На теперішній стадії формування науки про дитяче мовлення, як її не назви  — онтолінґвістикою, віковою психолінґвістикою або теорією логоґенезу і тому подібне, — накопичений достатньо великий матеріал емпіричних досліджень, що дають уявлення про картину становлення комунікативної компетенції людини. Факти розрізнених досліджень процесу розвитку мовлення та мислення дитини складаються в цілісну модель, що намічає загальні закономірності еволюції мовленнєвого онтоґенезу. Ця модель відображена в підручниках і навчальних посібниках (див.: [3; 8; 4; 6]) і складає основу вузівських курсів з відповідних дисциплін. Процес оволодіння дитиною комунікативними навиками зазвичай зображається тут у вигляді певного узагальнення, де, як правило, можна побачити набір усереднених показників. Між тим, кожен, хто вивчав дитяче мовлення, неодноразово стикався з тим, що конкретні діти у своєму розвитку можуть відхилятися від загальної схеми, демонструвати відмінні особливості свого розвитку. Якщо поглянути на створену концепцію через призму таких відмінностей, то виявиться, що динаміка мовленнєвого становлення значно складніше за ту модель, котра представлена в посібниках.

Упродовж тривалого часу основне завдання онтолінґвістики полягало в тому, щоб, абстрагуючись від індивідуально-особистісних проявів, виявляти те, що демонструє загальний напрям, вектор онтоґенезу мовлення. Зараз же, на нашу думку, настав час звернути увагу на чинники, що обумовлюють комунікативну унікальність особистості, яка формується, виявити те, що є передумовою виникнення неповторного мовленнєвого портрета людини. Навіть поверховий погляд дозволяє побачити набір подібних відхилень.

Почнемо з раннього і дошкільного дитинства. Перш за все: діти починають говорити в різному віці. У науковій літературі можна зустріти суперечливі дані про кількісні показники словника дитини у віці від 1 року і старше. Є однорічні немовлята, словник яких налічує десятки слів; при цьому вони щосили користуються дво- і навіть трискладовими реченнями, тоді як їхні однолітки вважають за краще спілкуватися за допомогою невербальних протознаків. Дівчатка, як правило, починають говорити раніше за хлопчиків. У ранньому дитинстві далеко не всі діти проходять стадію звукозображувальних елементів (мовлення нянь). Не всі дошкільники, які нормально розвиваються, демонструють факт словотворчої активності. Деякі чотирирічні діти наповнюють своє мовлення складними синтаксичними конструкціями (наприклад, такими метатекстовими елементами, як ввідно-модальні слова), в окремих випадках дошкільники виявляються здатними будувати зв’язні та цілісні тексти, демонструючи показники, властиві, зазвичай, передпідліткам. Уже в шестирічному віці досить виразно виявляються такі комунікативні риси характеру, як домінантність / недомінантність, екстраверсія / інтраверсія. Істотні відмінності спостерігаються в мовленнєвій поведінці за ступенем володіння статусно-рольовими, етикетними та мовленнєво-жанровими нормами. Те саме можна сказати і про наявність / відсутність у різних дошкільників проявів комунікативної агресивності.

Риси мовного портрета, що намічають неповторність комунікативної компетенції в дошкільному дитинстві, посилюються й виразно виявляються в шкільному віці. Вони знаходять вираження, по-перше, в процесі оволодіння грамотою, по-друге, в здатності дитини будувати міжособистісні стосунки в малій групі класу. Будь-який учитель підтвердить, що різні учні по-різному “дружать” із логікою. Упродовж вікового періоду від 6 до 16 років в особи, що перебуває в процесі становлення, формується механізм породження й розуміння мови в різних комунікативних умовах. Очевидно, що рівень сформованості мовленнєвого мислення, котре спирається на той механізм, у різних школярів еволюціонує з різною швидкістю і з різним успіхом “працює” в різних комунікативних ситуаціях. Нарешті, найважливішою відмінною рисою у формуванні комунікативної унікальності стає культура мовлення дитини, здатність до ефективної й результативної комунікації. Цей показник відрізняється і в студентів.

