Постановка проблеми. Становлення відкритого суспільства в Україні, продовження демографічних реформ має спиратись на широку загальну підтримку, консолідацію суспільства. Конструктивна взаємодія соціальних груп з різними цінностями, етнічними, політичними, релігійними орієнтирами може бути досягнута на загальній платформі соціальних норм толерантного поводження й навичок міжкультурної взаємодії. Формування установок толерантного поводження, віротерпимості, миролюбства, протидія й конструктивна профілактика різних видів екстремізму має для багатонаціональної України особливу актуальність.

Культура міжнаціонального спілкування – складна й багатогранна. Вона торкається як окремої людини, представника певної національності з усіма сферами її життєдіяльності, так і всієї нації в державному масштабі.

Важко віднайти країну, у якій проживало б населення однієї національності. У багатьох державах, і Україна не є винятком, живуть різні народи, народності, етнічні групи.

Статистика свідчить, що в Україні, з її багатоетнічним складом населення, налічується понад 100 етнічних груп. До найбільш чисельних належать: українці (понад 37 млн.), росіяни (близько 12 млн.), євреї (близько 500 тис.), білоруси (440 тис.), румуни та молдавани (близько 460 тис.), кримські татари (понад 250 тис.), болгари (близько 240 тис.), поляки (220 тис.), угорці (понад 160 тис.), греки (близько 100 тис.). Далі йдуть (чисельність від 90 до 20 тис.) татари, вірмени, німці, азербайджанці, гагаузи, чуваші, узбеки, мордвини. Далі (чисельність від 2 до 6 тис.) – литовці, казахи, чехи, корейці, удмурти, словаки, башкири, марійці, латвійці, осетини. Значно більше половини етнічних груп України – чисельністю менше тисячі осіб кожна, а близько третини – чисельністю менше ста осіб (тувинці, ханти, австрійці, англійці, алеути, японці, ескімоси та ін.).

У демократичній країні навіть порівняно невелика етнічна група, заявляє про себе в певні соціальні інституції, може претендувати на державну підтримку розвитку своєї культури, освіти. Означені проблеми цілком торкаються і України, може бути, навіть більшою мірою, ніж інших країн, оскільки посилена вестернізація української освіти, що приводить до її руйнування, викликає природне відторгнення закордонного досвіду. Ця тенденція цілком виправдана. По-перше, вітчизняна культура, подібно до інших великих культур людства, несе в собі універсальний зміст, і тому рух вітчизняної школи до національної культури в сполученні з освоєнням кращих досягнень світової культури, може істотно збагатити науково-педагогічний потенціал нашої школи (такий досвід ми можемо спостерігати в Росії і західних областях України вже понад 10 років). По-друге, у ситуації глобальної кризи українського суспільства національні засади можуть і мають стати тим ґрунтом, спираючись на який, можна буде перебороти і державну кризу, і кризу в освіті.

Говорячи про пошуки моделі національної школи, варто вказати, що ці пошуки відбуваються у всіх напрямах: формах, методах, організації, методиках тощо, але перш за все вони спрямовані на вдосконалення істинно національного змісту освіти. В Україні задоволення потреб національних меншин ускладнюється необхідністю розв’язувати надзвичайно гострі проблеми забезпечення статусу української мови як державної, однак загальне спрямування етнополітики (у цілому) відповідає нормам демократичного суспільства [1].

Мета статті – з’ясувати шляхи формування толерантності в педагогів, які є носіями етнічної культури.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Обґрунтування основних положень проблеми міжнаціонального спілкування, проблеми полікультурного виховання є в дослідженнях учених-філософів, соціологів. Із цього приводу заслуговують на увагу праці Е.А. Баграмова, Ф.А. Боровського, Ю.В. Бромлея, Ю.І. Римаренка, Ю.І. Саєнка та інших, які привернули увагу на потребу дослідження теорії етносу й міжнаціональних відносин.

Національний компонент освіти не повинен становити автономний інформаційний блок, здатний відгородити меншину від загальноукраїнського соціуму. Навчання має будуватися таким чином, щоб забезпечити відкритість інших культур, передусім української, та їхніх етносів, що живуть поруч. Не менш важливо виховувати в середовищі титульної нації – в українців – толерантне, доброзичливе, зацікавлене ставлення до носіїв інших мов, культур, представлених в Україні.

Виховання національної свідомості, національної гідності має стати першочерговим завданням кожного педагога. Для цього треба насамперед виявити, якими є сьогодні наші діти, які духовні цінності вони сповідують. Одним з найважливіших шляхів цього процесу є національно орієнтована освіта. Вона покликана розвивати етнічну самосвідомість, інтерес до історії, культури своїх предків, сприяти кращому використанню рідної мови.

