Постановка проблеми. Суспільна свідомість сьогодення характеризується розквітом педагогічно-гуманістичної думки. Відбувається переосмислення взаємостосунків віри та науки. Усе більшої цінності набувають не тільки наукові, але й естетичні, моральні, релігійні аспекти культури. Сьогодні в Україні триває процес активізації й відродження релігійних конфесій, який ефективно впливає на зміни щодо створення нової картини світу. Ідеальні конструкції світогляду модифікуються, набувають компілятивного характеру, що відповідає вимогам сучасного. Православна культура стає частиною сучасного світу українців.

Мета статті – визначити шляхи формування духовності дітей дошкільного віку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні можна констатувати духовний хаос суспільства. Причиною цього є поступова та тривала руйнація історичного устрою життя, відрив від вікових культурних і духовних традицій. “Нова людина” вітчизняної історії поступово пронизувалася новим світоглядом, змінювався внутрішній зміст її життя. Занадто велика захопленість науковими відкриттями та досягненнями техніки примушувала її шукати сенс життя виключно в матеріальній сфері, у досягненні найкращого результату буття. Саме такий період найскладніший для внутрішнього розвитку людини, коли її духовні інстинкти, що лежать поза сферою буденності, були спростовані, пройшла зміна в ієрархії духовних цінностей.

Дошкільне дитинство – це період засвоєння норм моралі й соціальних способів поведінки. Коли дитина починає активне життя в людському суспільстві, вона стикається з великою кількістю проблем і труднощів, що пов’язані не тільки з малими відомостями про світ, а і тим, що повинна і як хоче його пізнати. Дитині конче потрібно навчитися жити серед інших собі подібних, комфортно почувати себе й розвиватися, удосконалюватися. А для цього необхідно зрозуміти, як люди спілкуються одне з одним, як вирішують проблеми, що вони цінують, що осуджують. Однак саме сьогодні система поглядів і ціннісних орієнтацій у дітей формується стихійно під впливом різноманітних джерел інформації. Саме в процесі цього пізнання сама дитина стає особистістю, зі своїм світоглядом, своїм розумінням добра і зла, зі своїми реакціями на вчинки інших і власною поведінкою.

Отже, постає проблема формування духовної культури в дітей дошкільного віку як основи цілісності життя.

Що може впливати на поведінку дитини? Яким буде її характер? Чому вона себе поводить так, а не інакше? Саме ці запитання ставлять педагоги й вихователі ДНЗ. Відповіддю на них можуть стати роздуми про формування духовної культури дошкільнят як основи життєтворчості особистості в майбутньому. Зацікавленість до освіти вчених, філософів, педагогів, представників інших галузей людського життя не випадкова. Вона завжди супроводжувала розвиток науки, техніки й культури в цілому. Наукові дослідження, духовні потенції вітчизняної культури, життєво-стверджувальні, інтуїтивно-моральні, чуттєво-емпатійні особливості її ментальності, унікальні педагогічні практичні доробки дозволять зберегти й розкрити життєво-громадянський потенціал освіти для формування нового громадянина, високоосвіченої, духовно розвиненої особистості.

Гуманізація освіти є передумовою формування духовної культури, являє собою систему заходів, що спрямовані на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів у змісті освіти, тим самим на формування духовної зрілості особистості. Духовна сторона освіти полягає в “одухотворенні” змісту освіти за рахунок посилення матеріалу культури, що орієнтує людину на пізнання себе й на самовдосконалення.

Українська та російська культури зробили свій внесок у світову скарбницю мистецтва й науки ХХ століття двома унікальними явищами духовного життя  – створенням мистецтва класичного авангарду і становленням школи релігійно-християнської філософії. Після тривалого замовчування повертаються із запасників музеїв і тепер за достоїнством оцінюються не лише за кордоном, а й у нашій країні філософська творчість М.О. Бердяєва, С.М. Булгакова, Л.П. Карсавіна, Є.М. Трубецького, С.Л. Франка. За ствердженнями вчених, духовність – це те найвище, до чого прагне особистість. Духовність – завжди предмет людських намагань. Якщо духовність характеризує вищі “вертикальні” спрямування особистості, то моральність – це “моральні” спрямування стосунків із людьми.

