| Вера Кузьменко (Борисова) |
Я — “ДОШКІЛЬНИЦЯ”. Короткі висновки про існування програм дошкільної освіти в умовах ринкової економіки
|
На те і щука в річці, аби карась не дрімав. |
Актуальність. Демократичні процеси в Україні, які відбуваються в різних галузях виробництва, науки, техніки, освіти, протікають бурхливо та стрімко, проте інколи болісно та з ускладненнями. Це зрозуміло, адже не так легко перебудувати систему та перейти від планового господарства, яке себе впевнено дискредитувало, — до ринкової економіки; від однієї форми господарювання — до різних; від відсутності вибору — до його практичного та життєво значущого втілення; від одностайності та всезагального “одобрямса” — до прийняття й розуміння різних точок зору; від типовості, однаковості та фронтальності всього, що оточує, — до розмаїття, варіативності та унікальності… Та ще й перебудувати людську свідомість, що найважливіше, напевно… Розвинути почуття власної гідності, впевненість, самоповагу… Допомогти відбутись та сформувати громадянську позицію… Відмовитись від принизливого тиску та перейти до взаємодії, партнерства… складно.
Тим не менш оці та інші стратегічні завдання суспільного розвитку української держави успішно вирішуються, незважаючи на будь-які економічні кризи та фінансові піраміди. Існуючі тенденції державотворення в Україні міцно та невпинно орієнтують на поширення і зміцнення фундаментальних цінностей загальносвітової культури: права людини, лібералізацію, свободу вибору, свободу здобуття освіти будь-якого рівня та інше, що є невід’ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства. І люди, що найважливіше, підтримують та поділяють саме таку політику, виборюючи собі право бути господарями свого життя, суб’єктами своєї діяльності, отже — відповідальними та самостійними громадянами, ОСОБИСТОСТЯМИ в найповнішому розумінні цього слова.
Основними цілями освітніх реформ в Україні є підвищення життєвого рівня населення, передусім завдяки переходу до ринкової економіки, забезпечення захисту громадянських прав і розширення індивідуальних свобод кожної особи. Ідеться також і про необхідність забезпечення громадян якісними освітніми послугами, що передбачає підвищення рівня навчально-виховної роботи з дітьми, її переорієнтацію від фронтально-дисциплінарної до особистісно-орієнтованої моделі освітньої діяльності. Переконливо обґрунтовано положення про те, що сучасна дошкільна освіта має забезпечити не лише накопичення знань, умінь та навичок, але й розвиток особистості дитини, формування необхідних для її успішного життя якостей, властивостей, рис. На це націлюють основні державні документи, зокрема “Закон про дошкільну освіту”, “Базовий компонент дошкільної освіти в Україні”. Ця ідея підтримується та реалізується в ряді чинних вітчизняних програм виховання та навчання дітей дошкільного віку.
Короткий висновок: отже, актуально.
Механізми реалізації. Підкреслимо, що в державних документах про освіту (і не тільки про освіту) так чи інакше йдеться про конкурентоспроможність, конкурування, конкурентоздатність. Оскільки маю багаторічний досвід роботи у вищих навчальних закладах, зупинюсь більш детально на підходах, успішно запроваджуваних у системі вищої освіти.
Так у документах, присвячених реформуванню системи вищої освіти, входженню в Болонський процес, впровадженню кредитно-модульної системи навчання це перш за все стосується особистості студента — майбутнього фахівця, який має бути конкурентоспроможним на світовому ринку праці, отже — кращим серед кращих. Це стосується типових програм викладання навчальних дисциплін, що рекомендовані відповідними комісіями Міністерства освіти і науки України до використання в межах усієї України, яких може бути (і є) декілька та які розробляються багатьма авторами та декількома авторськими колективами.
Підкреслю, що не тільки колективи-розробники державних стандартів підготовки фахівця певної спеціальності мають право підготувати та затвердити таку програму, яка отримує статус “Типової”, отже, рекомендованої до використання в межах усієї країни. Інші — не дурніші, і мають право і на власну точку зору, і на свій авторський почерк, і на новаційність ідей, своєрідність структурування тощо. А тим, хто ще не доріс до того, щоби створити той продукт, який може сподобатись усім (або багатьом), радять: бери вже затверджену — і працюй. Але — адаптуй, модифікуй, удосконалюй відповідно до своїх навчальних планів, реґіональних та місцевих особливостей, власних педагогічних поглядів. Коротше кажучи, думай, не будь бовдуром! Таким чином, якісніші програми стають більш визнаними, прийнятими та застосовуваними в роботі викладачів інших університетів. Отже, державний стандарт — один, типових програм — декілька.
