Постановка проблеми. Важливою складовою загальнонаціонального розвитку кожної держави є збереження та розвиток культур національних меншин. Культура міжнаціонального спілкування – складна й багатогранна, торкається як окремого представника певної національності з усіма сферами його життєдіяльності, так і всієї нації в державному масштабі. Формування етнічної толерантності дорослої людини відбувається на високому рівні, якщо знайомство із загальнонаціональною культурою починається вже в ранньому дошкільному віці. На наш погляд, зміцнення традиційної атмосфери міжетнічної толерантності та високого рівня взаєморозуміння між людьми має бути одним із визначальних пріоритетів внутрішньої політики української держави. Доведено, що національна самосвідомість або етнічна ідентичність, як усвідомлення своєї приналежності до певного етносу, формується в людини в перші роки її життя. Саме цей період є визначальним у становленні характеру й норм поведінки, які багато в чому залежні від соціального оточення. Визначимося, що етнос – це історично утворений вид стійкої соціальної спільності людей, що мають єдину духовну й культурну традицію [1, С. 7]. Такою спільністю може бути плем’я, народності, нація.

Аналіз останніх публікацій. Теоретичні засади міжнаціонального спілкування, проблеми полікультурного виховання досліджували вчені-філософи, психологи, соціологи, педагоги. Так, у працях Ю.В. Бромлея, М.Б. Євтуха, В.С. Заслуженюка, В.В. Присакаря, О.І. Римаренка, П.П. Толочка та ін. привернуто увагу до необхідності розробки теорії етносу й міжнаціональних відносин [2, С. 67]. Автори досліджують питання співвідношення держави й нації, систему форм і засобів міжнаціонального спілкування, етнічну толерантність у зв’язку з морально-етичним вихованням дітей та молоді, особливості етнонаціональної політики на сучасному етапі розвитку країни тощо.

Реалізація дослідження. Уявлення про власну етнічну приналежність виформовуються впродовж 3-5 років після народження дитини. Це відбивається в її особистісному ставленні до довкілля, конкретної мовної та соціокультурної дійсності. Так, у дослідженнях Ж. Піаже, Є.К. Суслової, О.Н. Юденко було доведено, що п’ятирічні діти мають уявлення про себе й інші етнічні групи, але такий компонент свідомості, як диференційоване ставлення до себе й інших етнічних груп, майже відсутній [3; 4]. Розвиток основних змістовних компонентів національної самосвідомості дитини виявляється в збагаченні уявлень про свій етнос, у формуванні відповідних культурно-ціннісних орієнтації й у побудові на цьому ґрунті особистісно-позитивних відносин із представниками свого чи іншого етносів.

Носіями культурних засобів пізнання, переживання й перетворення себе й світу для дитини дошкільного віку є члени її родини. У спілкуванні з нею дитина засвоює емоційні й інтелектуальні засоби комунікації з людьми, природою й предметами довкілля (Д.Б. Ельконін). Умовою стабільного й цілісного існування родини як чинника залучення дитини до культури свого народу є дотримання й збереження традицій, властивих певному народу (М. Мід, П. Флоренський та ін.). Науковці виокремлюють поняття толерантної поведінки дітей, які “набувають чутливості до національного чинника”, саме цим положенням відомого дослідника полікультурного виховання дітей Є.К. Суслової обґрунтовується актуальність формування етики міжнаціонального спілкування й толерантної поведінки в дітей дошкільного віку [4, С. 23].

Зміст поняття “етика міжнаціонального спілкування” охоплює: симпатію, дружелюбність і повагу до однолітків та дорослих різних національностей, розуміння й привласнення етнічної самобутності, звичаїв і традицій різних народів, їхньої функціональної значущості; вияв зацікавленого ставлення до життя, культури представників інших етнічних колективів; відбиття емоційно-позитивного ставлення до них у власній поведінці в процесі безпосереднього й опосередкованого спілкування [5, С. 8].

Теоретичним ґрунтом принципів культури міжнаціонального спілкування є дефініція “прийняття” як необхідність поважного ставлення до інших. Науковцями з’ясовано принципи міжнаціонального спілкування, а саме: “етнічна індиферентність” тобто абстрагування від національного чинника в міжособистісному спілкуванні. На жаль, варто констатувати, що й до сьогодні зустрічаємося із прямо протилежною поведінкою не лише серед дорослих, але й серед дітей, а увага педагогів далеко не завжди акцентується на випадках аморальної поведінки, замикаючись лише в межах дидактичного процесу. Наступний принцип – тактовність у спілкуванні з людьми іншої національності.

