Постановка проблеми. Мова — неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя. У її глибинах — філософський розум, витончений естетичний смак, багато поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато високих духовних злетів [12, с. 4]. Виховувати в собі повагу до мови, якою розмовляєш, — це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Кожна людина повинна знати мову своєї держави, душею відчувати причетність до культури нації, а через свою культуру — причетність до вселюдської культури. Високий інтелект, чисті помисли, благородство і милосердя, помірна емоційність, толерантність, естетичний вигляд і етичне поводження педагога — такі бажані для всіх нас якості немислимі без мовної культури, без культури думки і вислову. Мовна неохайність ще ніколи не прикрашала людину [12, с. 4]. Найчастіше вона виявляється у використанні суржику в мовленні. Тлумачний словник сучасної української мови (2007) подає так трактування цього поняття: “Суржик — елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови” [10, с. 435]. Таким чином, суржик — мішанина мов, найчастіше української і російської на території Східної України. Загальновизнано, що користуватися сумішшю двох мов — це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отуплює людину, зводить мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує [1, с. 6]. Дослідники цього явища вважають, що суржик є небезпечним, бо може змінити нашу мову. Олесь Гончар зазначав, що “усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну красу — це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною, вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров’я народу, його розвиненість, культурність. Усе це також визначатиме образ і творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав” [1, с. 5]. Проте сучасні дослідники (О.М. Рудяков) вважають “суржик” цікавим явищем, яке варте вивчення і дослідження, а також пропонують переосмислити наше ставлення до нього: “Я не закликаю говорити  суржиком, я не закликаю бути безграмотним і не знати норм кожної з мов. Я закликаю розмежувати ті явища в суржику, які обумовлені малограмотністю, і ті явища, які обумовлені можливістю для носія двох мов обирати найбільш влучні номінації, найбільш комфортні засоби вираження граматичних значень” [8, с. 20]. Таким чином, для педагога є широке поле діяльності для з’ясування для себе особисто, як варто використовувати у своєму мовленні інші мови.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання формування й розвитку культури мовлення педагога цікавить дослідників упродовж багатьох років. Йому присвячували свої розвідки Л.О. Булаховський, В.О. Сухомлинський, В.М. Русанівський, С.Я. Єрмоленко, О.А. Сербенська, М.І. Пентилюк, Л.І.Мацько, Л.В. Кравець, О.М. Рудяков та ін.

О. Горленко в статті “Керівництво самоосвітньою діяльністю учителя” (Методична робота в школі / Упоряд. М. Голубенко. — К.: Шк. світ, 2007. — 128 с. — (Б-ка “Шк. світу” — “Сільська школа України”), с. 44–54) подає поняття самоосвітньої діяльності вчителя та методику її впровадження в практику, класифікацію методико-педагогічних заходів для стимулювання самоосвіти вчителів та інші методичні рекомендації стосовно особистісного зростання педагога.

І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривоніс та ін. звертають увагу на самовиховання педагога (наводять схему, яка дасть можливість орієнтуватися у виборі шляхів роботи над собою), самопрогнозування як вироблення установки на самозміну [5, с. 42].

Метою цієї статті є спроба узагальнити методичні рекомендації фахівців, дослідників педагогам щодо самостійного вдосконалення і розвитку україномовної культури.

Виклад основного матеріалу. Розвиток мовлення особистості — складний процес. Високої мовної довершеності досягає, як правило, та людина, яка багато працює над оволодіванням мовою, прагне правильно говорити, виявляти в мовленні свою індивідуальність. Мова як інструмент здобуття і передачі знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Разом з піднесенням рівня фахових знань підвищуються і вимоги до використання надбань мови в мовленні. Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя [4, с. 95]. Звернімо увагу на лінґводидиктичну модель (Караулов Ю.М.), особливість якої полягає в тому, що, сполучаючи дані про побудову мови, про мовну структуру з видами мовленнєвої діяльності, вона представляє мовну особистість у її розвитку, становленні, у її русі від одного рівня володіння мовою до іншого, більш високого. Проте модель не може бути охарактеризована як онтогенетична, оскільки мова йде не тільки про дитину, але і про дорослу особистість, яка вдосконалює своє знання мови [2, с. 67]. У цій моделі наводяться 5 рівнів володіння мовою:

• рівень правильності, який передбачає знання достатньо більшого лексичного запасу й основних закономірностей мови і які дозволяють тим самим будувати висловлювання і продукувати тексти відповідно до елементарних правил цієї мови;
• рівень інтеріоризації, який включає уміння реалізувати і сприймати висловлювання відповідно до внутрішнього плану мовленнєвого вчинку;
• рівень насиченості, який виявляється у використанні в мовленні всієї різноманітності, усього багатства виражальних засобів мови в галузі фонетики, граматики і лексики;
• рівень адекватного вибору, який оцінюється з точки зору відповідності використаних у висловлюванні мовних засобів у сфері спілкування комунікативній ситуації і ролям комутантів;
• рівень адекватного синтезу, який враховує відповідність породженого особистістю тексту всьому комплексу змістових і комунікативних завдань, які покладені в його основу [2, с. 67].