Конкуренція як необхідна складова ринкової економіки стає механізмом та засобом підвищення якості й дошкільної освіти. Адже саме конкурування товарів на ринку є стимулом до їхнього вдосконалення, отже — активізації новаційного пошуку, творчості, здолання перешкод, усвідомлення необхідності залучення додаткових ресурсів, та й, урешті-решт, здешевлення продуктів виробництва. Інакше кажучи, саме необхідність існування в умовах конкуренції примушує рухатись швидше, працювати більше, робити краще, думати глибше й діяти наполегливіше!
Короткий висновок: механізми повинні рухати.
З історії питання. Ще до розпаду Радянського Союзу та задовго до початку становлення незалежності України почали лунати все гучніше й гучніше вигуки про те, що типова програма — не задовольняє! Ну не задовольняє — і все тут! Чому? Та всі, хто живить свій розум та відгодовує тіло в лоні дошкільної освіти ще з тих часів, добре знає — не задовольняла не тому, що погана, а тому, що була одна-єдина, стандартна. Не залишала достатнього простору для творчих ініціатив інших, не менш кваліфікованих авторських колективів, не враховувала національні, реґіональні особливості, не передбачала можливості розвитку окремих дітей в своєму, індивідуально окресленому діапазоні.
“Всіх — ощасливити!” — саме це політичне гасло закладало підвалини освітньої стратегії радянських часів. Лишень зараз усвідомлюємо, що та “Типовая программа воспитания и обучения в детском саду”, розроблена під керівництвом класика дитячої психології Д.Б. Ельконіна (М.: Просвещение, 1984) — була надзвичайно якісною — виваженою, логічною, змістовною, простою, тому й витримала 9 (!) перевидань. І засипані нею в більше ніж достатній кількості були всі дитячі й недитячі установи: райВНО, міськВНО, ВНЗ, педагогічні училища, методичні кабінети та бібліотеки. Нагадаю, що на її основі в тодішніх республіках Радянського Союзу були створені інші. В Україні це була “Програма виховання та навчання в дитячому садку”, підготовлена за ред. О.О. Таранової (К.: Рад. школа, 1986). При її складанні враховували національну специфіку республіки, її кліматично-географічні, економічні, культурні особливості.
І знову нею були засипані всі садочки, і не було такої групи, де відсутня була б ця програма.
І у вихователів і думки не виникало про те, щоб її взяти та й не виконати.
А у викладачів і думки не виникало про те, щоб її взяти, та й не розкрити у своїх лекціях та й не поставити по ній завдання на практичних, та й не попитати по ній на семінарських.
А в тих, хто перевіряє, і думки не виникало про те, щоби взяти та не перевірити по ній роботу дитячого садка.
А навіщо думати? Зобов’язані ощасливити — ощасливимо!
Між нами, дошкільницями, — і зараз дехто з вихователів, викладачів, учених тримає під фартухом і таємно орієнтується на оту, єдину, розкритиковану за формалізм, тоталітаризм і шаблонність, за пропаганду комуністичної ідеології, за рекомендовані до обов’язкового засвоєння дітьми атрибути режимної епохи (червоний прапор, портрет Леніна, революційні свята тощо), але в багатьох інших аспектах — якісну, дуже якісну (бо оновлювалася поступово й доопрацьовувалася систематично) програму.
На початку становлення України як незалежної держави увесь освітянський народ захвилювався, зашелестів — а ми шо — дурніші, га?
Долой програми радянських часів!
Долой формалізм та шаблонність!
Долой ідеологію одностайності!
У-у-у!
Унаслідок багатьох обговорень, “круглих столів”, дискусій почали прийматися відповідні рішення на всіх рівнях новоствореної влади. Відбулася принципова відмова від типовості, однаковості, тоталітарності в діяльності українських дошкільних закладів. Замість цього пропонувалося — творчість, варіативність, новаційність, самостійність, урахування національних й місцевих особливостей, відродження спадщини суто українських педагогів, письменників, художників, які у свій час чимось не догодили радянській владі та були викреслені (правда, тимчасово) з історії.