Теперішній час в силу багатьох політичних і економічних причин характеризується, з одного боку, зростанням етнічної самосвідомості народів, із другого – сплеском етнічних конфліктів, а також міґрацією певної частини населення. Усі ці явища так чи інакше виявляються в повсякденному житті, іноді сприймаються і дітьми, потім переносяться ними на ставлення до своїх однолітків, які є представниками інших націй та народностей. У цьому зв’язку вагомим в організації освітнього процесу є поняття етнічної толерантності.

Толерантність – це спілкування зі світом, прийняття інших культур, і водночас самобутність і неповторність кожного етносу. Формування міжнаціональної й міжконфесійної толерантності – тривалий, складний процес, що починається в ранньому дитинстві і не закінчується впродовж усього життя. Цей процес відбувається під впливом безлічі факторів і вирішальною серед них є освіта.

Цілеспрямоване виховання, яке ініціюється суспільством (школою, сім’єю, громадськими організаціями), буде тим краще, чим повніше воно враховує вплив на людину суспільних умов її життя. Індивід не тільки об’єкт впливу суспільних відносин, але й суб’єкт, який, засвоюючи соціальний досвід, вибірково ставиться до навколишньої дійсності. Вплив національних відносин на людину здобуває значущість не сам по собі, а через індивідуальну позицію особистості.

На побутовому рівні постійно привласнюються звичаї й традиції своїх сусідів, у дошкільних навчальних закладах дітей знайомлять із фольклором різних національностей, у школі вивчається історія інших народів, осягається спільність соціально-історичного розвитку. Як діти, так і дорослі накопичують досвід міжнаціонального спілкування в спільній діяльності, у повсякденних контактах. Саме це допомагає перебороти національну зарозумілість, самозвеличування, почуття національної винятковості. Головне педагогічне завдання полягає в тому, щоб допомогти дітям бути поважними до честі й достоїнства кожної національності, довести, що немає народу краще або гірше іншого. Головне в кожному: яка вона людина, а не до якої національності належить.

Щодо проблеми, яка розглядається, для нас у визначенні толерантності важливі такі змістовні моменти цього поняття, як терпіння, здатність розуміти відчуття інших людей і дружелюбність, спокійність, адекватне сприйняття; мирний настрій, що є антиподом агресії, злобності та роздратованості, терпимість до різних думок, неупередженість щодо оцінки людей і подій.

Українці – народ із тисячолітньою культурою, що попри всі складнощі історичного буття вистояв перед випробуванням долі й сьогодні утверджується в європейському та загальносвітовому просторі. Однією з особливостей української нації в розмаїтті людства є її мова – мова як самоусвідомленість себе в світі. Ось чому мовне питання є одним із стратегічних питань державної політики України. Знайомство дітей з мовою, історією, культурою, побутом різних народів дозволить на практиці встановлювати принципи безконфліктного взаєморозуміння й співробітництва. Розширення знань про народи, які живуть у рідному краї, дає можливість виформовувати взаємну терпимість і природну готовність кожної людини до продуктивної міжнаціональної й міжкультурної взаємодії.

Результати власних досліджень. Національне виховання покликане стати суб’єктивним чинником формування етнічної толерантності; оскільки воно однаково торкається як українців, так і представників інших народів, які мешкають в Україні.

Обговорюючи тему толерантності як здатності, якості особистості, відзначимо неприйнятність авторитарної позиції в спілкуванні педагога з дітьми, але підкреслимо необхідність розвитку діалогу, співробітництва, суб’єкт-суб’єктних відносин. Розвиток культури міжнаціональних відносин відбувається як на рівні вербального сприйняття інформації, так і на рівні емоційно почуттєвого сприйняття. Успішному вирішенню проблеми формування етнічної толерантності, сприяють діалогові форми і методи навчання. У процесі формування толерантності необхідно відчувати й розуміти нюанси діалогічного спілкування. Під діалогічним спілкуванням розуміється вміння вслухуватися в співрозмовника, уникати оцінних суджень, здатність бачити ситуацію очами партнера зі спілкування, повага до особистості, природність поводження.

Майстерність взаємодії з вихованцями життєво необхідно фахівцеві-педагогові, адже без цього не може відбутися професіонал. Комунікативна непідготовленість і некомпетентність є причиною того, що гарний фахівець (як предметник) не може викладати, працювати з дитячим колективом.

Якість вирішення педагогічних завдань залежить від уміння будувати відносини з колегами й дітьми, встановлювати оптимальні міжособистісні контакти, засновані на толерантності. У структуру толерантності входять: знання правил поведінки в комунікативних ситуаціях, уміння встановлювати контакти, культурно й коректно відстоювати свою точку зору в суперечках, уміння розуміти особистісні особливості й емоційний стан співрозмовника, керувати власним емоційним станом.

Майстерність педагогічного спілкування особливо важлива, оскільки вона часто носить ірраціональний характер і пов’язана з емоційною сферою життя людини.

