Постановка проблеми. Політичні і соціально-економічні зміни останнього десятиліття в Україні призвели до значних негативних змін здоров’я населення, в тому числі і психічного здоров’я. За даними ЮНЕСКО, в Україні з 1995 року по 2005 рік в 1,5 рази зросла кількість екстраґенітальних (негінекологічних) захворювань вагітних; тільки 31 % пологів є фізіологічними. За даними Е.П. Фрухт, Р.В. Тонкової-Ямпольської (2001), більше як 30 % дітей народжується з перинатальним ураженням ЦНС, що позначається комплексом порушень в розвитку психічних процесів дитини.

Це тривожний показник. Достатньо зазначити, що із цієї кількості дітей на кінець першого року життя 77,5 % мають порушення поведінки, а в 67,7 % – порушення в розвитку (відставання від вікової норми на 3-6 календарних місяців) [4, С. 6-14; 8].

Актуальність проблеми охорони психічного здоров’я в сучасному суспільстві пояснюється зростанням числа психічних захворювань населення найрізноманітніших реґіонів світу. Їх розповсюдження сягає, за даними М. Kramer (1992), 12-15 % (тільки явно виражених форм порушень) [8].

Клінічний досвід доводить, що психічні захворювання беруть початок в перші роки життя дитини. У зв’язку з цим великі надії покладаються на раннє превентивне втручання та спеціалізовану допомогу, що почнеться на перших етапах їхнього прояву – в ранньому дитинстві.

Мета статті – з’ясування нових видів психопрофілактичної допомоги на початковому етапі порушення розвитку дитини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сьогодні значимість періоду раннього дитинства для формування нервово-психічної і ментальної сфер людини не викликає сумніву і підтверджується численними дослідженнями (М.І. Лісіна, 1986; С.Ю. Мещеряков, 1999; Д.Б. Ельконін, 1989; D.R. Shaffer, 1996) [5].

Дитинство – єдина і багатогранна система, що визначає початковий етап становлення особистості в рамках конкретного соціуму (І.С. Кон, 1986). Протягом усього пренатального онтоґенезу і перших хвилин життя немовляти мати є основним джерелом його відчуттів (О.І. Захаров). Безперервно пов’язана з матір’ю, дитина знаходиться в повній залежності від неї. Встановлено, що відсутність особистісної гармонії в душі матері обов’язково знаходить відгук у поведінці дитини (О.І. Захаров, 1994; О.В. Безрукова, 1999) [4, 8]. Взаємодія дитини і матері є вищою життєвою єдністю, спрямованою на реалізацію базисних поведінкових програм розвитку (О.С. Батуєв, 1994) [4].

Тільки в перші 3 роки життя діти навчаються тому, що будуть використовувати протягом усього подальшого життя. Якщо дорослі в цей віковий період виказують підтримку дитині, вона буде розвиватися швидкими темпами. Окрім того, результатом доброзичливого спілкування дорослого і дитини є сформовані в малюка такі почуття, як довіра до світу, прив’язаність до батьків та інших близьких людей.

Як зазначає О.І. Захаров, “суспільство починає все більше і більше розуміти, що його основи закладаються в дитинстві і психічне здоров’я – найбільш цінне надбання”. Р.Ж. Мухамедрахімов (1999) наводить такі дані експертів: при збереженні тенденцій у 2007 році частка здорових дітей серед новонароджених може скоротитися до 15-20 % [5, 8].

З метою поліпшення такого становища корисно здійснити:

• розробку і впровадження спеціальних програм для дітей від 0 до 3 років;
• організувати комплексну скоординовану службу для малюків груп ризику та їхніх сімей, у яку увійдуть педагоги, психологи, соціальні та медичні працівники;
• підготувати спеціалістів для роботи в системі комплексного супроводу.

Демократичні зміни в українському суспільстві привели до суттєвих змін у системі дошкільної освіти, що торкнулися як організаційного, так і змістового боку цього щабля освіти. Проте позитивність змін висвітлила також і багато як застарілих, так і невирішених дотепер проблем:

• погіршення здоров’я дорослого населення України;
• зниження життєвого рівня населення, особливо молодих родин, які мають маленьких дітей;
• низький рівень педагогічної культури батьків через відсутність достатньої інформації щодо проблем у розвитку дитини;
• уявлення педагогів про психічний розвиток дитини раннього віку ґрунтуються на дослідженнях тридцятирічної давнини, а не на сучасних досягненнях науки;
• неготовність методичних служб різного рівня заповнити інформаційний вакуум, який утворився навкруги організації роботи з наймолодшими.

