Постановка проблеми. Проблема толерантності дуже актуальна в наш динамічний, насичений міжетнічними протиріччями й конфліктами час. Тому вона стала все частіше висвітлюватися на сторінках сучасної психолого-педагогічної літератури.

Останнім часом часто використовується поняття толерантність – у політиці, у культурі, в освіті, навіть у побуті. Утім і раніше ми нерідко говорили про терпимість і, при всіх розходженнях у тлумаченні слова, у цілому розуміли його зміст. У багатьох культурах поняття “толерантність” є своєрідним синонімом “терпимості”: лат. – tolerantia – терпіння; англ. – tolerance, toleration, нім. – toleranz, франц. – tolerance. У “Тлумачному словнику російської мови” за ре­дакцією Д.І. Ушакова категорія “толерантність” повністю ототожнюється з категорією “терпимість” [1]. У “Словнику іноземних слів” поняття також визначається як “терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки, поблажливість до чого-небудь або кого-небудь” [2].

У тому ж словнику є два визначення, пов’язані з біосоціальним аспектом: “повна або часткова відсутність імунологічної реактивності організму, здатність організму переносити несприятливі впливи того або іншого фактора середовища”. Пасивну й негативну спрямованість виявляємо в “Тлумачному словнику іншомовних слів”. У цьому джерелі поняття “толерантності” пов’язане з абсолютною “втратою здатності до вироблення антитіл” (знову медико-біологічний аспект). Особливо виділяється політична толерантність: позиція тих або інших політичних сил, що виражає їхню готовність припускати існування інакомислення у своїх рядах.

Мета статті – з’ясувати шляхи формування етнічної толерантності в дітей.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Складним є питання про показники толерантності, про прояв цієї якості в поводженні, спілкуванні й діяльності людини. На прикладі дослідження етнічної толерантності Н.М. Лебедєва показує, що толерантність пов’язана з відсутністю негативного ставлення до іншої культури, а точніше – з наявністю позитивного образу іншої культури при збереженні позитивного сприйняття своєї власної [4].

У житті окремої особистості толерантність – прояв готовності прислухатися до думки супротивників. Толерантність – це не одне й те ж, що терпіння або терплячість. Якщо терпіння виражає найчастіше почуття або дію з боку, що зазначає біль, насильство або інші форми негативного впливу, то терпимість містить у собі повагу або визнання рівності інших і відмову від домінування   або насильства. Терпимість – це властивість відкритості й вільного мислення. Це – особистісна або суспільна характеристика, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне сере­довище є багатомірними, погляди на цей світ різні й не можуть і не повинні зводитися до однаковості або в чиюсь користь.

Характеристика визначення толерантності видозмінюється в Преамбулі Статуту ООН: “…проявляти терпимість і жити разом, у мирі одне з одним, як добрі сусіди”. Отут лексема одержує не тільки дієве, соціально-активне забарвлення, але й розглядається як умови успішної соціалізації (інтеґрації в систему суспільних відносин), що полягає в умінні жити в гармонії як із собою, так і зі світом людей (мікро- і макро­середовищем). Гармонія відносин має на увазі, насамперед, повагу суб’єктами одне одного. Таке змістове навантаження несе визначення “толерантності”, пропоноване в словнику “American Heritage Dictionary”: “Толерантність – здатність до визнання або практичне визнання, шана переконань і дій інших людей”.

Для формування цивільного суспільства необхідне виховання громадянина – людини, що володіє відповідними цьому суспільству ціннісними орієнтаціями. Однією з найважливіших якостей, властивих такій людині, є етнічна толерантність – уміння терпимо, а головне – з розумінням ставитися до людей інших національностей, до їхніх звичаїв, традицій, культури, зразків поводження, способу життя. Етнічна толерантність або, навпаки, етнічна інтолерантність багато в чому визначає характер міжнаціональних відносин.

Виховання толерантних начал має багатоплановий характер і в умовах поліетнічності, багатомовності, полікультурності й поліментальності населення не може не набувати характеру полікультурної освіти.