Тактовна людина не дозволяє собі образити або принизити людину іншої національності, висміюючи традиції, звичаї її народу або використовуючи анекдоти, жарти, приказки про представників іншої національності. Принципом виокремлено й шанобливе ставлення до ритуалів, обрядів, звичаїв, традицій свого етносу, яке є визнаним, природним і нормальним. Кожний етнічний колектив має свої специфічні традиції, які для представників іншої національності є незрозумілі й можуть навіть видаватися абсурдними [1, С. 53].

Дослідники (Л. Дерман-Спаркс, Т.А. Флоренська та ін.) вважають, що полікультурне виховання може здійснюватися в трьох напрямах: інформаційне насичення (повідомлення знань про традиції, звичаї різних народів, специфіку їхньої культури й цінностей тощо); емоційний вплив; формування норм поведінки (знання, отримані дитиною про норми взаємин між народами, правила етикету, які закріплюються у власній поведінці) [6, С. 13]. Виховання толерантної поведінки можливе лише за умов усвідомлення дитиною свого “Я” і вміння керувати своїми діями. Це відбудеться, якщо сформовано “внутрішню позицію” особистості (термін Л.І. Божович). На становлення цієї позиції впливає статево-рольова ідентифікація. Складовими статево-рольової ідентифікації є: стереотипи поводження й ціннісних орієнтацій членів “інтимного кола спілкування” (сім’ї, друзів, педагогів) і пов’язані з особливостями національного сприйняття уявлення суспільства про ролі чоловіків–жінок, дорослих–дітей; уявлення про “Я-потенційне” і “Я-реальне”, що залежать від погодженості оцінок дорослих, які мають значення для дітей і самооцінки дитини щодо соціальних і моральних норм поведінки, закріплені в даній культурі, стереотипи її поведінки; наявність почуття безпеки, захищеності, приналежності до певної групи: сім’ї, друзів, нації.

Для появи в дитини довіри до світу у першу чергу має бути сформована установка на приналежність до певної соціокультурної групи (за К. Благом та М. Шебеком), що можливо лише на ґрунті формування національної й культурної ідентичності [7, С. 57]. Формуванню національної ідентичності, виникненню стабільної (із психологічної точки зору) картини довкілля й знаходженню кожною дитиною свого місця в ньому сприяє своєчасне залучення дітей до народної культури. Вочевидь, необхідно створити пріоритетний напрям вивчення рідної культури в сполученні з вихованням толерантного ставлення до інших культур. Так, Ж. Піаже, один із перших дослідив динаміку розвитку етнічної ідентичності в онтоґенезі, виокремив три етапи формування. На першому етапі (у віці 6-7 років) дитина здобуває фрагментарні, несистематичні знання про свою етнічну приналежність. У 8-9 років у дитини (другий етап) виформовуються національні почуття і відбувається чітка ідентифікація із членами своєї етнічної групи. На третьому етапі (у 10-11 років) етнічна ідентичність формується в повному обсязі: дитина усвідомлює етнічну самобутність не лише свого народу, але й іншого.

Полікультурне виховання дітей може здійснюватися за такими напрямами: інформаційне насичення (повідомлення знань про традиції, звичаї різних народів, специфіку їхньої культури й цінностей тощо); емоційний вплив (віднайти відгук у душі дитини, “розворушити” її почуття); формування норм поведінки (знання, отримані дитиною про норми взаємовідносин між народами, правила етикету, мають бути обов’язково закріплені в її власній поведінці).

З метою реалізації окреслених напрямів у нашому дослідженні будуть використані такі засоби: спілкування із представниками різних національностей; усна народна творчість; художня література; гра, народна іграшка й національна лялька; декоративно-ужиткове мистецтво, живопис; музика; створено етнічні міні-музеї.

Ефективність використання означених засобів буде залежати від педагога, його моральної культури й професійної етики. У працях сучасних науковців наголошується на пріоритетній ролі дорослого в процесі формування національної самосвідомості дитини. Педагог, який забезпечує полікультурне виховання, виформовує національну самосвідомість дитини шляхом навчання рідної мови, ознайомлення зі звичаями, традиціями, ціннісними орієнтаціями народу. Завдання національної освіти можуть вирішуватися лише за наявності професійного педагогічного персоналу. Дошкільник виховується в більшості випадків особистістю педагога, і ніякі методичні посібники не можуть його замінити.

З’ясуємо також вимоги до професійної діяльності педагога щодо вирішення питань етики міжнаціонального спілкування. Так, для гармонізації міжнаціональних відносин мають висвітлюватися проблеми формування національної самосвідомості й світосприймання, національних традицій побутового спілкування, особливостей взаємин дітей і дорослих у різних соціокультурних ситуаціях. Кваліфікований педагог повинен володіти методикою використання національних ігор, національної художньої літератури, живопису, декоративно-ужиткового мистецтва, музики різних народів як засобів формування етики міжнаціонального спілкування.

