні, комбіновані, домінантні, сюжетно-динамічні, інтеґровані. Найбільш поширеними в індивідуальній роботі з дитиною є інтеґровані заняття, які мають на меті синтез змісту з декількох тем, розділів програми або видів діяльності навколо однієї теми. Це система занять, проведення яких зумовлено пошуками шляхів формування в дитини цілісного світогляду, який важко розвивати в умовах предметної системи навчання.

Виховання дитини в родині за допомогою запрошеного педагога може йти автономно від освітніх закладів (дитячий садок, школа, школа мистецтв та ін.). Але завдання домашнього педагога – переконати батьків дитини в тому, що їй необхідне дитяче товариство не від випадку до випадку, а постійно, інакше буде формуватися збіднений чи деформований соціальний досвід. Тому доцільно поєднати домашнє виховання із заняттями дитини в спортивній секції, художній студії, гуртках тощо. Тоді у функції домашнього педагога буде входити взаємодія з педагогами закладів додаткової освіти.

Професійну підготовку майбутні домашні педагоги (гувернери) одержують на різного роду курсах, а також у деяких педагогічних коледжах, інститутах України, зокрема в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова.

Подальші дослідження планується вести в напрямі розробки програми підготовки домашніх педагогів в умовах системи післядипломної освіти.

Висновок. Безумовно, що з відродженням професії домашнього вихователя з’явилася можливість вирішити багато питань, що були не під силу масовій педагогіці. Це індивідуальний підхід до дитини, поглиблений розвиток її обдарувань, терапевтичний аспект виховання недужих дітей, соціальний захист малят з фізичними та психічними вадами. На нашу думку, спершу необхідно вирішити проблему фахового рівня гувернера.

Також треба зазначити, що статус домашнього педагога до цих пір залишається невизначеним, немає нормативно-правової бази його діяльності, тому фахівець виявляється соціально незахищеним. В останні роки висуваються ідеї побудови системи гувернерської служби (С. Купріянов), але це потребує державної підтримки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – С. 76.
2. Гувернантку замовляли? // Дошкільне виховання. – 1999. – N 4. – С. 10.
3. Венгер Л.А. Домашняя школа / Л.А. Венгер, А.Л. Венгер. – М.: Академия, 1994. – С. 23-67.
4. Ганичева А.Н. Каким должен быть воспитатель-гувернер // Дошкольное воспитание. – 1995. – N 9. – С. 11-14.
5. Куликова Т.А. Семейная педагогика и домашнее воспитание. – М.: Академия, 1999. – С. 134-167.
6. Сарапулова Є.Г. Психолого-педагогічні основи навчально-виховної діяльності гувернера: Монографія. – К.: МАУП, 2003. – С. 34-137.
7. Юртайкин В. Семейный педагог… Каковы его функции? / В. Юртайкин, П. Жиякова // Дошкольное воспитание. – 2000. – N 3. – С. 91.

РЕЗЮМЕ

В статье предложен ретроспективный исторический анализ деятельности домашнего педагога. Раскрыты современные формы и способы получения дошкольного образования в Украине. Показана необходимость формирования у ребёнка дошкольного возраста достаточного уровня жизненной компетентности, которая обеспечивала бы равные стартовые возможности для всех детей.

Ключевые слова: домашний педагог, гувернер, дошкольное образование, профессиональная компетентность, система обучения.

RESUME

In the article the retrospective history analysis of activity of domestic teacher is offered. Modern forms and methods of receipt of pre-school education in Ukraine are exposed. The necessity of forming at the child of pre-school age of sufficient level of vital competence which would provide equal starting possibilities for all children is shown.

Keywords: domestic teacher, guverner, pre-school education, professional competence, departmental teaching.