Питання буття людини в історії й культурі найбільш послідовно й усебічно усвідомлено у розкрито у вченні М.О. Бердяєва, де особистість – це іманентна якість людини, ціннісна духовно-тілесна освіта, що володіє внутрішньою свободою, творчою активністю й зовнішньою фізичною завершеністю. За Новим тлумачним словником української мови, іманентний – властивий природі самого предмета або явища, внутрішньо притаманний їм [7, С. 185]. Якщо індивід – категорія біологічна, то особистість – релігійно-духовна, моральна, яка постійно зростає й розвивається, розкриває себе у творчості. Здатність і потреба у творчості розуміється М.О. Бердяєвим у якості інтеґрально організуючої потреби і здібності людини, одним із найвищих виявів якої є художня творчість.

М.О. Бердяєв переконаний, що особистість сама по собі безумовна й найвища цінність, але вона існує за умови наявності цінностей надособистісних, без яких вона перестає існувати. Це й означає, що буття особистості передбачає верховну цінність Бога. Якщо немає Бога як джерела надособистісних цінностей, то немає й цінностей особистості, є лише індивідуум, що підпорядкований родовому природному життю. Єдність і цінність особистості не існують без духовного начала. Дух констатує особистість, несе в собі прозріння і перетворення біологічного індивідуума, роблячи особистість незалежною від природного начала.

М.О. Бердяєв був православним християнином за своїми переконаннями, однак зовсім не наполягав на тому, що православна християнська духовність є єдиною правильною. Духовність взагалі не може бути пов’язана з релігійною конфесією. Духовність може бути позитивною, що веде вгору, дає світло, але може бути й негативною, темною, деструктивною. Глибинне Я людини пов’язане з духовністю. Дух є початком синтезуючим, що підтверджує самосвідомість особистості. Людина, а тим паче творча, абсолютно вільна у виборі спрямування свого духовного росту й розвитку [2, С. 255-279].

Ф.Т. Михайлов, розмірковуючи про сенс людського життя, звертається до розгорнутого судження щодо звертання. Саме звертанням одне до одного люди забезпечують головну умову свого існування – свою спільноту, а разом з тим здатність свого фізичного виживання: довільність та доцільність свого ставлення одне до одного, до тієї форми спільноти, де проживають, і до всіх об’єктивних умов її існування, а тим самим до Природи як до цілого. Учений переконаний, що моральні почуття й моральна спрямованість усілякого слова і справи людини є атрибутивним визначенням способу життя людини. Саме слова й справи в якості реально-ідеального образу Буття існують як внутрішній світ душі, свідомості, підсвідомості, позасвідомих переживань їхніх культурних сенсів. Ф.Т. Михайлов переконаний, що дитячі страхи людські, радості і печалі, переживання ще несвідомого катарсису нестриманих сліз, що знайшли вихід із самої глибини дитячої душі, формують духовність у дитини. Однак сьогодні більшість педагогів зайняті пошуком у психіці дитини того, що має бути в кожного, і того, що потрібно приглушити: природжених або набутих нахилів і здібностей [6, С. 46-52].

Упродовж усієї історії людства залишається актуальною проблема емоційної культури людини. У вітчизняній науці, а саме в працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, знайшли відображення ідеї єдності афекту й інтелекту. Однак до сьогодні суттєвим недоліком у розгляді психічного розвитку дитини є розрив між процесами розумового розвитку й розвитку особистості. На думку І.М. Андреєвої, у сучасному суспільстві проблема компетентності в розумінні й висловленні емоцій досить гостра, оскільки в ній штучно культивується раціональне ставлення до життя. Відомо, що заборона на емоції веде до їхнього витіснення зі свідомості, що у свою чергу спричинює розростання фізіологічного компонента [1, С. 78-85].