Вектор розвитку онтолінґвістики, напрям якого визначає пошук закономірностей формування комунікативної унікальності людини, збігається із напрямом, що не так давно виник у сучасній антрополінґвістиці, котрий частіше називають психолінґвістикою індивідуальних відмінностей (або психолінґвоперсонологією), яка вивчає ознаки комунікативної унікальності людини (див.: [4]). Вона складається з комбінації типологічних рис комунікативної компетенції, що відносяться до різних типологій, котрі групують особистості на основі різних підстав. Як предмет лінґвістики індивідуальних відмінностей слід вважати модель комунікативної компетенції особистості.

Що ж вважати об’єктом і (що анітрохи не менш значуще) матеріалом дослідження? Основний об’єкт онтолінґвістики індивідуальних відмінностей — комунікативна (мовленнєва) поведінка дитини, дитячий дискурс, що представлений ученому у вигляді процесу і продукту — конкретних мовленнєвих творів, будь то зв’язні й цілісні тексти, або результати асоціативних, або будь-яких інших експериментів. Вище ми вже достатньо детально розглядали різні   аспекти вивчення цього феномену. Конкретні дискурси є матеріалом аналізу, який має бути препарований за допомогою дослідницького інструментарію.

Комунікативна поведінка — це лише видима частина айсберга, під якою ховаються латентні механізми, що обумовлюють реалізацію комунікативної компетенції в соціально значущій взаємодії людей. Це явища свідомості (мовного, комунікативного, коґнітивного), яка створює передумови для протікання мовленнєвого мислення.

Таким чином, система категорій лінґвістики індивідуальних відмінностей набуває такого вигляду:

• комунікативна компетенція особистості, що конкретизується в різних її аспектах і рівнях, — предмет досліджень;
• комунікативна поведінка в різноманітті форм її дискурсивного існування (від тестів, мовленнєвих фраґментів, до однослівних реакцій асоціативних експериментів) — об’єкт дослідження;
• самі мовленнєві твори — матеріал дослідження;
• латентні механізми свідомості й здійснювані на їхній основі процеси мовленнєвого мислення — прихований від зовнішнього спостереження двигун, в якому працюють приводні паси від комунікативної компетенції до реальних дискурсів, — предмет самостійних досліджень.

Спираючись на систему виділених категорій, можна створити мовленнєвий (комунікативний) портрет особистості, який відображає унікальність її здатності до спілкування. Такий портрет повинен мати голографічний характер, який в міру його створення постає у вигляді об’ємної моделі комунікативної компетенції індивіда. Така модель, на наш погляд, має містити п’ять рівнів (аспектів) виразу комунікативної поведінки і мовленнєвого мислення.

1. Рівень вроджених передумов формування комунікативної компетенції.

Цей аспект аналізу комунікативної поведінки має враховувати психофізіологічні властивості, які передаються людині ґенетично. Вони складають вроджений набір задатків, які створюють передумови до успішності в тих чи інших видах комунікації й складають базовий шар становлення комунікативної компетенції. До таких задатків слід віднести темперамент, профіль функціональної асиметрії мозку й особливості конституції (статури).

2. Рівень формування комунікативних рис характеру.