У цей час за ініціативи педагогічної громадськості та активної підтримки Міністерства освіти (на чолі із керівником відділу дошкільного виховання Г.І. Раратюк) була розпочата велика державна робота зі створення варіативних державних програм дошкільної освіти. Переконливо доводилося, що розробка декількох програм суттєво покращить стан виховання й навчання дошкільнят, а залучення декількох солідних авторських колективів (які на конкурсних засадах представлятимуть свої проекти) до розробки нових програм сприятиме розвитку дошкільної освіти взагалі, підвищенню компетентності дошкільних працівників, а також (що важливо!), забезпечуватиме залучення значної кількості вчених, науковців, викладачів із різних реґіонів України до роботи над оновленням змісту та методів дошкільної освіти. Передбачалося, що деякі із цих програм себе не виправдають, а ті, що залишаться, стануть улюбленими, і далі розвиватимуться та вдосконалюватимуться.
Переможцями конкурсу стали проекти таких провідних установ, як Інститут педагогіки УРСР (програма “Малятко”, відповідальна за розробку програми З. Плохій), Львівський інститут удосконалення вчителів (програма “Українське дошкілля”, автор проекту О. Білан), Запорізький інститут удосконалення вчителів (автор проекту К. Крутій), Київський міжреґіональний інститут удосконалення вчителів (автор проекту О. Проскура) та інші. Робота закипіла…
Тим часом працівники дошкільних установ почали відчувати на собі, що працювати й розвиватися в умовах конкуренції значно складніше, аніж в умовах нестачі вільних місць у дитячих садках. Загострилась необхідність постійно шукати та використовувати все нові й нові методи, форми, засоби виховання та навчання малюків, активно перебудовувати стосунки з дітьми та їхніми батьками, оновлювати (при хронічній нестачі коштів) матеріально-технічну базу дошкільних закладів, рекламувати результати своєї праці, і при цьому — не заспокоюватись на досягнутому. Педагоги-дошкільники швидко розібралися, що варто лише призупинитись і знизити темп — як одразу це відображається на репутації закладу, отже, й кількості батьків, які бажають довірити виховання дитини педагогам цього закладу. “Виживає найкращий!” — під таким гаслом працювали дитячі садки того періоду.
Це ж саме стосувалося й авторів, учених, викладачів, які почали, як і має бути, рухатися швидше, працювати більше, думати інакше й діяти наполегливіше! Та бігати скоріше. Інколи при цьому забуваючи про якість продуктів своєї наукової роботи…
Уся ця бурхлива діяльність педагогів потребувала унормування, упорядкування та узаконення, тому й розпочалась активна (але тривала, дуже тривала!) робота зі створення державних стандартів дошкільної освіти та першого в Україні “Закону про дошкільну освіту”, який і вийшов незабаром у світ. І, незважаючи на виступи більшості освітян ЗА існування декількох державних програм дошкільної освіти, невідомо яка бяка (напевно, хтось у Верховній Раді) своєю сильною рукою записала в ньому, що всі дошкільні заклади повинні працювати за однією “базовою державною програмою”.
Короткий висновок: уроки історії нас нічому не навчили.
Святкування досягнень. А тим часом вигодувані на манній каші державного бюджету програми почали працювати. Так на теренах вітчизняної дошкільної освіти упродовж багатьох років широко використовувались (та й стали улюбленими) такі програми, як “Дитина”, “Малятко”, “Дитина в дошкільні роки”, інші. Зараз уже можна впевнено стверджувати, що досвід існування декількох державних програм надзвичайно добре себе зарекомендував. Нагадаю, що після виходу “Базового компонента дошкільної освіти в Україні”, у 2002 році, названі програми було доопрацьовано та оновлено відповідно до вимог цього державного документа, який визначив стратегію дошкільної освіти.
Слід визнати, що на тернистому шляху запровадження декількох освітніх програм є беззаперечні сутнісні здобутки, якими можемо пишатися, але були (є і зараз!) труднощі, що гальмували та ускладнювали цей процес.
До найсуттєвіших здобутків можна віднести:
Отже, на сьогоднішній день можна впевнено стверджувати, що досвід існування різних програм стимулював появу позитивних паростків на ниві вітчизняної дошкільної освіти. Та не просто паростки, але й цілі дерева повиростали з гілками, завішаними різноманітними технологіями, методами та прийомами, формами та засобами, посібниками та методиками, книгами та книжечками. Святкування досягнень можна було б продовжувати і продовжувати… але… але… але…
Короткий висновок: дещо зроблено. Але не все.
Через чорні окуляри. Основними труднощами, які виникали й виникають на шляху запровадженого підходу, вважаємо: певну тимчасову розгубленість практиків у ситуації переходу від типового, готового, нав’язливо пропонованого вченими та ложечкою вкладеного викладачами ВНЗ — до самостійного творення, свідомого вибору програми, її чесного обговорення в колективах, внесення критичних пропозицій авторам щодо вдосконалення.
