Постановка проблеми. Початок XXI століття позначено пошуками нових підходів до світорозуміння, педагогічного світовідчуття, спроможного не лише адекватно оцінити неоднозначні трансформаційні процеси, а й спрогнозувати майбутнє. Ми є свідками доволі болісного процесу переоцінки цінностей, подолання усталених стереотипів, що часто унеможливлюють новий погляд на людське життя, проблеми особистісного й професійного становлення члена суспільства. Із погляду відомого філософа минулого століття Х. Ортеґи-і-Ґассета, людське життя – це найіндивідуальніше буття кожного, те, чого ніхто не може зробити за когось. Воно існує без права передачі, “чернеток”, його не можна “переписати”. У цьому сенсі надзвичайно важливим є усвідомлення того, що людина має сама себе створити, обрати власний життєвий шлях, упевнено йти цією дорогою, для цього слід оволодіти мистецтвом життєтворчості, мистецтвом бути; його слід навчитися. “Учитися бути” означає опановувати вміння пізнавати самого себе, розуміти свій потенціал, можливості, ставити цілі й досягати їх, мислити вільно й критично, учитися любити світ, робити його гуманнішим, творити добро.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У наукових джерелах категорія життєтворчості трактується як особлива, вища форма виявлення творчої природи людини, як творчість, що стала життєвою позицією особистості [3, 5, 6, 13]. Проблеми життєтворчості активно досліджуються в психологічній науці, а віднедавна увагу науковців привернула й педагогічна складова цього феномена. Теоретичні та прикладні аспекти проблеми життєтворчості дослідники пов’язують із вивченням процесів саморозвитку, самореалізації, саморегуляції, особистісного зростання, життєвого світу, особистісних стратегій життя, розвитку активності особистості в дорослому віці тощо (Г. Костюк, Д. Леонтьєв, А. Маслоу, І. Бех, М. Боришевський, І. Булах, Н. Володарська, П. Лушин, Н. Пов’якель, Т. Титаренко, В. Ямницький). Життєтворчість передбачає “життєвий вибір”, сприяє самостійному творчому обранню особистістю стратегії життя, розробці буттєвих планів і програм, вибору та використанню засобів, необхідних для реалізації її індивідуального життєвого проекту. Завдяки вибору, зазначає Н. Володарська, людина сягає саме того місця, де вона знаходиться на власному життєвому шляху. Індивідуальність життєтворення виявляється в певній архітектоніці життєустрою, виформованого за неповторними законами, авторськими проектами [3, С. 1]. Досліджуючи життєвий світ особистості, учені відзначають, що він є відкритою системою, що саморегулюється, самоорганізовується, самозмінюється. Людина розбудовує свій життєвий світ, розгортаючи на поверхні буденності свої цінності й уподобання, зацікавлення та потреби [12]. Життєтворчість є результатом саморуху особистості, її активного ставлення до дійсності. Для людини, яка відчуває себе творцем власного життя й усвідомлює, що ніхто, окрім неї самої, не може зробити її щасливою, сенс життя найчастіше визначається поняттям свободи й відповідальності, системою цінностей і відношень (М. Бердяєв, Е. Фром, К. Хорні, В. Франкл та ін.). Стратегія творчості – це спосіб буття, за якого людина свідомо чи підсвідомо займає позицію активного творця свого життя, спираючись на такі цінності, як любов, краса, добро, розвиток. Власне, здійснюється вибір на корись душевного  й духовного здоров’я [2, С. 78]. Досліджуючи проблеми педагогіки життєтворчості, І. Єрмаков зауважує, що нині як ніколи гостро стоїть завдання осмислення й пізнання нових педагогічних реалій, оволодіння новою філософією освіти, відкритої до таємниць життя людини, її прагнень, життєвого й духовного світу, покликаної розкрити шляхи самоактуалізації й самореалізації особистості [5, С. 6]. На його думку, вищою розвиненою здатністю до життєтворчості є мистецтво жити, ефективно виконувати свої життєві й соціальні ролі. Та чи володіємо цим мистецтвом ми, дорослі, й зокрема ті, хто причетний до виховання наймолодших громадян нашої держави? Адже мусимо пам’ятати, що малюк, який росте й розвивається, несе в собі особливу місію – стати Людиною. Він має впевнено ввійти у відкрите суспільство, у цей суперечливий і динамічний глобалізований світ. Як відомо, процес становлення Людини складний і багатогранний. Забезпечити дошкільнику процес соціалізації має вихователь, який своєю особистістю, професійною діяльністю (насамперед – знанням спеціальної методики) покликаний створити необхідні умови для входження дитини у світ їй подібних – у світ людей, допомогти дитині засвоїти першооснови мистецтва жити, бути самим собою.