У психології характер зазвичай визначається як сукупність відносно стійких соціально-психологічних рис особистості, що виявляються в її взаємодії з іншими людьми. Вважається, що характер формується до семирічного віку і дуже мало змінюється упродовж усього життя людини. При тому, що взаємозв’язок характеру людини і його дискурсивної поведінки очевидний із позиції здорового глузду, послідовного і системного дослідження такого взаємозв’язку в лінґвістиці ще не проводилося. Викликано це тим, що характер і мовні здібності безпосередньо один з одним не пов’язані. А тому пошуки прояву характеру (рівно як і темпераменту) на мовному рівні не мають сенсу. У спілкуванні характер знаходить вираження у стратегічних і тактичних перевагах людини, яка говорить, у тому, який шлях вона обирає для досягнення тієї чи іншої комунікативної мети. В якості параметрів, що слугують критеріями для виділення комунікативних рис характеру, можна виокремити такі позиції:

1. Домінантність / недомінантність;
2. Мобільність / ригідність;
3. Екстраверсія / інтраверсія;
4. Конфліктність / неконфліктність;
5. Центрація / кооперативність.

3. Рівень сформованості мовленнєвого мислення.

Прихованим, латентним механізмом реалізації комунікативної поведінки і її різновиду — мовленнєвої діяльності виступає мовленнєве мислення, що містить операції виникнення дискурсу й операції декодування мовленнєвого повідомлення. У сучасній психолінґвістиці існують багаті традиції дослідження формування й розуміння висловлювання. За умови неістотних відмінностей більшість моделей виникнення мовлення являють собою систему етапів, стадій, проходження яких призводить до розгортання думки в дискурс. У повній моделі виникнення висловлювання можна виділити такі стадії перетворення думки в дискурс (докладніше див., наприклад, [2]):

1. Мотив цього акту мовленнєвої діяльності (для чого, з якою метою я говорю?) у того, хто говорить; заздалегідь має бути сформована установка на спілкування в цілому (її немає, наприклад, уві сні).
2. Комунікативний намір, що реалізується у вигляді налаштування на певну типову ситуацію соціальної взаємодії людей — на конкретний мовленнєвий жанр: привітання, компліменту, сварки, доповіді, базікання тощо.
3. Смисловий зміст (задум) майбутнього вислову (не лише “для чого”, але й “що саме говоритиму”, почну з питання або з констатації?). Тут формується цілісна (можливо, поки що невиразна, дифузна) семантична “картина” майбутнього вислову: сенс, семантика вже є, а конкретних слів і синтаксичних структур ще немає.
4. Внутрішня програма (задум), що сформувалася, починає трансформуватися: запускається механізм перекодування, перекладу змісту з мови образів і схем на конкретну національну мову слів з їхніми значеннями.
5. Розгортання ядерного змісту (теми) в побудоване відповідно до психолінґвістичної норми текстовності мовленнєве ціле.
6. При цьому спочатку утворюється синтаксична схема майбутнього вислову. “Внутрішні слова”, тобто значення слів, уже стають “прообразами” слів зовнішніх і займають поступово “свої” синтаксичні позиції.
7. Наступна стадія виникнення мовлення — граматична структуризація і морфемний відбір конкретної лексики, після чого реалізується послідовна моторна програма зовнішньої мови, артикуляція.

Комунікативна компетенція різних людей відрізняється за ступенем досконалості механізму породження і декодування дискурсу. На цьому рівні моделювання мовного портрета критерієм для створення типології буде рівень сформованості механізмів внутрішнього мовлення, здатність людини в межах діяльності свідомості здійснювати латентні операції зі згортання та розгортання задуму, перекодовувати інформацію з мовленнєвих образів у текст на конкретній національній мові тощо.

4. Рівень жанрово-рольової компетенції.

Суттєвим показником ідіостилю людини стає статусно-рольова складова її комунікативної компетенції. Соціальна роль — це схвалюваний суспільством зразок поведінки, що відповідає конкретній ситуації спілкування та соціальній позиції (статусу) особистості. Соціальна позиція (статус) — формально встановлене або таке, що загально визнане місце індивіда в ієрархії соціальної групи. Стереотипи рольової поведінки пов’язують цю складову комунікативної компетенції з поняттям мовленнєвого жанру і жанровим мисленням особистості.