Проте нагадаю, що саме в ті часи відбулося різке скорочення чисельності дошкільних закладів, добровільне звільнення висококваліфікованих педагогів та їхній успішний перехід на базари, лавочки, фірмочки, на часткову пенсію та домогосподарську роботу. Тим, хто залишився, треба було діяти по-новому, бойовито, вправно, свідомо, активно висвітлюючи свою громадянську позицію.
А їм інколи їсти не було чого…
Втім, трохи відволіклась. Так от, про труднощі впровадження програм.
Також нелегко було реалізувати засадничі принципи чинних програм, а для цього: перейти від заорганізованості режимних процесів та фронтальних занять — до здійснення розвивальної роботи в повсякденному житті та підгрупових й індивідуальних занять; від дисциплінарно-авторитарних методів впливу — до формування переконань, відвертої та щирої розмови, шанобливого ставлення; від вказівок, наказів та розпоряджень — до мотивації через взаємодію, активізацію ціннісної, почуттєвої сфер; від передачі готових знань — до сприяння в їхньому самостійному здобуванні; від покарання — до розуміння та підтримки тощо… тощо…
Критиці піддавалися й невдало проведені поєднання різних програм, які методологічно відрізняються одна від одної. Досі спірним залишається питання про те, чи має право педагог (або дошкільний заклад у цілому) використовувати у своїй роботі декілька чинних державних програм, самостійно поєднуючи та комплектуючи їхній зміст відповідно до потреб певної групи дітей, власних педагогічних поглядів та уподобань… Це питання залишається відкритим.
Існували та продовжують існувати організаційні та фінансові труднощі. У першу чергу — це тираж програм, який не задовольняє цілком і повністю, …бо на манній каші. Для порівняння — друге видання програми “ДИТИНА” у 2003 році було надруковане тиражем 10 000 примірників, який роздавався (нібито) безоплатно. А тираж вищеназваної “Програми виховання та навчання в дитячому садку”, за ред. О.О. Таранової (К.: Рад. школа, 1986), становив 120 000 примірників, і книжка коштувала 55 копійок. Що краще? Безоплатно та мало чи дешево і сердито?
По-друге — це проблема розповсюдження програм, яке залишає бажати…, бо знову ж на “ентузазізмі”. Кому везти? Куди везти? Хто повинен везти? Хто повинен забрати? На які гроші? Ось так і виходить, що хто не встиг, той запізнився, і тепер — бери, мила, у руки сканер та злизуй текст із помилками та подряпинами, або ксероксом причавлюй багатократно оту, Єдину, що кум при нагоді привіз із міста.
Існує і проблема методичного забезпечення до програм. Уточнюю, проблеми методичного забезпечення вже немає, бо його доста, а є проблема саме методичного забезпечення програм. Чому вона, ця проблема, живе й процвітає, і чому керівники програм аби довести, що навчально-методичне забезпечення Є! Є! Є!, хапають пробігаючих авторів за члени (ой, вибачте, зарапортувалась)… хапають членів авторського колективу за списки (їхніх публікацій, зрозуміло) і примушують звідти видирати те, що відповідає програмі, хоча й не підписано прямо що до програми? Чому? На жаль, не маю готової відповіді на це питання… може, комусь чогось…, бо якщо там колись …то ніби так само… тоді… відображує… га? як це не відображує?… частково… а може й повністю… м-м-м… у тому ж напрямку… значить, відповідає… майже одне й те ж. Коротше кажучи, проїхали.
Недоліки втілення програм зумовлені не тільки цим. І всередину себе зазираємо не лише через рожеві окуляри. Звісно, бачимо прогалини й у своїй діяльності. Знаємо, що недостатньо організовано працювала система пропагування, рекламування, роз’яснення змісту програм, агітації за продукт своєї наукової роботи. Погодимося, що це відбувалося фраґментарно, епізодично, що, безумовно, призвело до певної самодіяльності в роботі вихователів, організаційних та змістових перекосів (до речі, найчастіше зумовлених запитами батьків). Дійсно, вміла донька готувати та не вміла подавати… А хто повинен подавати? Науковий керівник? Автура? Видавництво? Організація? А хто це — організація? Ось вам — результат колективної відповідальності, бо в семи няньок, як відомо, дитина без… ну, ви самі знаєте, без чого. Інша справа — розкручування програми за допомогою центру, основною метою якого є підтримка, оновлення певної державної програми, здобування та генерування нових ідей, видання методичного забезпечення, розробка наочних посібників для вихователів, дітей, батьків тощо. Але хтось повинен відкласти всі справи і займатися лише цим. Хто б це міг бути?