Форми методичної роботи з педагогічними кадрами спрямовуються на вирішення проблем національного нігілізму й націоналізму, адже від вихователів багато в чому залежить, ким виростуть діти – затятими націоналістами або “Йванами, що не пам’ятають свого коріння”. Як відомо, людина не народжується ні націоналістом, ні інтернаціоналістом – усе залежить від її виховання. Необхідність полікультурного виховання дітей дошкільного віку обумовлюється збільшенням чутливістю дітей до національного чинника.

Під час обговорення національно-етнічних проблем з педагогами керівнику закладу освіти необхідно чітко усвідомлювати той обсяг знань, яким він володіє із цього питання. Найчастіше основні знання про етнічну сферу життя є побутовими: випадкові зустрічі, публікації в пресі, розповіді інших людей, отже, отримана в такий спосіб інформація поширюється на іншу етнічну групу в цілому. Педагог повинен засвоїти необхідні знання про обряди, ритуали, звичаї етнічної групи, мінімальні вимоги етикету, властиві своєму етнічному оточенню. Один з найважливіших аспектів культури міжнаціонального спілкування – мовний. Знання мови етносу, в оточенні якого живе людина, – це найважливіший елемент культури міжнаціонального спілкування. Завданням педагога є підтримання дитини, яка робить перші кроки в засвоєнні незнайомої їй мови, а не глузувати з неї, жартуючи над вимовою, побудовою речень. Прикладом є англійці, які заохочують будь-яку спробу іноземця розмовляти англійською мовою. Науковці застерігають від висування в структурі особистості національного на перший план. Слід враховувати дві можливі крайності: нігілістичну, яка заперечує національність, не визнає її культуру, і націоналістично-шовіністську, що проповідує лише свої національні пріоритети й установки, принижує значення інших національностей. Не слід випустити сензитивний період засвоєння інших мов і культур, обмежувати коло соціальних контактів дітей, отже, важливості набуває паралельна робота з ознайомлення з іншими етнічними колективами.

Висновки: зміст поліетнічного виховання в сучасному світі полягає в збереженні етносів, що існують, і зміцненні взаємозв’язку між ними на загальнолюдській основі. Безпосередньо підтримка традицій сприяє формуванню етнічної ідентичності. Саме в дошкільному віці дитина здобуває перші фрагментарні знання про свою етнічну приналежність. Найбільш дієвим чинником формування етнічної ідентичності дітей є їхнє безпосереднє соціальне оточення, однак вплив останнього може бути як позитивним, так і негативним. Полікультурне виховання впливає на розвиток у дитини здатності сприймати й поважати етнічну різноманітність і культурну самобутність різних груп населення. Відсутність належної уваги до полікультурної освіченості призводить до соціально-культурної нетерпимості й ворожості. У той же час лише людина, що шанує і розуміє етнічну самобутність свого народу, зможе зрозуміти й сприйняти специфіку культурних цінностей інших етносів.

Подальше дослідження буде спрямовано на з’ясування особливостей впливу оточення на формування етики міжнаціонального спілкування в дітей старшого дошкільного віку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Леонтьев А.А. Культуры и языки народов России, стран СНГ и Балтии. – М.: МПСИ – Флинта, 1998. – С. 47-99.
2. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М.: Наука, 1983. – С. 49-78.
3. Пиаже Ж. Теория Пиаже // История зарубежной психологии 30–60-е годы XX века. Тексты / Ред. П.Я. Гальперин, А.Н. Ждан. – М.: Наука, 1986. – С. 34.
4. Суслова Э. Игры драматизации – основа знакомства с культурой других народов / Э. Суслова, В. Боднар // Дошк. восп. – 1994. – N 3. – С. 33-36.
5. Микляева Н.В. Управление образовательным процессом в ДОУ с этнокультурным (русским) компонентом образования: Метод. пособие. – М.: Айрис-пресс, 2006. – С. 35-77.
6. Дерман-Спаркс Л. Антидискриминаційні методи виховання дітей дошкільного віку / Пер. з англ. О. Тереха. – К.: Веселка, 2002. – 262 с.
7. Федорова С.Н. Этнокультурные традиции воспитания в современной марийской системе образования. – М.: Автореф… канд. пед. наук, 1998. – 16 с.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрены теоретические подходы к толкованию дефиниций “культура межнационального общения”, “этика межнационального общения”. Автором предложены пути формирования культуры общения у детей дошкольного возраста.

Ключевые слова: культура межнационального общения, этика, этничность, дети дошкольного возраста.

RESUME

In the article rassotreni theoretical approaches to interpretation of definitsiy “culture of international intercourse”, “ethics of megnatsilnalnogo intercourse”. By an author the ways of forming of culture of intercourse at the children of pre-school age are offered.

Keywords: culture of international intercourse, ethics, etnichnost, children of pre-school age.