В.О. Сухомлинський визначає такі компоненти формування мовної особистості: вироблення компетенції лінґвістичної (теоретичні знання про мову), мовної (практичне володіння мовою), комунікативної (використання мови відповідно до ситуації спілкування, навички правильної мовленнєвої поведінки), культурологічної (входження в культуру мови, яка вивчається, переборення культурного бар’єру в спілкуванні).

Автори підручника “Педагогічна майстерність” за редакцією І.А. Зязюна також звертають увагу на професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога, бо мовлення вчителя пристосоване для вирішення специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні:

• учитель спеціально організовує цю діяльність, керує нею залежно від умов педагогічного спілкування;
• кінцевим результатом такої діяльності є досягнення гуманістично спрямованої мети, пов’язаної з вихованням учнів;
• добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від потреб, завдань взаємодії вчителя з учнями; їхня ефективність прогнозується;
• мовленнєва діяльність педагога в реальній ситуації спілкування будується на відтворенні (рефлексії) стану, поведінки, реакції учнів, вона регулюється змістом зворотної інформації, яку отримує вчитель;
• мовлення вчителя є предметом його педагогічного аналізу й самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Психологи вважають, що прагнення особи до самовдосконалення через самоосвіту є важливішим, ніж сам процес навчання. Для педагога ця якість є актуальною, бо він має безпосередній вплив на розвиток молодого покоління. Самоосвіта передбачає подальший розвиток і педагогічну майстерність.

Професійне мовлення вчителя має відповідати вимогам культури мови. Це важливий показник рівня його інтеліґентності, освіченості, загальної культури. Продуктивність мовленнєвої діяльності вчителя залежить і від того, наскільки його мова відповідає нормам сучасної літературної мови — орфоепічним, граматичним, синтаксичним, акцентологічним. Мова, яка відповідає цим нормам, є правильною. Правильність — одна з характеристик культури мови. Під терміном “культура мови” розуміють відповідність її не тільки сучасним літературним нормам, а й іншим якостям, що свідчать про її комунікативну досконалість [5, с. 69-71]. Ученими-мовознавцями визначаються такі комунікативні якості гарного мовлення — правильність, змістовність, логічність, ясність, чистота, точність, стислість, багатство, простота, доречність, виразність, образність, емоційність, доцільність, етичність, вживання мовленнєвого етикету.

Засоби вдосконалення культури мовлення

Проаналізуйте своє мовлення: чи правильно ви вимовляєте слова, звуки, ставите наголос; чи володієте ви достатнім лексичним запасом для вільного вираження думки; чи правильно утворюєте граматичні форми. Інформація, яку ви отримаєте, вкаже на недоліки у вашій мовленнєвій підготовці, а самостійна робота з літературою, відповідні вправи допоможуть їх позбутися. Науковці [5, 6, 7, 9, 11] вважають, що вдосконаленню і розвитку україномовної культури педагога сприятимуть: вивчення праць класиків, педагогів-мислителів; вивчення зразків виступів відомих ораторів; самоконтроль і розвиток культури мовлення, створення установки на користування літературною мовою в різних ситуаціях спілкування, виховання звички й потреби в постійному навчанні та підвищенні рівня культури свого мовлення; розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні; розвиток загальних психофізичних особливостей своєї особистості, які є передумовою оволодіння вміннями професійно-педагогічного мовлення; звернення до словників (розвиває увагу до незнайомих слів, потребу запам’ятати, з’ясувати їхнє значення, ввести в мовлення, нівелює сумнів щодо правильності вживання слова); свідоме володіння літературною мовою в різних ситуаціях — не тільки під час вирішення ділових питань, а й у спілкуванні з друзями, батьками, незнайомими людьми; самоконтроль і розвиток умінь виразного мовлення; доречне вживанням зображальних засобів (епітетів, метафор, порівнянь тощо), засобів образної словесної наочності (наприклад: уривків з художніх творів, афоризмів); стеження за інтонацією мовлення під час спілкування з людьми; запис (і аналіз) власного мовлення на магнітофон; ведення спеціальних зошитів із записами влучних виразів, рідковживаних слів і виразів; робота із текстами прислів’їв та приказок розкриває “секрети” народної мудрості, робить мовлення яскравішим, насиченішим; бажання мовця виховувати чуття мови. Це пов’язано не лише з уживанням необхідного слова, а й зі знанням його точного значення. Якщо слово багатозначне, то це теж слід ураховувати, щоб не викликати двозначної реакції аудиторії; бажання уникнути одноманітності викладу потребує знань слів-синонімів або їхніх фразеологічних відповідників. Необхідно знати українські відповідники до іншомовних слів і надавати їм перевагу. Звичка вживати запозичення з інших мов без особливої потреби теж вважається недоліком; уважне використання слів у переносному значенні. Чимало порушень мовних норм виникає внаслідок неточного розуміння змісту слова, невміння вибрати із численних синонімів єдино можливий для певної ситуації мовлення; опрацювання публікацій із теми, слідкування за новинками літератури.