Крім вищесказаного, добре знаємо, що не всі типи дошкільних закладів забезпечені відповідними програмами з урахуванням специфіки їхньої роботи, не розроблені парціальні програми, які забезпечують посилену увагу до певної сфери розвитку дитини, немає реґіональних програм (а може їх і не треба мати, поки що в усякому разі?), недостатньо інформації про порядок та правила створення індивідуальних програм, які найбільшою мірою відповідають особливостям “нестандартних” дітей, тощо.
І знову багато гальмівних чинників міцно стояли на сторожі невиконання цих запитів. Хто повинен писати ці програми? На якій підставі? За чиїм замовленням? За які гроші? Де друкувати? А як раптом здуру візьмеш, зорганізуєшся та сколотиш чималу купку людей, а потім наваляєш чогось/комусь, то затим, будь ласочка, — оббігай усі видавництва, підриваючи і без того втомлену невтомною працею печінку, переконуючи директорів і редакторів, що твій продукт — хороший! та збираючи гарантійні листи з усієї України про те, що його обов’язково куплять. Причому за невідомо яку ціну.
“Оці пришелепкуваті вчені… їм грошей не треба, бо вони носять сукні з минулої ери та черевики різного кольору — один білий, а другий чорний, — їм тільки треба щоби публікації були, бо вони ними звітують… а самі нічого не роблять, цілими днями по хатах сидять та борщ варять, це не то що ми тут з ранку до ночі, з ранку до ночі…” — виповзає з-під курилок тихенький шепіток.
Отже спробуй, надрукуй! Перелік труднощів можна було б продовжувати й далі, але… але… незважаючи на вищесказане, загальновідомо, що всеукраїнські бренди “ДИТИНА”, “Малятко”, “Дитина в дошкільні роки” відбулись і тепер впевнено штовхають та спритно підсиджують своїх конкурентів, роблячи при цьому вигляд, що нічого не трапилось і привітно посміхаючись у спини один одному (а раптом озирнеться та вкусить?).
Короткий висновок: не всі можуть бігти попереду паровика.
Криза завершиться новоутвореннями. Є в психології закон про те, що криза (наприклад вікова) виникає внаслідок виникнення суперечностей, які вирішуються шляхом появи новоутворень — чи то вироблення нових якостей, чи то застосування нових засобів, чи то використання нових можливостей, чи то залучення нових ресурсів.
Вірю, що бути такому й на ниві дошкільної освіти — безсумнівно, кризова ситуація вирішиться появою новоутворень — розробкою нових та доопрацюванням раніше підготовлених державних документів, побудовою новаційної організаційної стратегії розвитку дошкільної освіти, появою нових загальнодержавних проектів (які логічно об’єднуватимуть декілька самостійних проектів із різних реґіонів України), виробленням нових ефективних рішень, залученням малодоступних досі ресурсів, активізацією діяльності придрімавших авторських колективів, появою нових міжпрофесійних та міждисциплінарних команд (які включатимуть викладачів, науковців, практиків, державних службовців) тощо. Є до того всі передумови — і низи не хочуть, і верхівки вже не можуть.
І актуалізуючі чинники зробили свою добру справу.
І досвід України стає унікальним, ні на чий не схожий.
І квіти — законодавчі та наукові, практичні та методичні, організаційні та змістові — продовжують вистрибувати з-під землі, як проліски навесні в горах Криму.
Уже зараз ці квіти — плоди демократії — перетворюються у вагомі досягнення. Так у 2008 році завершилася робота над державною Базовою програмою “Я у Світі” (науковий керівник О.Л. Кононко), виходу якої з нетерпінням чекали і практики, і науковці. Ця програма — програма збагаченого особистісного розвитку дошкільника — містить у собі абсолютно новий зміст роботи, по-новому структурована, пропагує цілий ряд актуальних та цікавих ідей. Пишаємось і радіємо разом з усім авторським колективом, який вклав багато зусиль у розробку цього документа.
Бажаємо авторському колективу успіхів у подальшій роботі, підтримки та розуміння колеґ, довгих років життя на ниві дошкільної освіти! Впевнені, що помилки, зроблені іншими колективами, — не повторите, труднощі — залагодите, а проблеми — усунете. Адже, безсумнівно, маєте і честь, і совість, і почуття власної гідності, і виважену наукову позицію. А також — переконання й цінності, усталену систему ставлень та високу працездатність, професійну компетентність та адекватну самооцінку. А ще — самостійність та відповідальність, вимогливість та самоповагу, любов до дітей та справи дошкільної освіти. І принципи, що суттєво.