Відтак актуалізується проблема готовності майбутніх вихователів до такої організації педагогічного процесу в дитячому садку, яка сприяла б розвитку внутрішнього світу дошкільника, його духовності, людяності. А це означає, що на часі – засвоєння майбутніми вихователями педагогіки життєтворчості, провідна ідея якої – плекання дитини як суб’єкта життя, що має опанувати чотири стрижневі стовпи – пізнавати життя, учитися життєвої й соціальної компетентності, жити разом, учитися мистецтва життя (І. Єрмаков, І. Погоріла). Природно постають питання: як реалізуються ідеї педагогіки життєтворчості в професійній підготовці майбутніх вихователів? Яким є наукове забезпечення змісту цього аспекту фахової підготовки студентів спеціальності “Дошкільне виховання”? Ці питання ми розглядаємо в контексті досліджуваної проблеми професійної підготовки кадрів із дошкільного виховання в Україні другої половини ХХ – початку ХХІ століття.

Метою розвідки є теоретичне обґрунтування доцільності впровадження педагогіки життєтворчості у фахову підготовку майбутніх вихователів у ВНЗ та визначення шляхів наукового забезпечення цього процесу.

Результати власних досліджень. Багаторічний досвід роботи на кафедрі дошкільної освіти вищих навчальних закладів, вивчення змісту навчальних планів і програм спеціальності “Дошкільне виховання” переконує в тому, що сама постановка питання про готовність майбутнього вихователя до забезпечення процесу соціалізації дошкільників не є визначенням певного нового напряму професійної підготовки. Такому змісту педагогічної діяльності студентів навчали раніше й навчають нині. Однак, на нашу думку, чіткої системи в підготовці майбутніх вихователів до роботи з дошкільниками щодо формування життєвої компетентності дітей на сьогодні немає. Питання теорії та практики педагогічного забезпечення процесу соціалізації дітей дошкільного віку не сконцентроване в якійсь конкретній дисципліні (наприклад: “Теорія і методика ознайомлення дошкільників із соціальною дійсністю”, що з 1998 року введена в підготовку спеціалістів для системи дошкільної освіти Росії), а просто “розсипані” в змісті багатьох фахових дисциплін. Частково вони виокремилися в змісті дошкільної педагогіки та дитячої психології, методиці ознайомлення дошкільників із природою, методиках фізичного виховання, розвитку мовлення, деяких інших, що ускладнює формування в студентів цілісного уявлення про сутність життєвої компетентності дошкільників та шляхів її формування. Дієвим засобом процесу соціалізації дошкільників завжди вважалися самостійні види дитячої діяльності, насамперед – творча сюжетно-рольова гра. Засвоєння студентами її теоретичних основ та особливостей педагогічного керівництва впродовж не одного десятиліття озброює майбутніх педагогів-дошкільників необхідними вміннями та навичками введення дітей у світ, що їх оточує. Плине час. Відбуваються посутні зміни в житті українського суспільства. Ці зміни впродовж останніх п’ятнадцяти років незалежності держави стали відчутними в освітній сфері, її дошкільній галузі зокрема. Прийняття Законів України “Про дошкільну освіту та виховання” (2000), “Про вищу освіту” (2002), інших нормативно-правових документів, що реґламентують діяльність системи освіти в нашій державі, суттєво позначилося на організації підготовки кадрів із дошкільного виховання у ВНЗ. Знаковою подією для всього українського дошкілля стала розробка й упровадження в практику “Базового компонента дошкільної освіти в Україні”, який визначив мінімально достатній, необхідний дитині перших семи (шести) років ступінь соціальної компетентності, необхідний для її нормального функціонування у навколишньому середовищі [1]. Дошкільна ланка освіти в сучасних умовах, зазначає О. Кононко, має бути зорієнтована на становлення життєво компетентної особистості, створення сприятливих умов для оволодіння нею наукою й мистецтвом життя. Науковець закцентовує потребу спрямування свідомості педагогів і батьків на осягнення важливості формування в 5-6-річних дошкільнят готовності до школи в її широкому розумінні й зазначає, що “діти мають бути готовими до нових умов життя, де навчання, хоч і посідає значне місце, але не заповнює його цілковито. Адже в школі вони спілкуються з однолітками й дорослими, товаришують, конфліктують і залагоджують свої конфлікти, переживають успіхи й невдачі, виявляють власні організаторські здібності, громадянські почуття тощо”. У суспільному та родинному вихованні дошкільників неприпустимо обмежуватися лише підготовкою до школи та формуванням суто навчальної компетентності. Навчити дитину компетентно (свідомо, гнучко, адекватно, конструктивно, толерантно, активно) діяти й поводитися в різних життєвих ситуаціях у різних соціальних ролях – чи не пріоритетний момент у змістовому наповненні сучасної дошкільної освіти, – переконана ініціатор і науковий керівник творчого колективу з розробки Базового компонента дошкільної освіти в Україні [10]. Одним із найважливіших шляхів становлення людини, яка (за С. Русовою) “ніде, ані за яких обставин не загине морально і фізично й проведе крізь усе життя незалежну думку”, вважає Н. Лисенко, є створення дидактико-виховного середовища в освітньому просторі дошкільного закладу за законами розвитку дитячої субкультури та інтеґрування її із соціокультурним простором світу дорослих [10, 11]. Відтак особливого сенсу набуває необхідність засвоєння майбутніми вихователями відповідної педагогічної технології, заґрунтованої на теоретичних знаннях і практичних уміннях, що дозволять впливати на процес соціалізації дошкільників грамотно й ефективно.