Формування толерантності передбачає такі аспекти: володіння рідною мовою, що забезпечує включення до власної етнічної спільноти, етнокультурного середовища; засвоєння загальнолюдських і етнокультурних цінностей, залучення до активної взаємодії з представниками інших етносів; отримання теоретичних й емпіричних знань про феномен етнічності; формування навичок міжетнічної комунікації; включення до ситуацій, які забезпечують отримання позитивного досвіду міжнаціональних відносин, виховання поваги до представників різних національностей.

Процес формування культури міжнаціонального спілкування не може ігнорувати національної етнопедагогіки. Не випадково К.Д. Ушинський відзначав, що “виховання, створене самим народом і побудоване на народному ґрунті, має таку виховну силу, якої немає в найліпших системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу” [7].

Важливою складовою буття будь-якої історичної спільності людей є духовне життя, що є не матеріальною субстанцією, а сукупністю певних значень, понять, норм, традицій, ідей, поглядів, стереотипів тощо, які вироблялися впродовж усього становлення й буття певної соціальної спільноти або нації, символічно відображають реальні економічні, соціальні, політичні та інші форми буття, притаманні даній нації або іншим спільнотам. Одна з найважливіших функцій освіти – навчити дітей жити разом, допомогти їм перетворити взаємозалежність держав і етносів, що існує, в усвідомлену солідарність. Освіта має сприяти тому, щоб, з одного боку, людина усвідомила свої коріння і тим самим була спроможною визначити місце, яке вона посідає в світі, а з іншого – прищеплювати їй повагу до інших культур [4].

Висновки. Враховуючи наявність поліетнічності суспільства, де сьогодні соціалізується молоде покоління України, виявляється очевидність необхідності розробки нових освітніх стратегій і підходів у справі формування в дітей і дорослих етнічної толерантності, яка припускає лише об’єктивну інформацію про інший народ.

Формування етнокультурної толерантності передбачає введення дитини спершу до рідної для неї, а потім й інших культур. Спочатку в дитини має бути сформована готовність визнавати етнокультурні розбіжності як дещо позитивне, яке потім буде розвиватись у здатність до міжетнічного розуміння та діалогу. Як діти, так і дорослі, мають навчитися осмислювати соціальні процеси, аналізувати і систематизувати знання про етнічні культури, находити і визнавати в них спільне і відмінне (специфічне).

Розвиваючи в собі здатність до толерантності, педагог повинен ураховувати не тільки чинники вербальної комунікації. Мало мати лише теоретичні знання побудови взаємин, важливо також бачити внутрішній стан дитини. Успіх педагогічної взаємодії часто залежить від проникливості дорослого, його чуйної уваги до жестів, інтонації, мовлення, пози та інших засобів невербальної передачі інформації.

Проведений нами аналіз якісних сторін толерантності дає підставу констатувати її детермінаційну обумовленість з емоційно-почуттєвою стороною процесу спілкування. Прихований зміст мовлення, відбитий невербальними засобами комунікації, розуміється глибше педагогами з розвинутою емпатією. Тому толерантність тісно пов’язана з емпатійним спілкуванням. Слід зазначити, що толерантність є лише зовнішнім виявом терпимості й розуміння, але й чуйного щирого ставлення до дітей.

Подальші дослідження планується спрямувати на з’ясування методів формування толерантності, яка пов’язана з безперервним самовдосконаленням педагога, нарощуванням ним професійної компетентності, розвитком власних внутрішніх, людських якостей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Болгарина В. Культура і полікультурна освіта / В. Болгарина, І. Лощенова // Шлях освіти. – 2002. – N 1. – С. 11-14.
2. Заслужнюк В.С. Формування в школярів культури міжнаціонального спілкування / В.С. Заслужнюк, В.В. Прискар // Педагогіка і психологія. – 1999. – N 2 – С. 66-74.
3. Концепція національного виховання // Рід. школа. – 1995. – N 6. – С. 12-17.
4. Особливості національної толерантності в Україні // Директор школи. – 2002. – N 43. – С. 3.
5. Павленко В.М. Етнопсихологія: Навч. посібник / В.М. Павленко, С.О. Таглін. – К.: Сфера, 1999. – С. 33-78.
6. Поштарева Т.В. Формирование этнокультурной компетенции // Педагогика. – N 3. – 2005. – С. 35-42.
7. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори: У 2 т. – Т. 1. – К.: Наука, 1983. – С. 33-67.

РЕЗЮМЕ

В статье предложен авторский подход к выявлению путей формирования толерантности у педагогов как носителей этнической культуры. Рассмотрены также теоретические основы формирования этики межнационального общения.

Ключевые слова: толерантность, этика, этническая культура, компетентность.

RESUME

In the article author approach is offered in to the exposure of ways of forming of tolerance at teachers as transmitters of ethnic culture. The theoretical bases of forming of ethics of international intercourse are considered also.

Keywords: tolerance, ethics, ethnic culture, competence.