Інтерес до цієї категорії неолінґвістики породив учення про жанри мовлення, котре до теперішнього часу оформилося в особливий перспективний напрям неолінґвістики — жанроведення (генристику). Зазвичай під мовленнєвими жанрами розуміють вербально-знакове оформлення типових ситуацій соціальної взаємодії людей (докладніше див.: [1]).

Вивчення жанрового наповнення свідомості людини дає надійні критерії для створення типології комунікативної компетенції особистості. Головною підставою такої типології може стати ступінь володіння / неволодіння мовною особистістю нормами жанрової поведінки. Тут потрібно чітко усвідомлювати те, що абсолютно всіма мовними жанрами жодна людина повною мірою володіти не може. Є люди, які чудово почувають себе в межах душевної розмови, але які не вміють підтримати розмови на рівні пліток; можна знайти людину, яка вміє прекрасно розповідати анекдоти, але не може проголосити елементарний тост тощо. Більше того, на мою думку, існують побутові жанри, існування яких у межах мовної свідомості виключає існування інших. Якщо уявити собі весь жанровий простір побутового спілкування на тимчасовому зрізі у вигляді панно, що складається з лампочок, які спалахують, то проекція індивідуальних свідомостей мовних особистостей на це панно кожного разу даватиме різний світловий набір. Причому кожна мовна особистість висвітлюватиметься унікальним поєднанням вогнів, бо жанрова свідомість кожної людини неповторна. Така неповторність пояснюється неповторністю соціального досвіду кожної людини, унікальністю її, так би мовити, мовної біографії.

5. Рівень культурно-мовленнєвої компетенції.

Цей шар моделі комунікативної компетенції відображає загальний рівень культури людини. Він пов’язаний з умінням комуніканта будувати соціально значущі і, зокрема, комунікативні стосунки відповідно до уявлення про цивілізоване, ефективне спілкування.

Краще за все цю сторону комунікативної поведінки виражає концепція типів мовленнєвих культур. Існуючи в конкретному етносі, мовна особистість неминуче виступає носієм того чи іншого типу національної мовленнєвої культури. Стосовно російської культури в науці виділяються різновиди мовленнєвої поведінки, орієнтовані на використання літературної мови (елітарний [повнофункціональний і неповнофункціональний], середньолітературний, повсякденний), і типи, що знаходяться за його межами (народно-мовленнєвий, просторічний і арготичний). Відповідно, мовні особистості класифікуються за наявністю в них того чи іншого типу мовленнєвої культури (докладніше див.: [7]).

Онтолінґвістичний ракурс психолінґвоперсонології не просто припускає створення мовленнєвого портрета дорослої особистості; його основна мета полягає в реконструкції мовленнєвої біографії, що є моделлю еволюції комунікативної компетенції індивіда. Подібний аналіз мовленнєвого матеріалу нагадує роботу реставратора: вдивляючись у мовленнєвий портрет, знімаючи шар за шаром фарбу, дослідник може в статичному образі розкрити драматургію процесу його створення, динаміку зміни людини в одному з найбільш істотних проявів його особистості — у здатності до комунікації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология речевых жанров: Повседневная коммуникация. — М., 2007.
2. Горелов И.Н. Основы психолингвистики / И.Н. Горелов, К.Ф. Седов. — М., 2008.
3. Гридина Т.А. Онтолингвистика. Язык в зеркале детской речи. — М., 2006.
4. Седов К.Ф. Онтопсихолингвистика. — М., 2008.
5. Седов К.Ф. Теоретическая модель психолингвоперсонологии // Вопросы психолингвистики. — 2008. — N 7.
6. Ушакова Т.Н. Речь: истоки и принципы развития. — М., 2004.
7. Хорошая речь: Сб. научных ст. / Под ред. М.А. Кормилициной и О.Б. Сиротининой. — Саратов, 2001.
8. Цейтлин С.Н. Язык и ребенок: Лингвистика детской речи. — М., 2000.