Вирішенню проблеми емоційних і психосоматичних розладів сприяє цілеспрямована робота щодо розвитку емоційної мудрості засобами залучення до Православної культури, тієї здатності, яку в сучасних дослідженнях називають емоційним інтелектом. За ствердженням І.М. Андреєвої, емоційний інтелект – це стійка ментальна здатність, частина широкого діапазону ментальних здібностей. Емоційний інтелект – здатність до усвідомленої регуляції емоцій, розуміння емоцій, асиміляція емоцій у мисленні, розрізнення й висловлення емоцій [1, С. 78-85].

Демократизація суспільства ініціювала зацікавленість Православною культурою, де поняття “дух” у його граничному розумінні ідентичний поняттю “Бог”. Бог – це абсолютна чистота, абсолютна любов. У ньому немає зла, гріха. Він святий. Тому духовний той, хто найбільшою мірою сприймає Бога, хто йому слідує. Перша умова прийняття Бога – усвідомлене бачення себе: хто я? Який я насправді? Православна духовність немислима без уваги до себе, тому бездуховний той, хто не дивиться всередину себе, хто не бачить у собі зла, гріха, оскільки в такої людини немає стимулів до самопізнання, виправлення себе та самовдосконалення.

На думку Л.В. Санжеєвої, історія людства засвідчує існування різноманітних картин світу, їхні взаємодоповняльні функції у структурі цілісної життєдіяльності людини. Система знань наукового і ненаукового характеру відтворюється в картині світу як необхідний засіб життєдіяльності людини. Тому релігійна картина світу існує як дієва система об’єктивної реальності формування цілісної картини, що задається життєдіяльністю суспільства. Модифікація реального й ірреального безпосередньо впливає на життєдіяльність етносу, у цьому розумінні вивчення релігійної картини світу в її історико-культурній і соціальній динаміці розвитку, що відіграє значну роль у збереженні стійкої етнічної культури, набуває особливого змісту [8, С. 254-259].

Релігія, як і наука, володіє об’єктивним знанням, але, на відміну від науки, єдиним її джерелом є безпосередній досвід. Саме цей досвід надто складно висловити в системі понять, навіть можна допустити, що в системі науки й релігії різні усвідомлення понять.

Результати власних досліджень. Переоцінка ролі науки можлива за умови визнання необхідності величезної моральної сили – релігії. Саме Православна культура є неперевершеним засобом у справі формування духовної культури дітей дошкільного віку.

Педагогічний колектив дошкільного навчального закладу № 219 Комунарського району м. Запоріжжя з 2004 року розпочав запровадження в освітній процес системи роботи щодо ознайомлення дітей із Православною культурою. За основу були взяті твердження вчених (Л.С. Виготський, О.В. Толстих, Л.Б. Обухова, Н.Б. Шумакова, М.І. Лісіна та ін.), які вивчали проблеми формування світогляду дітей дошкільного віку та справедливо зазначали його історичність і тісний зв’язок із культурою. Ми зрозуміли, що формування світогляду неможливе без аналізу його більш ранніх джерел.

Психологічним підґрунтям щодо визначення змісту роботи з дітьми старшого дошкільного віку стали роздуми М.В. Зінов’євої, яка дійшла висновку, що дії дитини по відношенню до світу й те, як світ сприймає ці дії, спочатку проживаються в афективно-образному вигляді, а потім узагальнюються з використанням засобів і можливостей, доступних дитині цього віку. Саме це свідчить про те, що в дошкільному віці повноцінний світогляд ще не розвинений і можна говорити лише про його передумови. Залежно від накопичення життєвого досвіду в дитини формуються переваги в образі “світодії”. У подальшому образ “світодії” стає більш усвідомленим, узагальненим, і перетворюється у світогляд. У процесі спільної з дорослим діяльності і власної діяльності дитини ті чи інші характеристики “світодії” підтверджуються, закріплюються, а також знаходять підкріплення в підсвідомості. Як результат, у дитини складається образ “світодії”, якому надається значна перевага.

