Актуальність та постановка проблеми. Сім’я — це цілісність, структура, в якій кожен з елементів зв’язаний невидимими емоційними і традиційними узами з іншими. Ці зв’язки допомагають людині усвідомлювати себе такою, яка належить до Іванових, Петрових та ін., тобто формують її сімейне "Я".

Такі зв’язки не завжди усвідомлюються і часто помічаються лише після того, як втрачаються або виявляться перерваними. Проте вони існують і несуть психотерапевтичне навантаження — тобто дозволяють людині зберігати своє психологічне благополуччя, не дуже засмучуватися невдачам, вірити в краще майбутнє і відчувати свою правоту.

За оцінкою фахівців, зараз розпадається кожний другий шлюб. Між тим, розлучення за своєю стресогенністю посідає друге місце після смерті чоловіка (С. Брискоу, Д. Сміт, В. Квін). Досить показовою є географія розлучення. Найбільша кількість розлучень припадає на Прибалтику, Росію та Україну. Найменша — на Середню Азію та Закавказзя. Абсолютна більшість розлучень припадає на вік від 18 до 35 років. Вдруге одружуються лише 27 % жінок, із них тільки 56 % бувають щасливі. В інших випадках або самотність (3/4 розлучених), або знову невдалий шлюб.

Розлучення є довготривалою болючою процедурою. За даними С. Ковальова [3], процес розлучення проходить такі етапи, як виникнення думки про таку можливість, прийняття рішення, подання заяви та юридичне оформлення розлучення.

Розрив шлюбних відносин суттєво змінює сімейний статус людини і вносить зміни економічного, соціального, сексуального характеру. Це сильне потрясіння в житті людини, що суттєво впливає на все її подальше життя, стимулює ломку відносин із друзями та знайомими, зміну смаків та звичок, викликає переживання почуття вини, враженої гордості, біль та образу і ще багато негативних емоційних переживань [5].

Розлучення здебільшого стає для одного із членів подружжя несподіванкою, хворобливим, неприємним, тяжким і навіть драматичним переживанням. Результатом розлучення можуть бути значні психологічні проблеми: відчуття спустошеності, непотрібності людям, непривабливості для осіб протилежної статі, невдачливості, безнадійності [6].

Розлучені за ініціативою чоловіка жінки, як правило, змушені пристосовуватись до нового стану, практично не отримуючи ніякої допомоги з боку тих, хто оточує. Залишившись одна з дітьми на руках, вона стикається з багатьма економічними та емоційними проблемами.

У випадку, коли не чоловік, а дружина покидає сім’ю, то цей розрив також породжує численні, особливі проблеми, пов’язані з різноманітними побутовими проблемами та відповідальністю за дітей. При цьому, як вважають М. Мольц та Е. Хитерінгтон, багато чоловіків заздрять своїй колишній дружині та відчувають гіркоту і приступи ворожнечі до неї [4].

Розлучення є наймогутнішим стресом, який у більшості випадків спричиняє серйозні зміни в емоційному стані розлучених. Подавлений, пригноблений, тужливий настрій, що супроводжується занепокоєнням, тривогою, дратівливістю, апатією тощо, є характерним для людини, яка перенесла ситуацію розлучення.

Але не дивлячись на численні негативні наслідки розлучень, багато психологів вважають за краще розлучитися, чим жити в постійних сварках та конфліктах. Разом із тим статистика розлучень лякає. Підвищена нестабільність сучасної сім’ї може розглядатись як свідоцтво того, що люди з кожним роком усе менше згодні миритися зі шлюбом, який вони вважають невдалим. Той факт, що раніше розлучень було менше, слід інтерпретувати не з точки зору більших внутрішніх сил притягання чоловіка і жінки, а в плані камінно-міцних зовнішніх сил скріплення сім’ї, які примушували подружжя "вік бідувати разом". Для ілюстрації цієї тези наведемо два курйозних за формою, але серйозних по суті історичних свідчення [3].

Згідно з першим із них — найбільш давнім, — в Англії, в одному з міст графства Ессекс існував цікавий звичай: тому, хто приходячи в церкву і поклавши руку на Біблію міг дати клятву, що протягом року він ні разу не пожалкував про свій шлюб, безкоштовно видавали в нагороду великий окіст. Літопис повідомляє, що за період з 1244 до 1772 року виявилось лише 8 (!) претендентів на цей почесний приз.

Не менш цікавим є друге свідчення, яке відноситься до більш пізнього часу. У газеті "Московские ведомости" за 1786 рік було опубліковано досить цікавий матеріал:

"Англія, із Лондона, лютого 3-го. Один потішник перерахував у тутешньому місті одружених чоловіків та одружених жінок та хоче щорічно видавати їхній список. За його розрахунками (у справедливості яких дозволяється, однак, сумніватися) тут знаходиться:

У більшості випадків ініціатором розлучення виступає жінка. Коли вона приймає таке рішення, нею керує усвідомлена або підсвідома впевненість, що цим вона робить перший крок до виправлення допущеної раніше помилки, крок до більш удалого життя. Але проходить час, і жінка починає розуміти, як складно вступити в новий шлюб. Особливо за наявності дитини — адже імовірність вийти заміж у цьому випадку в 3 рази менше, ніж без неї.

За розрахунками В. Абабкова [1], якщо в 25–30 років жінка розлучається, то вже через 5 років вона відчуває, що вибирати їй власне кажучи, нема з кого. Причиною жіночої самотності є явна недостача чоловіків через підвищену смертність та той факт, що в числі потенційних "женихів" багато тих, хто зловживає алкоголем або знаходиться в ув’язненні. Усе це гнітюче діє на жінку, збільшуючи і без того її неблагополучний емоційний стан.