Утім, переконані, що поява все нових і нових вітчизняних програм, розроблених солідними авторськими колективами під керівництвом провідних учених (яких буде дедалі більше, адже і творчих людей в Україні чимало) відкриває нові обрії для вихователів, методистів, викладачів, учених, спонукаючи їх до підвищення професійної майстерності, оновлення змісту та методів навчально-виховної роботи, опанування новітніми технологіями розвитку малюків, що в цілому позитивно впливатиме на підвищення якості дошкільної освіти.
Радіючи всьому, що надихає та оновлює сучасне дошкілля, приймаючи та підтримуючи його, наголошуємо, що й ми не збираємось пасти задніх.
Короткий висновок: закони психології ще ніхто не відміняв.
Нарешті про себе, любимого. Розповім детальніше про програму “ДИТИНА”, до керівництва якою на етапі впровадження Базового компонента була залучена й авторка цих рядків. Як було сказано вище, програма “ДИТИНА” була доопрацьована відповідно до цього державного документа. Крім того, у змісті доопрацювань були враховані пропозиції та зауваження вихователів, методистів, керівників ДНЗ, які багато років працюють за нею. Не буду повторюватись, бо зміст цих доопрацювань було широко висвітлено в періодичних виданнях того часу та й представлено у вступі самої програми. Скажу лише те, що фактично у 2 виданні програми були ще більшою мірою представлені найкращі вітчизняні і світові тенденції дошкільної освіти, пропаговані провідні принципи освіти демократичного суспільства. При цьому незмінною залишилась структура програми “ДИТИНА”, яка розподілена за віковими групами дітей, а далі — за розділами предметного циклу, які наскрізно відповідають навчальним планам підготовки вихователів у системі вищої освіти. Отже, тлумачити зміст цієї програми викладачам зручно. Полегшує ознайомлення з програмою і те, що в кожному з розділів виділено рубрики — “завдання”, “зміст роботи”, “у родинному колі”, “показники успішного розвитку дітей” “умови успішної педагогічної роботи”. Відповідність “Базовому компоненту дошкільної освіти” була підтверджена рішенням відповідної комісії МОН.
Короткий висновок: знаємо свої сильні сторони.
Уміємо їх показувати та розуміємо, де це можна робити. Нагадаю, що значною мірою завдяки зусиллям авторського колективу програми “ДИТИНА” стали життєздатними, зрозумілими та реально втіленими в практику дошкільної освіти і принцип гуманізації, і принцип індивідуального підходу, і принцип орієнтації на особистість дитини. А також — принцип рівності (згідно з яким діти й дорослі розглядаються як рівноправні частини людства — суб’єкти життєдіяльності), принцип діалогічного спілкування, принцип використання здобутків психологічної науки, принцип зв’язку з традиціями народної та світової педагогіки, інші.
Завдяки роботі над програмою набув чинності і принцип пріоритету родинного виховання над суспільним, який передбачає урахування запитів батьків та їхнє широке залучення до взаємодії з дошкільним закладом. Упродовж багатьох років наголошується думка про те, що автори програми “ДИТИНА” розглядають освітній процес у дошкільному закладі як процес творчий, а вихователів — як людей високої культури, творчих особистостей, що можуть вносити в програму певні зміни, модифікувати, адаптувати її відповідно до індивідуальних потреб дітей, запитів батьків, особливостей своєї місцевості, педагогічних інтересів.
Усе те, що раніше здавалось дивним, майже фантастичним, тепер є не на словах, а насправді. “Як це — діалогічне спілкування?”, “Що це — суб’єкт-суб’єктні стосунки?” — питали в мене ще декілька років тому. А тепер уже й не треба пояснювати як, бо по-іншому, здається не можуть працювати, спілкуватися, жити. Звичайно, не всі, звичайно, лише ті, хто постійно вчиться, добре розібрався в програмі, багато читає, відвідує семінари, цікавиться науковою літературою, працює з натхненням та любов’ю до дітей.
Тим не менше, на основі проведеного нами в січні 2009 року анкетування педагогів можемо стверджувати, що садки успішно працюють за програмою “ДИТИНА”, досягаючи при цьому хороших результатів у розвиткові дітей. І забезпечують виконання “Базового компонента дошкільної освіти”. А хто не забезпечує? Ну ж бо, вилазьте з-під лавки та гайда скоріше на курси вдосконалення!
Між нами, дошкільницями, — не стільки від програми залежить успішність розвитку дитини (бо там традиційно визначаються принципи, завдання та зміст роботи вихователя), а від якості викладання навчальних дисциплін — дошкільної педагогіки, педагогічної психології, методик, які і вчать вихователя тому, яким чином втілювати пропонований програмами зміст — особистісно-орієнтовано чи авторитарно.