Розмірковуючи про вплив дорослих на формування світогляду дитини, М.В. Зінов’єва стверджує, що виховна діяльність є формою участі або впливу дорослого на “світодію” дитини. На відміну від дорослого, “світодії” дитини розгорнуті, доступні до впливу зовні з боку дорослого. Беручи участь у “світодії” дитини, дорослий збагачує її. Виховна діяльність спрямована на узгодження “світодії” дитини з нормативним способом ставлення до світу, що існує у свідомості дорослого [5, С. 37-46].

Серйозних розмірковувань вимагали і роздуми про те, що дитина в дорослому віці сама зможе визначитися зі сповіданням визначеної релігії або несповіданням ніякої. При цьому ДНЗ не повинен нічого повідомляти про Бога, Православну культуру як християнську віру.

Однак вивчення релігійного життя дитини дуже складне. Навіть коли діти зростають в атмосфері релігійної традиції, вони проходять деякі природні ступені вростання в повноту цієї релігійної традиції. Переконанням щодо правильності роздумів педагогічного колективу про важливість і необхідність ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з Православною культурою для формування духовної культури стали погляди й дослідження православного мислителя, ученого, протоієрея Василя Васильовича Зеньковського (1881–1962), який вважав, що дитяче серце дуже рано відчиняється для сприйняття Бога. Учений на перший план висував ідею про те, що загальне ставлення дитини до дійсності носить міфологічний характер. Весь світ повний для дитини життя – часто недоступного, таємничого; і це відноситься до найближчої дійсності, а також і до того, що знаходиться за межами досвіду [3, С. 200-221].

В.В. Зеньковський вважав: примітивна дитяча міфологія непомітно відкриває серце для сприйняття Божества. Розвиток і розширення міфологічного розуміння природи, загадка появи нових істот і зникнення попередніх, загадка народження і смерті з’являються у свідомості дитини раніше, ніж дитячий розум оволодіє ідеєю Бога, як Творця і Вседержителя: безпосереднє почуття з такою силою наповнює дитячу душу усвідомленням “сенсу” буття, що оформлення ідеї Вседержителя в дитячому розумі лише закінчує процес, що протікав у душі. Коли починається цей процес інтелектуалізації релігійних почуттів, тоді дитина сама починає утворювати релігійні образи. Дитина живе довго музикальною стороною свого сприйняття, хоча свідомість не оформлює цих переживань, і деякий час у них не відчуває потреби. Однак ціла низка особливостей дитячої релігійності пояснюється впливом середовища, яке часто перекручує все те, чим живе душа дитини. Такий підхід, зазначав учений, надзвичайно згубно впливає на дитину, викликає в дитини спрощене сприйняття Бога. Для висловлення релігійних переживань необхідні релігійні образи. Дитина не може обійтись без релігійних образів. Якщо давати дітям повідомлення про Бога і при цьому не знайомити з конкретним образом Спасителя, то дитина сама створить образ Божества. Ось чому найкращими виховними засобами, на переконання В.В. Зеньковського, є розповіді про Ісуса Христа, Його Матері, про святих [3, С. 200-221].

Упродовж трьох років із дітьми старшого дошкільного віку проводяться заняття за програмою факультативного курсу “Основи Православної культури”, складеної ігуменом Лукою (Вінарчуком), затвердженою засіданням НМР ЗОІППО від 27.05.2003 р. Стрижнем усіх занять є міф про Ісуса Христа. Христос у розповідях дорослих є єдиним і безпосереднім носієм християнської Істини. Основними завданнями курсу стали: розвиток свідомості дитини, системи моральних мотивів, формування основ вольової поведінки, закладання фундаменту для ознайомлення з Православною культурою під час навчання в школі. Найбільш доречним стало залучення до Православної культури через організацію для дітей і дорослих головних православних свят. Ми переконалися, що саме такі свята вводять дітей до світлого, радісного й святкового світу Православ’я. Повідомляючи дітям елементарні відомості про Бога, про Його творіння, про Сина Божого, святих і подвижників Православ’я, ми поєднуємо духовне й матеріальне, морально-теоретичне і практичне. Для ознайомлення дітей з історією людства в програмі передбачено вивчення епізодів біблейської і церковної історії. Програму побудовано за принципом спіралеподібності, тобто передбачено повернення до раніше засвоєних понять з метою подальшого їхнього поглиблення. Ураховуючи безпосередність сприйняття дітьми довкілля, слабкість довільної поведінки, ми започаткували відвідини храму у Великодні, Різдвяні свята, що спонукає дітей до активного відтворення вражень у творчих іграх, малюнках, піснях. Педагогічним колективом розроблено орієнтовне календарно-тематичне планування забезпечення реалізації факультативного курсу.