Ураховуючи вищезазначене, система дошкільної освіти потребує в своїй організації додаткових заходів, що забезпечать допомогу дитині, родині, педагогам, що працюють з дітьми раннього віку. Отже, таким напрямом може стати організація в рамках дошкільного навчального закладу служби супроводу.

Зазначимо, що теоретична ідея необхідності допомогти дитині в ситуації розвитку знайшла своє практичне втілення в роботі психолого-медико-педагогічних комісій. Однак робота цих комісій спрямована на дітей, які мають глибокі виявлені порушення розвитку і автономні по відношенню до дошкільних закладів, які не мають груп компенсувального типу. Отже, супровід розвитку дитини має бути невід’ємним від закладу освіти. Служба супроводу, за визначенням К.І. Казакової, – це структурний підрозділ освітнього закладу, що виникає в його рамках, підпорядковується керівництву освітнього закладу і призначений для супроводу вихованців цього закладу [6].

Під супроводом ми розуміємо:

1. метод, що забезпечить створення умов для прийняття суб’єктом розвитку оптимальних рішень в різних ситуаціях життєвого вибору,
2. метод активного, динамічного спостереження за розвитком суб’єктів освітнього простору з метою раннього виявлення порушень розвитку та надання кваліфікованої комплексної допомоги дитині, родині та працівникам дошкільного освітнього закладу.

Результати власних досліджень. Служба супроводу дітей раннього віку має спиратися на концепцію виховання дітей раннього віку та концепцію їхнього супроводу. Розглянемо концепцію виховання дітей раннього віку, що була розроблена в рамках програми розвитку навчання та виховання дітей раннього віку “Маляточко” доктором педагогічних наук, професором К.Л. Крутій. Автор розглянула залежність рівня сформованості соматичної і нервово-психологічної зрілості від вікової стадії розвитку.

Кожній віковій стадії відповідає набір вікових здатностей або відмінностей, за якими стоять певні вікові процеси або зміни. Водночас процес формування особистості не збігається з терміном життя індивіда. Свого часу Б.Г. Ананьєв звертав увагу: “Особистість завжди “молодша” індивіда в тій самій людині, історія особистості або життєвий шлях хоча й позначені датою народження, однак починаються набагато пізніше” [1, С. 108].

Життєвий цикл відбиває послідовність вікових фаз індивідуального розвитку людини в онтоґенезі. Генетичний перехід від однієї фази до іншої є дискретною, “критичною точкою” розвитку.

Саме ці критичні періоди, у які відбувається перехід у якісно нову фазу життя, мають максимальну щільність подій. Рівень соматичної і нервово-психологічної зрілості організму на кожній фазі циклу є біологічною основою соціалізації [9, С. 128].

Концепцією декларується спрямованість роботи педагогів щодо врахування понять хронологічного, біологічного, соціального і психологічного віку дитини від 2 до 3 років Окрім етапів життєвого циклу, існує поняття “вік”, яке також характеризує розвиток людини. Поняття “вік” є багатоплановим. Так, Б.Г. Ананьєв розглядав вік як головне поняття часової структури життєдіяльності людини, тому що “вік людини завжди є конверґенцією біологічного, історичного та психологічного часу” [1, С. 226]. Вітчизняні психологи (Є.І. Головаха, О.О. Кронік) виділяють такі поняття, як-от:

• хронологічний (паспортний) вік;
• біологічний (функціональний) вік;
• соціальний (громадський) вік;
• психологічний (психічний) вік [7, С. 57].

Автори терміна “психологічний вік особистості” (Є.І. Головаха, О.О. Кронік) зазначають, що вік – “це міра психологічного минулого особистості, як психологічний вік – це міра хронологічного минулого” [3, С.175].

Отже, в основу запровадження роботи щодо психолого-педагогічного супроводу необхідно покласти концепцію психологічного віку як етапу, стадії дитячого розвитку, що характеризуються своєю структурою і динамікою. Психологічний вік – важлива часова характеристика життя особистості. Він відбиває момент сприйняття людиною системи співвідношень між подіями її життєвого шляху: послідовність, швидкість перебігу різних подій життя, усвідомлення свого віку – дитинство тощо.

Психологічний вік особистості, за Є.І. Головахою, О.О. Кроніком, це – “інтеґративна міра суб’єктивної реалізованості особистістю психологічного часу в біографічному масштабі” [3, С. 42].