Серед конкретних завдань полікультурної освіти, як правило, називаються такі завдання:

– глибоке й усебічне оволодіння дітьми культурою свого власного народу як неодмінна умова інтеґрації в інші культури;

– формування уявлення про різноманіття культур у світі й у своїй країні, виховання позитивного ставлення до культурних розходжень, що сприяють прогресу людства і створенню умов для самореалізації особистості;

– створення умов для інтеґрації дітей у культури інших народів;

– виховання в дусі миру, терпимості, гуманного міжнаціонального спілкування [5].

Рішення цих завдань буде відбуватися шляхом відповідної зміни змісту таких навчальних курсів, як-от: “Загальна історія”, “Права людини”, “Мистецтво”, а також “Трудове навчання”. У цілому зміст загальноосвітніх навчальних курсів дає дитині можливість засвоїти такі основні поняття й категорії полікуль­турної освіти, як самобутність, унікальність, культурна традиція, духовна культура, етнічна ідентифікація, національна самосвідомість, вітчизняна культура, світова культура, загальні коріння культур, різноманіття культур, розходження  між культурами, міжкультурна комунікація, культура міжнаціонального спілкування, культура світу, взаєморо­зуміння, згода, солідарність, співро­бітництво, ненасильство, толерантність та ін. [7].

Особлива увага в програмі полікультурної освіти приділяється навчанню дітей культурі світу й правам людини.

Відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, навчання культурі світу означає побудову й розвиток соціальних відносин, заснованих на принципах свободи, справедливості, демократії, терпимості й солідарності, відмови від будь-яких видів насильства. Цей тип соціальних відносин передбачає запобігання конфліктів на ранній стадії їхнього розвитку за допомогою ліквідації їхніх причин шляхом установлення діалогу й ведення переговорів.

Як основна ознака навчання прав людини, що має носити безперервний характер (починаючи з етапу дошкільного навчання), висуваються такі цілі:

• виховання людської гідності;
• формування міжособистісних відносин у дусі терпимості, ненасильства, поваги, солідарності;
• трансляція знань про права людини в національному й міжнародному вимірі.

Як виховати толерантну особистість дитини? Як закласти в її мислення, поведінку, спосіб життя загальнолюдські цінності? Поведінка педагога є для дітей деяким зразком. Толерантна культура педагога є умовою формування толе­рантності дітей. Тому на заняттях варто створювати так звані епізоди толе­рантності: кілька хвилин цікавої інформації про культуру, про побут, про відомих людей-представників тієї або іншої національності. Усе це частинки, що створюють емоційну чуйність і відкритість сприйняття іншої культури.

Створенню толерантної атмосфери сприяють рольові й ділові ігри.

Курси історико-суспільствознавчих дисциплін мають великий потенціал для формування толерантної особистості дитини. Доля нашого суспільства багато в чому залежить від менталітету молодих громадян, у якому інтеґруються національні й універсальні цінності. Освіти й виховання в дусі демократії й прав людини з урахуванням національно-регіональних цінностей – один із пріоритетних напрямів розвитку школи.

У програмі ЮНЕСКО “Школа XXI століття” констатується, що випускник школи повинен творчо, по-новому дивитися на звичні речі, самовизначатися, брати на себе відповідальність за свою освіту, бути толерантним, емоційно стійким, доброзичливо ставитися до різноманіття життя.

Толерантність, за визначенням академіка В. Тишкова, – “особистісна або суспільна характеристика, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище є багатомірними, а виходить, і погляди на цей світ різні й не повинні  зводитися до однаковості або на чиюсь користь” [6]. Успішність формування особистості школяра багато в чому визначається толерантною культурою вчителя. У педагогічній діяльності варто виходити з таких принципів:

• приймати дитину такою, якою вона є. Визнавати її самобутність;
• вірити в здібності дитини, стимулювати її творчу активність;
• поважати особистість дитини, створювати ситуацію успіху для кожної дитини;
• не принижувати достоїнства дитини;
• не порівнювати нікого ні з ким, порівнювати тільки результати дій;
• кожний має право на помилку;
• кожний має право на свою думку, ніхто не має права глузувати із суджень тих, хто оточує.