За період після виходу у світ другого видання “ДИТИНИ” багато зроблено і крім доопрацювання самої програми. Перевидані із суттєвими оновленнями методичні рекомендації до програми виховання й навчання для дітей від 3 до 7 років “ДИТИНА”. Розроблено програму виховання й навчання дітей від 2 до 3 років, завершено її апробацію. Розроблено методичні рекомендації до програми виховання й навчання дітей від 2 до 3 років “ДИТИНА”. Крім цього, започаткована рубрика “До програми “ДИТИНА” у фаховому журналі “Дошкільне виховання”. Улюбленою педагогами та дітьми стала хрестоматія “ЗОЛОТИЙ КОЛОСОК”, підготовлена спеціально під програму. Авторами програми та методичних рекомендацій видано ряд публікацій (статей, методичних посібників, ін.), які розкривають та розвивають зміст програми “ДИТИНА”.
Щиро вдячні нашим респондентам, які відповідали на запитання анкети за те, що помічаєте та відзначаєте позитивні риси програми “ДИТИНА”, серед яких основними названі:
Ще більше вдячні за висловлені пропозиції та зауваження. Для нас це є свідченням того, що програма діє, живе, вивчається. Згодні з ними та будемо враховувати. Назвемо лише деякі з них:
Короткий висновок: здобутків більше.
За все це — величезна подяка керівникам та авторам програми “ДИТИНА”.
Перш за все — науковому керівникові програми, кандидату психологічних наук Олені Василівні Проскурі, яка виступила ініціатором проекту, є його автором, автором концепції та багатьох складників програми, взагалі безмежно багато зробила для програми.
Найщиріші слова вдячності — кандидату педагогічних наук Лідії Петрівні Кочиній, яка так само, як і я, включилася в керівництво програмою на етапі її доопрацювання та віддано працює над її оновленням.
Персонально слова вдячності кожному з авторів програми:
кандидату педагогічних наук Еллі Вікторівні Белкіній,
доктору педагогічних наук Надії Михайлівні Бібік,
академіку, доктору педагогічних наук Миколі Самійловичу Вашуленку,
академіку, доктору педагогічних наук Едуарду Станіславовичу Вільчковському,
кандидату філологічних наук Наталі Яківні Дзюбишиній,
Тетяні Платонівні Жук,
Ользі Михайлівні Кириченко,
кандидату педагогічних наук Ніні Степанівні Коваль,
доктору психологічних наук Олені Леонтіївні Кононко,
доктору педагогічних наук Надії Василівні Кудикіній,
Любові Лаврентіївні Левченко,
Тетяні Євгенівні Мусіяченко,
кандидату психологічних наук Олесі Юріївні Осадько,
доктору психологічних наук Юлії Олексіївні Приходько,
кандидату педагогічних наук Олені Володимирівні Пшеврацькій,
доктору педагогічних наук Віктору Григоровичу Слюсаренку (посмертно),
кандидату педагогічних наук Володимиру Петровичу Тименку,
доктору педагогічних наук Ользі Назарівні Хорошковській,
кандидату педагогічних наук Антоніні Семенівні Шевчук
та М.М. Шишківській.
Дрімати не можна бігти. Проте час не стоїть на місці, життя йде вперед, наука бурхливо розвивається, практика вимагає зрушень, тому є потреба швидше рухатись і нам. Авторським колективом програми “ДИТИНА” ухвалено колективне рішення продовжувати роботу над програмою, здійснити доопрацювання її змісту відповідно до вимог сучасності, продовжити роботу з видання навчально-методичного забезпечення до програми. На сьогодні левова частина авторського колективу “ДИТИНИ” працює в Інституті дошкільної, початкової та мистецької освіти (директор К.І. Волинець), інші — в Інституті удосконалення Київського міського педагогічного університету ім. Б.Д. Грінченка (на базі якого розпочиналась та продовжувалась робота зі створення програми), інші — у декількох інститутах Академії педагогічних наук України (в Інституті педагогіки, Інституті обдарованої дитини, Інституті соціальної та політичної психології, в Інституті психології, Інституті проблем виховання), у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова та Києво-Могилянській академії.
Крім існуючого, уже усталеного складу авторського колективу, є потреба залучення до роботи і нових, творчих, кваліфікованих авторів. Молоді викладачі, аспіранти — поки що маловідомі, а в майбутньому, впевнена, — імениті вчені — раді можливості працювати в команді досвідчених науковців, бо хочуть учитися, мають новаційні ідеї, амбітність, високу кваліфікацію, громадянську свідомість, любов до дітей й відданість справі дошкільної освіти.