Результати досліджень психологів дали можливість теоретично та практично обґрунтувати специфічні особливості психологічного віку. Отже, психологічний вік – це:

• характеристика людини як індивідуальності, що вимірюється її “внутрішньою системою відліку” (як інтраіндивідуальна змінна), а не шляхом інтеріндивідуальних зіставлень. Для того щоб визначити психологічний вік особистості, достатньо знати лише її особистісні особливості психологічного часу;
• оберненість, тобто особистість не тільки може старіти в психологічному часі, але й може молодіти в ньому за рахунок збільшення психологічного майбутнього або зменшення минулого;
• багатовимірюваність, тобто психологічний час дорослої людини може не збігатися в різних сферах життєдіяльності [3, С. 175].

Кожний психологічний вік охоплює якісно особливі, специфічні відносини між дитиною і дорослим, визначену ієрархію видів діяльності та її провідний тип, а також – основні психологічні досягнення дитини, які свідчать про розвиток психіки, свідомості та особистості.

За визначенням Л.С. Виготського, психологічний вік – це відносно замкнуті цикли дитячого розвитку, які мають свою структуру й динаміку [2].

Структуру психологічного віку визначають:

• соціальна ситуація розвитку, тобто система відносин, у яку входить дитина в суспільстві дорослих та однолітків;
• провідний тип діяльності дитини в цей період;
• психологічні новоутворення (досягнення) розвитку;
• кризи розвитку, перебудова системи відносин між дитиною і дорослим.

Динаміку психологічного віку визначають наявні протиріччя. Внутрішні протиріччя психічного розвитку дитини різняться в кожному віці, проте мають місце в рамках одного, головного, протиріччя – між потребами дитини бути дорослим, посідати обумовлене місце в житті суспільства, виявляти самостійність і в той же час – відсутністю реальних можливостей для їхнього задоволення.

На рівні свідомості дитини воно виступає як розбіжність між “хочу” і “можу”. Саме це протиріччя веде до засвоєння нових знань, формування вмінь і навичок, до оволодіння новими способами діяльності, що дозволяє розширити межі самостійності та зрости рівню можливостей.

Отже, характеристиками стадій психічного розвитку виступають:

• ситуація розвитку;
• провідна діяльність;
• основні новоутворення.

Під соціальною ситуацією розвитку розуміється співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки (Л.С. Виготський). Вона визначає ставлення дитини до інших людей, предметів, речей, які створені іншими людьми, до самої себе.

Вікові новоутворення розуміються як новий тип побудови особистості та її діяльність, психічні зміни, які виникають у конкретному віці та визначають перетворення у свідомості дитини, її внутрішній і зовнішній світ [10, С. 9].

Соціальний розвиток особистості відбувається у двох взаємопов’язаних напрямах: соціалізації (оволодіння суспільним досвідом, його присвоєння) та індивідуалізації (набуття самостійності, відносної автономності). Найпершою фазою соціалізації дитини є виховання в сім’ї, де вона встановлює свої перші зв’язки з іншими людьми, головним чином рідними.

Другою фазою соціалізації є встановлення дитиною соціальних зв’язків поза межами родинних стосунків у дошкільному закладі.

Третя фаза – оволодіння основами знань і суспільним досвідом під час навчання в школі. У кожній фазі соціалізації науковці виділяють ще й такі етапи – соціальну адаптацію й інтеріоризацію.

Перший етап у науковій літературі визначається як пристосування дитини до рольових функцій та до норм, що існують у середовищі, яке її оточує (сім’я, родина тощо). Другий етап – це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ дитини [11].

Фази особистісного розвитку поступово становлять цілісність, у складі якої пізніші психологічні новоутворення, стратегії і тактики не відміняють, але видозмінюють, підкорюють психологічні утворення більш ранніх стадій і рівнів включенням їх у нові системи ставлення особистості до світу. Ці загальні положення стосуються кожного етапу життєвого циклу людини [2].

Розглянемо концепцію комплексного супроводу в дошкільному освітньому закладі, що була розроблена авторським колективом під керівництвом професора Л.М. Шипициної. Автори зазначають, що вирішення сучасних завдань дошкільного виховання є багатогранною складню проблемою. Це пов’язано з рядом об’єктивних обставин: спостерігається тенденція до широкого впровадження різних варіантів інтеґрації дітей з проблемами в розвитку та удосконалення діагностики, лікування, корекції, навчання, виховання [6]. У цьому зв’язку автори наголошують на “значущості… технології психолого-педагогічного медико-соціального супроводу розвитку дитини” [6, С. 9].

Основні положення концепції сформульовані виходячи з основних завдань дошкільного освітнього закладу:

• охорона життя й укріплення здоров’я дітей;
• забезпечення інтелектуального, особистісного і фізичного розвитку дитини;
• здійснення необхідної корекції відхилень в розвитку дитини;
• залучення дітей до загальнолюдських цінностей;
• взаємодія з родиною щодо забезпечення повноцінного розвитку дитини;
• підвищення рівня материнської компетенції [6, С. 29-30].