Отже, на часі – проблема впровадження в зміст фахової підготовки майбутніх вихователів ідей педагогіки життєтворчості та її наукового забезпечення. Цю проблему розглядаємо як одну з актуальних у теорії дошкільного виховання в умовах сьогодення й перспективи її розв’язання вбачаємо в таких моментах:

1. Удосконалення професійної підготовки майбутнього фахівця дошкільної галузі освіти має здійснюватися в єдності з його особистісним розвитком. Організація навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі має включати не лише формування його фахової компетентності, а й спрямовуватися на становлення стратегій побудови розвивального способу життя, формування вільної й відповідальної особистості педагога. Професійний розвиток є невід’ємною складовою особистісного розвитку майбутнього спеціаліста. В його основі лежить принцип саморозвитку, що детермінує здатність особистості скеровувати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення й таку, що призводить до вищої форми творчої самореалізації на ґрунті здатності до самоуправління. Це вимагає зміни статусу студента: з пасивного об’єкта педагогічного впливу він має стати активним суб’єктом, який за допомогою та під контролем викладачів власноруч, послідовно й відповідально здобуває професійну освіту [4, 5]. Пріоритетним завданням професійної підготовки має стати визнання особистісного розвитку студента, усвідомлення того, що фахова підготовка майбутнього вихователя дітей дошкільного віку у вищому навчальному закладі має на меті не лише формування професійної компетентності спеціаліста, а й виховання самодостатньої особистості, людини, яка любить життя, має чіткі життєві та професійні орієнтири, програму особистісного й професійного самовдосконалення, здатну органічно адаптуватися до життя в глобальному світі багатовимірних зв’язків. Такий підхід вважаємо важливим, оскільки професійна діяльність, як одна з найбільш значимих цінностей людини, є суттєвим компонентом структури її сенсожиттєвих орієнтацій (за В. Чудновським). Науковцями доведено існування зв’язку між оптимальним сенсом життя і творчим ставленням до педагогічної професії. За результатами тестових досліджень Є. Максимової, педагоги, які творчо працюють, мають значно вищі показники щодо осмислення сенсу життя, оптимістичного його сприйняття, розуміння його цінності і значущості [8, С. 152]. Наявні зв’язки між характером життєвих орієнтацій студента і його майбутньою професією мають бути враховані в процесі фахової підготовки. Варто прислухатися і до думки А. Маслоу про те, що в творчій людині поєднуються якості зрілої й незалежної особистості з дитячою безпосередністю й свіжим інтересом до всього нового [9]. Цінностями для такої людини є істина, добро, краса, справедливість, досконалість. Самореалізація для неї – це праця, метою якої є досягнення досконалості в тому, чим вона покликана займатися. Така людина прагне не просто бути кваліфікованим фахівцем, а й інтеліґентною, толерантною, щасливою людиною. Відтак вона повсякчас стурбована розвитком своєї особи. Саме через це в організації професійної підготовки майбутніх вихователів необхідно прагнути до розробки індивідуальних програм професійного й особистісного саморозвитку кожного студента.