І.П. Ющук радив: “Працюючи над удосконаленням своєї грамотності, треба пам’ятати, що одна припущена і своєчасно не виправлена помилка тягне за собою десятки нових. Тому все — і твір, і конспект, і лист, і найменшу записку — слід завжди писати грамотно, уважно стежачи за кожною буквою, за кожним знаком. Щоб цього досягти, слід вслухатися в живу мову, вдумливо читати літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлювання, на побудову речень, користуватися словниками. Треба активно розвивати свою мову: усно й письмово викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі й найдоцільніші варіанти висловлювання” [13, с. 332].

Критерії сформованості професійно-мовленнєвої культури (риторичний компонент)

Якості, знання, уміння педагога:

• комунікабельність;
• емоційність;
• виразність мовлення;
• прагнення до тактовного керівництва дискусією;
• знання загальних стандартів комунікативної поведінки;
• знання атрибутів спілкування;
• знання своїх недоліків у спілкуванні;
• знання норм літературної мови;
• уміння використовувати в процесі спілкування різноманітні форми і методи вербального і невербального спілкування;
• уміння подати себе в спілкуванні;
• уміння арґументувати;
• уміння співвідносити мовні засоби із завданнями й умовами педагогічного спілкування [11, с. 12].

Висновки. Культура усного чи писемного мовлення вдосконалюється від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої ознаки — образність і творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом [3, с. 8]. Цей процес є нескінченним, особистість здатна до нового розвитку. Відокремити освіту від (мислячої, яка прагне до нового) людини неможливо; передбачається, що людина — істота мисляча, здатна до самоосвіти, прагне до самовдосконалення й саморозвитку, а освіта — засіб людського існування, форма її буття у світі. За будь-якого стану розвитку суспільства людина повинна йти шляхом самовдосконалення — у цьому смисл її життя. Самовдосконалення — це не тільки прагнення до знання основних складових компонентів культури (україномовної зокрема), а й робота над собою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити / За заг. ред. Олександри Сербенської: Посібник. — Львів: Світ, 1994. — 152 с.
2. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность. — М.: Наука, 1987. — 261 с.
3. Мацько Л.І. Культура української фахової мови: Навч. посібник / Л.І. Мацько, Л.В. Кравець. — К.: ВЦ “Академія”, 2007. — 360 с. — (Альма-матер).
4. Паламар Л.М. Мова ділових паперів: Практ. посібник / Л.М. Паламар, Г.М. Кацавець. — 4-те вид. — К.: Либідь, 2000. — 296 с.
5. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна. — 2-ге вид., допов. і переробл. — К.: Вища шк., 2004. — 422 с.
6. Пентилюк М. Концептуальні засади мовної освіти як засобу інтелектуального і духовного розвитку особистості // Пед. науки: Зб. наук. праць. — Херсон, 1998.
7. Пивоваров В.М. Ділова українська мова. Навч. посібник / В.М. Пивоваров, Ю.І. Калашник, Л.Г. Савченко. — Х.: Одіссей, 2007.— 232 с.
8. Рудяков А.Н. Русофония и русистика в ХХІ веке // Русский язык в поликультурном мире: Материалы Международной научно-практической конференции. — Симферополь: СОНАТ, 2007. — С. 15–24.
9. Русанівський В.М. Життя слова / В.М. Русанівський, С.Я. Єрмоленко. — К.: Видавництво при Київському державному університеті видавничого об’єднання “Вища школа”, 1978.
10. Тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. І.М. Забіяка. — К.: Арій, 2007.
11. Хасанова Л.Р. Формирование профессионально-речевой культуры будущего учителя начальных классов: Автореферат диссертации на соиск. степени канд. пед. наук. — Уфа, 2000. — С. 12.
12. Чорненький Я.Я. Українська мова (за професійним спрямуванням). Ділова українська мова / Теорія. Практика. Самостійна робота: Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 304 с.
13. Ющук І.П. Українська мова. — К.: Вища школа, 1979.