Вищезазначені концепція виховання дітей раннього віку і концепція супроводу є фундаментом для побудови супровідної системи щодо дітей раннього віку в умовах дошкільного навчального закладу.

Тому, комплексний супровід дітей раннього віку в умовах дошкільного навчального закладу ми визначаємо як систему професійної діяльності суб’єктів освітнього простору, що спрямована на створення соціально-психологічних умов для успішного навчання і розвитку кожної дитини незалежно від рівня її здібностей і життєвого досвіду.

Надамо основну характеристику системи супроводу дітей раннього віку:

• медична та психолого-педагогічна діагностика сутності виявлення проблеми;
• мультидисциплінарний підхід до супроводу з участю різних спеціалістів (вихователі, психологи, педіатри та інші);
• інформування суб’єктів освітнього простору (вихователів, психолога, батьків, фахівців-дефектологів, логопедів) щодо проблеми та шляхів її вирішення;
• консультування суб’єктів освітнього простору на етапі прийняття рішення та складання плану подолання проблем (складання корекційної програми);
• залучення в систему корекційної роботи батьків або осіб, що їх замінюють;
• незалежність та автономність кожного спеціаліста щодо додержання принципів послідовності та наступності в роботі з дитиною та родиною.

Висновок. Психолого-педагогічний медико-соціальний супровід індивідуального розвитку дитини в освітньому закладі – це система професійної комплексної допомоги суб’єктам освітнього процесу щодо створення умов розвитку особистості з урахуванням сучасних підходів до розвитку, навчання і виховання дітей раннього віку. Супровід в освітньому процесі дошкільного навчального закладу мають забезпечити педагоги, психологи, медичні та соціальні працівники на засадах мультидисциплінарного підходу.

Основне спрямування діяльності служби супроводу на сучасному етапі буде полягати у вирішенні проблем:

• формування здорового способу життя родини;
• особистісних проблем розвитку дитини;
• визначення індивідуального освітнього і корекційного маршруту;
• мультидисциплінарної взаємодії суб’єктів освітнього простору.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ананьєв Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1970. – С. 108, 226.
2. Выготский Л.С. Собр. соч. в 6 т. – М., 1982. – Т. 2. – С. 149.
3. Головаха Е.И. Психологическое время личности / Е.И. Головаха, А.А. Кроник. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 42, 175.
4. Захаров А.И. Неврозы у детей и психотерапия. – СПб.: Издательство “Союз”, “Лениздат”, 2000. – С. 34-89. – (Серия: “Психология ребёнка”).
5. Козловская Г.В. Состояние психического здоровья детей раннего возраста (клинико-эпидемиологическое исследование) // Невропатология и психиатрия. – 1989. – N 8. – С. 58-64.
6. Комплексное сопровождение детей дошкольного возраста / Под науч. ред. проф. Л.М. Шипицыной. – СПб.: Речь, 2003. – С. 45-89.
7. Кроник А.А. Психологический возраст личности / А.А. Кроник, Е.И. Головаха // Психологический журнал. – 1983. – Т. 4. – N 5. – С. 57.
8. Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей сиріт / За ред. М.М. Коренєва, І.С. Лебець, Р.О. Моісеєнко. – К.: Велар, 2003. – С. 34-78.
9. Психологія і педагогіка життєтворчості / Ред. рада: В.М. Доній, Г.М. Несен, Л.В. Сохань, І.Г. Єрмаков та ін. – К.: ІЗМН, 1996. – С. 57; 128.
10. Урунтаєва Г.А. Дошкольная психология: Учебное пособие для студентов сред. спец. учеб. заведений. – М.: Академия, 1999. – С. 9.
11. Эльконин Д.Б. К проблеме периодизации психического развития в детском возрасте // Хрестоматия по возр. и пед. психологии. – М.: МГУ, 1990. – С. 26-31.

РЕЗЮМЕ

В последние годы возникла потребность в создании реальных условий в рамках дошкольных образовательных учреждений, которые обеспечат детям, начиная с раннего возраста, весь спектр образовательных услуг, разнообразных по форме и содержанию: коррекционно-развивающих, лечебно-оздоровительных, социально-психологических.

Ключевые слова: психическое здоровье, психологический возраст, комплексное сопровождение, служба сопровождения.

RESUME

Last years there was a need for creation of real conditions within the framework of pre-school educational establishments, which will ensure to children, since early age, all spectrum of educational services, various under the form and contents: correctional, developing, medical, improving, social-psychological.

Keywords: psychical health, psychological age, complex accompaniment, service of accompaniment.