2. Включення до змісту підготовки студентів спеціальності “Дошкільне виховання” (до навчального плану та освітньо-професійної програми) спеціальної дисципліни, що має на меті сформувати в них систему знань про життєву та соціальну компетентність дошкільників. Такий навчальний предмет, із нашої точки зору, має зосередити в своєму змісті основні ідеї педагогіки життєтворчості (вступ до предмета) та теоретичні положення проблеми життєвої компетентності дошкільників; систему знань про: основні сфери життєдіяльності відповідно до змісту Базового компонента дошкільної освіти (“Природа”, “Культура”, “Люди”, “Я сам”); способи та засоби формування життєвої компетентності дошкільників; роль дорослих, дитячого товариства й самої дитини в процесі власного “соціального будівництва”; розвиток у дошкільників планетарної свідомості; найважливіші людські доброчинності, доступні для засвоєння в дошкільному віці.

3. Створення необхідного наукового супроводу до запровадження ідей педагогіки життєтворчості в професійну підготовку майбутніх вихователів. Із ним ми пов’язуємо необхідність здійснення наукових розвідок в означеній предметній царині, забезпечення глибокого теоретичного обґрунтування феномена життєтворчості в дошкільній педагогіці, змісту життєвої компетентності дошкільників, організації педагогічної роботи щодо забезпечення процесу соціалізації дітей дошкільного віку та професійної підготовки майбутніх вихователів до формування життєвої компетентності дошкільника. Здійснений нами аналітичний огляд 208 авторефератів дисертаційних робіт, виконаних за спеціальностями 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки (теорія та історії педагогіки), 13.00.02 – теорія та методика навчання, 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти, 13.00.08 – дошкільна педагогіка та захищених в Україні з 1965 по 2007 рік (за фондами    Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського) свідчить про відсутність спеціальних досліджень із проблем педагогіки життєтворчості. Разом із тим вважаємо, що докторські дисертаційні праці Н.В. Лисенко “Теорія і методика формування еколого-педагогічної культури вихователя дошкільного закладу в системі вищої педагогічної освіти” (1996), Н.Г. Грами “Теоретико-методологічні засади фахової підготовки педагога-вихователя дошкільного закладу до економічного виховання дітей” (2004) та кандидатські дослідження В.О. Павленчик “Формування позитивних взаємовідношень дітей 6-го року життя у спільній трудовій діяльності” (1982), Р.І. Заіченко “Виховання у дітей старшого дошкільного віку бережливого ставлення до результатів праці” (1987), Н.Т. Кириченко “Формування у дітей старшого дошкільного віку уміння колективно виконувати завдання (на матеріалі сюжетного та декоративного малювання)” (1987), Ю.М. Косенко “Формування творчої активності старших дошкільників в іграх за сюжетами літературних творів” (1990), К.І. Стрюк “Формування позитивних міжособистісних відношень у дітей середнього дошкільного віку” (1990), Н.М. Кот “Педагогічні умови ефективної взаємодії дитячого садка та сім’ї в екологічному вихованні старших дошкільників” (1993), Ж.Т. Тасжурекової “Формування добросовісності у дітей старшого дошкільного віку (на матеріалі виконання навчальних завдань)” (1993), Г.В. Бєлєнької “Виховання елементів культури праці у дітей старшого дошкільного віку” (1994), В.М. Шевченко “Виховання справедливих взаємовідношень дітей старшого дошкільного віку” (1994), О.М. Петрук “Виховання старших дошкільників на ідеях миру в умовах національного дитячого садка” (1996), Н.Б. Кривошеї “Ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з працею дорослих як засіб початкового економічного виховання” (1997), Т.І. Пагути “Співробітництво вихователів дошкільних закладів із сім’єю по вихованню дошкільників у дусі миру” (1997), О.М. Денисюк “Формування уявлень дітей старшого дошкільного віку про історію України” (2000), Т.С. Фасолько “Виховання відповідальної поведінки у дітей старшого дошкільного віку” (2000), Т.В. Книш “Валеологічна підготовка майбутніх вихователів дошкільних закладів освіти” (2001), М.В. Роганової “Формування у дітей старшого дошкільного віку ціннісного ставлення до природи засобами мистецтва” (2001), О.І. Кошелівської “Стимулювання морального вибору дошкільників у процесі педагогічного впливу” (2002), В.В. Нестеренко “Підготовка майбутніх педагогів до виховання у дошкільників навичок здорового способу життя” (2003), І.П. Печенко “Соціалізація дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів (“Загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад”)” (2003), С.М. Курінної “Особливості соціалізації дітей шести–семи років в різних умовах життєдіяльності” (2004) та ін. містять цікаву наукову інформацію, корисні практичні рекомендації, використання яких, на наш погляд, є доцільним у процесі професійної підготовки майбутніх вихователів із питань педагогіки життєтворчості. Однак вони потребують посутнього узагальнення, над чим ми й працюємо в межах виконання програми досліджуваної наукової проблеми.