Усю роботу щодо формування духовної культури дошкільників засобами Православної культури педагогічний колектив проводить у тісній співдружності та взаємодії з батьками вихованців. Саме батьки стали першими однодумцями й помічниками у впровадженні занять факультативного курсу “Основи Православної культури”. Для забезпечення єдності у формуванні духовної культури широко використовуються загальні та групові збори, консультації, анкетування, безпосередня участь у підготовці та проведенні Православних свят. Педагогічним колективом також розроблено анкету для батьків, завданням якої є визначення позицій батьківського колективу щодо можливості запровадження в роботу з дітьми програми факультативного курсу “Основи Православної культури”.

Висновок. Переоцінка ролі науки можлива за умови визнання необхідності величезної моральної сили – релігії. Використання в освітньому процесі ДНЗ Православної культури суттєво впливає на формування духовної культури дітей дошкільного віку і має стати своєрідним стрижнем для забезпечення цілісності життя особистості в майбутньому. Основними складовими цього тривалого процесу, спрямованого на духовне вдосконалення, є пізнання і творчість. Духовне пізнання наближує людину до головних істин життя – пізнання себе зсередини, що можливе через здобуття особистого досвіду й пізнання досвіду людства – Православної культури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андреева И.Н. Эмоциональный интеллект: исследования феномена // Вопросы психологии. – 2006. – N 3. – С. 78-85.
2. Дашкова С.С. Историко-психологическое содержание изобразительного искусства и духовное общение // Мир психологии. – 2005. – N 2. – С. 255-279.
3. Зеньковский В.В. Психология детства. – М.: Academia, 1996. – С. 200-221.
4. Зинурова Р.Р. Развитие диалектического мышления дошкольников посредством “диалектических наглядных схем” на основе мифов и сказок // Мир психологии. – 2003. – N 3. – С. 174-181.
5. Зиновьева М.М. Влияние стиля родительского воспитания на развитие предпосылок мировоззрения у детей дошкольного возраста // Психологическая наука и образование. – 2001. – N 1. – С. 37-46.
6. Михайлов Т.Ф. Первый постулат общего человековедения // Психологическая наука и образование. – 2002. – N 2. – С. 46-52.
7. Новий тлумачний словник української мови / Укл. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – Т. 2. – К.: АКОНІТ, 2000. – С. 185.
8. Санжеева Л.В. Религиозная картина мира как конструкт формирования целостности картины мира и этнической идентификации бурят // Мир психологии. – 2006. – N 3. – С. 254-259.

РЕЗЮМЕ

В статье раскрыты взгляды ученых на содержание духовного развития личности человека. Обозначены важность и возможность формирования духовной культуры у детей дошкольного возраста средствами использования Православной культуры. Представлен опыт педагогического коллектива дошкольного образовательного учреждения N 219 Коммунарского района г. Запорожья по обозначенной проблеме.

Ключевые слова: духовность, духовная культура, мировоззрение, духовные ценности, детская религиозность.

RESUME

The looks of scientists about maintenance of spiritual development of personality of man are exposed in the article. Importance and possibility of forming of spiritual culture at the children of pre-school age is marked by facilities of the use of the Orthodox culture. Experience of pedagogical collective of pre-school educational establishment is represented N 219 of Zaporozhye on the marked problem.

Keywords: spirituality, spiritual culture, world view, spiritual values, child’s religiousness.