Реалізація цих принципів дозволяє створити атмосферу довіри, відкритості, психологічної комфортності. Традиційні методи навчальної роботи часом бувають ефективні, але часто виявляються недостатніми для формування толерантного мислення дітей. Авторитарна педагогіка поступається місцем педагогіці гуманній, заснованій на особистісно-орієнтованому навчанні, педагогіці співробітництва. Активні форми й інтерактивні методи допомагають дітям опанувати знаннями й навичками, а також виробити позицію толерантності.

Проблема взаємин батьків і дітей, дорослих і молоді, ця вічна проблема “батьків і дітей” набуває особливої гостроти й актуальності в цей час, що пояснюється прискореним темпом розвитку суспільства, швидкою змінною цінностей.

Як зберегти толерантність? Поважне ставлення до цінностей іншого покоління неможливо без формування терпимості. Активне співробітництво у формі ділових, рольових ігор створює атмосферу відкритості й довіри, що дозволяє зрозуміти, визнати й прийняти цінності представників різних поколінь.

Висновок. Розглядаючи проблему формування толерантності як мирний спосіб вирішення життєвих ситуацій, необхідно відзначити виховне значення рольових ігор. У результаті живого діалогу між дорослими й дітьми, батьками й дітьми створюється атмосфера довіри, щирості, доброзичливості й толерантності. Так, крок за кроком, формується толерантність як основа цивілізованого суспільства, як необхідна соціально значима якість.

Застосування активних і інтерактивних методів дозволяє дітям, а також іншим суб’єктам соціуму надбати досвід толерантного поводження, мислення, свідомості. Перший рівень формування толерантності – це родина, група, дитячий садочок, клас, школа. Наявність толерантного вихователя, вчителя, батька є необхідною умовою становлення толерантної особистості школяра. Використання національно-реґіонального компонента допомагає продемонструвати терпимість і повагу до різних культур.

Ідеї толерантності набувають все більшого визнання в сучасному світі, все більше країн активно впроваджують їх у свою освіту, державно-суспільне життя, розглядають їх як засіб досягнення взаєморозуміння, взаємоповаги, злагоди своїх громадян. Подальші дослідження планується спрямувати на з’ясування методів формування етнічної толерантності в молодших школярів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.И. Ушакова. – М.: Изд-во “Советская энциклопедия”, 1990. – С. 243-247.
2. Толковый словарь иноязычных слов. – М.: Изд-во “Русский язык”, 1982. – 167 с.
3. Словарь иностранных слов. – М.: Изд-во “Русский язык”, 2000. – С. 145-149.
4. Теоретико-методологические основы исследования этнической идентичности и толерантности в поликультурных регионах России СНГ // Идентичность и толерантность / Под ред. Н.М. Лебедевой. – М.: Изд-во Института этнологии и антропологии РАН, 2002. – С. 10-35.
5. Макаев В.В. Поликультурное образование – актуальная проблема современной школы / В.В. Макаев, З.А. Малькова, Л.Л. Супрунова // Педагогика. – 1999. – N 4. – С. 6.
6. Очерки теории и политики этнич­ности в России. – М.: Педагогика, 1997. – С. 258.
7. Тхагапсоев Х.Г. О новой парадигме образования // Педагогика. – 1999. – N 1. – С. 109.

РЕЗЮМЕ

В статье автором проведен анализ терминов “толерантность” и “терпимость”. Рассмотрены пути формирования толерантности у детей.

Ключевые слова: толерантность, личность, педагогическая деятельность.

RESUME

In the article by an author the analysis of terms is conducted “tolerance” and “tolerance”. The ways of forming of tolerance at children are considered.

Keywords: tolerance, personality, pedagogical activity.