Насамкінець зазначимо, що центром педагогіки життєтворчості є дитина з її потребами, інтересами, прагненнями, радощами й прикрощами, успіхами й невдачами, зі своїм внутрішнім духовним світом, природним життєвим оптимізмом; дитина, яка в процесі виховання має стати людиною-творцем, здатною до життєтворчої діяльності. Ця дитина a priori сприймається як наділена особливими індивідуальними творчими здібностями, які належить виявити й створити найсприятливіші умови для їх розвитку. Адже саме вони є і джерелом, і запорукою, й інструментом життєтворчої діяльності особистості.

Про дитячий життєвий оптимізм краще, аніж словами добре знайомої всім ще з дитинства пісні, не скажеш: “Хай завжди буде сонце! Хай завжди буде небо! Хай завжди буде мама! Хай завжди буду Я!”. Отож варто спрямувати свої зусилля на підготовку такого вихователя, для якого життєстверджувальні ідеї педагогіки життєтворчості перетворяться на сенс особистого життя, стануть запорукою успішної професійної діяльності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні: Наук.-метод. посіб. / Наук. ред. О.Л. Кононко. – К.: Ред. журн. “Дошкільне виховання”, 2003. – 243 с.
2. Васильева О.С. Изучение основных характеристик жизненной стратегии человека / О.С. Васильева, Е.А. Демченко // Вопросы психологи. – 2001. – N 2. – С. 74-85.
3. Володарська Н.Д. Проблеми життєтворчості особистості з вадами здоров’я // Практична психологія та соціальна робота. – 2005. – N 7. – С. 50-54.
4. Гавриш Н.В. Болонські ініціативи професійної підготовки фахівців з дошкільної та початкової освіти // Освіта Донбасу. – 2005. – N 4. – С. 5-7.
5. Єрмаков І. Феномен компетентнісно спрямованої освіти / І. Єрмаков, І. Погоріла // Відкритий урок: розробки, технології, досвід – 2005. – N 9-10.
6. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: Наук.-метод. збірник / Ред. кол.: Н. Софій (голова), І. Єрмаков (керівник авторського колективу і науковий редактор) та ін. – К.: Контекст, 2000. – 336 с.
7. Максимова Т.В. Смысл жизни и индивидуальный стиль педагогической деятельности // Мир психологии. – 2001. – N 2. – С. 114-118.
8. Максимова Е.А. Профессиональное творчество и профессиональный смысл жизни учителя (опыт экспериментального исследования) // Мир психологии. – 2001. – N 2. – С. 149-154.
9. Маслоу А. Психология бытия. – М., 1997. – С. 33-67.
10. Низковська О. Формування життєво компетентної особистості // Дошкільне виховання. – 2005. – N 12. – С. 10-11.
11. Психолого-педагогические и философские аспекты смысла жизни: Материалы І-ІІ симпозиумов ПИ РАО / Под ред. В.Э. Чудновского, А.А. Бодалева, Н.Л. Карповой. – М.: Изд-во РАО, 1997. – С. 34-67.
12. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості у межах і за межами буденності. – К., 2003. – 375 с.
13. Ямницький В. Психологія життєтворчої активності особистості: Монографія. – Одеса: СВД Черкасов М.П., Рівне: РДГУ, 2004. – 360 с.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрены вопросы профессиональной подготовки будущих воспитателей. Предложен обзор научных исследований по проблеме и определение жизненной компетентности личности дошкольника.

Ключевые слова: жизненная компетентность личности дошкольника, процесс социализации.

RESUME

In the article the questions of professional preparation of future educators are considered. The review of scientific researches on a problem and determination of vital competence of personality of pre-school child is offered.

Keywords: vital competence of personality of pre-school child, process of socialization.