Короткий висновок: дрімати не можна, бігти.
Статус — улюблена? Продовжують точитись дискусії, який саме статус тепер мають обіймати ті програми, які з’явилися першими за часів незалежності. Адже є закон… Чи бути їм парціальними? Реґіональними? Варіативними? Комплексними? Державними? Недержавними? При цьому остаточно не з’ясовано, яку саме програму можна вважати комплексною? Варіативною? Варіантною? Парціальною? Реґіональною? Державною? Недержавною? Є тут два аспекти, що повинні характеризувати статус: організаційний та змістовий.
В ракурсі організаційному найважливішими вважаємо вирішення питання “державності” програм. Адже це дає (або не дає) право на їхнє використання в державних дошкільних закладах (?).
Вважаємо, що критеріями “державності” програми мають бути такі:
Переконані, якщо програма відповідає цим критеріям (а програма “ДИТИНА” відповідає їм повністю), то немає сумніву, що вона може вважатися державною, отже, такою, що має право на використання в державних дошкільних закладах України. Зрозуміло, тих, які забажають за нею працювати, бо як відомо з культового фільму радянських часів: ощасливити силоміць не можна.
На жаль, питання, який за змістом статус обійматимуть чинні до цього часу комплексні програми — комплексних, парціальних, реґіональних або якихось інших — на законодавчому рівні не вирішене. Яким чином тоді проводити доопрацювання? Проводити роботу на вдосконалення чи на “обрізання”? Зрозуміло, що це питання не вирішене і стосовно програми “ДИТИНА”. Які права матиме вона після перевидання з урахуванням Ваших запитів? Проте, думаю, що і статус “улюблена” нас влаштує, і державність уже багато разів оплаченої державою програми гарантована. І необхідність збереження цілісності “ДИТИНИ” ми доведемо та обґрунтуємо… Тим більше, що програма вже виросла, стала на ноги і тепер не просить манної каші на кухні державного бюджету. Сама може підгодувати кого завгодно.
Короткий висновок: статус — державна, комплексна.
Обіцянки — цяцянки…
Подальша робота з оновлення програми, її перевидання та впровадження відображена в науково-технічному проекті, зміст якого розраховуємо на багато років. Передбачається виконання таких основних завдань:
Є багато інших задумів щодо поліпшення методики роботи за програмою, щодо перспектив удосконалення її змісту, але не будемо поспішати з оголошенням намірів, втілення яких залежить від багатьох чинників. Вважаємо за краще говорити про те, що вже зроблено.
Короткий висновок: Як-небудь буде, бо такого, щоб не було ніяк, то так не буває. Але хотілося, щоби було краще.
І наостанок. Воно тобі треба? Дійсно, воно мені треба? Адже й роботи повно, і часу замало, і сваритися не в радість, і друкуватися можна одноосібно або в іншій компанії, і рівними серед рівних почуваємось комфортно, але… але… але …
І все ж таки так, треба! Бо теж маємо і совість, і честь, і почуття власної гідності, усталену систему ставлень й переконань, актуалізовану самоповагу й самосвідомість, розвинуті відповідальність і волю, поширені знання та уявлення, сформовані вміння та навички, оптимізовані почуття і ставлення, ієрархізовані мотиви та цінності, реалізовані потреби і здібності (оце ще не повною мірою)…
А ще — професійну компетентність… А також — почуття гумору.
Окрім цього, маємо віру, надію та любов до всього живого та неживого, до того, що рухається і вже, на жаль, не рухається, продукує чи репродукує, удосконалюється чи корегується, здихає чи виживає…
А ще — до того, хто йде, пливе, повзе, лежить, біжить, дрімає, стрибає, кидає, відпочиває та трудиться…
А ще — до того, хто дружить, свариться, взаємодіє, говорить, слухає…
А ще — до того, хто творить, малює, ліпить, танцює, співає й підспівує…
А ще — до того, хто пізнає, сприймає, спостерігає, питає, міркує, обґрунтовує та впорядковує…
А ще — до того, хто плаче, сміється, сумує, радіє, любить, ревнує та прихиляється…
А також і до того, хто вимагає, оцінює, спонукає, примушує, перебирає, вибирає, на основі чого відкидає або приймає, записує чи викреслює… Чим і допомагає відбутися. І оновлюється сам. Тобто сама.
Короткий висновок: і знову так, треба! А як по-іншому? По-іншому і бути не може, адже це Ми — “Дошкільниці”.
|
|