Переважна більшість жінок-вихователів після розлучення та розпаду сім’ї знаходяться в негативному емоційному стані тривоги, пригніченості, апатії, стресу, які з часом переходять в депресивний стан. Наявність негативних емоцій та депресивного стану навіть у легкій формі негативно впливає на тих, із ким доводиться спілкуватися: вихованців, колеґ, близьких та друзів [2].

Дослідження цієї проблеми говорять, що пік розлучень та пік розвитку депресії збігаються і припадають на вік від 20 до 40 років (Дж. Мак-Каллоу, Р. Маркле, М. Покрасс, В. Синицький, Є. Юр’єв). Більше того, після 20 років жінка отримує професію, знаходиться в повному розквіті фізичних і психічних сил, може плодотворно працювати. Праця педагога, як відомо, вимагає творчості та натхнення, комунікативності та емоційної щедрості і любові до дітей. Закономірно виникає запитання: чи зможе все це забезпечити педагог, який страждає, горює і перебуває в депресивному стані? Розлучена жінка-педагог, перебуваючи в певному негативно-емоційному стані, віддзеркалює свої почуття та емоції на дитячий колектив та окремих дітей. Її стан може впливати на загальний емоційних фон дітей групи. Депресивний стан знаходить своє відображення і в так званому "синдромі емоційного вигорання" педагога.

Депресивний стан педагога негативно впливає на його працездатність, гальмує творчість, порушує емоційні відносини з вихованцями. Зокрема занижена самооцінка, що супроводжує депресію, викликає тривожність, страхи, руйнує процес спілкування з дітьми, їхніми батьками та членами педагогічного колективу. Крім того, розлучена жінка здебільшого обтяжена матеріальними проблемами, влаштуванням майбутнього і власною дитиною. Цілком очевидно, що ці об’єктивні обставини повністю детермінують професійний потенціал та вкрай негативно проявляються як у процесі так і в результативності професійної діяльності [2].

На жаль, у доступній нам літературі спеціальних досліджень та матеріалів щодо емоційної сфери розлучених жінок-педагогів та особливостей роботи практичного психолога із цією категорією педагогів ми не знайшли.

Враховуючи специфіку та особливості педагогічної діяльності жінки-вихователя, а також факт того, що в дошкільних навчальних закладах взагалі працюють лише жінки, стає очевидною актуальність цієї проблеми.

Метою нашої роботи є визначення змісту основних етапів психологічної допомоги вихователю, спрямованої на подолання негативних емоційних станів та розладів у зв’язку з розпадом сім’ї.

Аналіз основних досліджень. Результати різнобічного вивчення емоцій знайшли своє відображення в численних психологічних публікаціях відомих вітчизняних та зарубіжних психологів (Ф. Березін, О. Бодальов, А. Виноградова, Л. Гозман, Р. Гранівська, Б. Додонов, Т. Каштанов, Т. Кириленко, М. Лейтес, В. Семиченко, П. Якобсон, К. Ізард, Р. Глассер, В. Кеннон, П. Екман, Р. Левенсон, Т. Маккен, Дж. Андерсон, К. Юнг та інші).

Важливе значення мають дослідження емоційних розладів та депресивних станів (В. Абабков, В. Пішель, М. Покрасс, М. Полив’яна, Т. Талієв, Є. Юр’єв, М. Япко, А. Бек, Е. Блейер, І. Лехман, Дж. Мак-Каллоу, А. Раш та інші).

Проблема розлучення, пов’язаних із ним горя втрати та переживань знайшла своє відображення в психологічних дослідженнях А. Моховникова, С. Ковальова, М. Мольц, В. Квін, Е. Кюблер-Росс, Е. Паркес, Е. Хитерінгтон, Д. Броуді та інших.

Виклад основного матеріалу. Розлучені вихователі, як і інші жінки, які переживають факт розпаду сім’ї, безумовно потребують спеціальної психологічної допомоги. Адже для самостійного подолання жінкою тих психологічних проблем, що пов’язані з процедурою розлучення, необхідний довгий час. Сам же процес адаптації та звикання до нового стилю життя досить болючий і не кожна жінка може самостійно справитись із ним. Розлучені (покинуті) жінки потребують вивчення та допомоги спеціаліста-психолога. Вони мають стати об’єктом діагностичного, корекційного та психотерапевтичного впливу практичних психологів закладів освіти.

Основним завданням діагностичного етапу роботи є виявлення психологічних негараздів в емоційному стані розлученої жінки.

Для діагностичного вивчення емоційних проявів та розладів у цієї категорії жінок ми вважали доцільним використати комплексний підхід, що дозволяв виявити наявність емоційних розладів, їхні види, рівень та тяжкість прояву, вплив на соматичний стан, підтвердження отриманих результатів тощо.

Використана нами комплексна діагностична процедура включала ряд діагностичних методів та методик та проводилась у такій послідовності:

• метод аналітичного спостереження, що дозволяв отримати додатковий матеріал щодо наявності емоційних розладів: блідість шкіри, ламкість волосся і нігтів, "неслухняність" волосся, манера говорити та сила голосу, бідність жестикуляції, постава, відсутність енергійних рухів тощо;
• опитування та бесіда;
• методика діагностики рівня особистісної невротизації (В. Бойко);
• методика діагностики комплексу неповноцінності (В. Бойко);
• опитувальник пацієнта, запропонований В. Красновим для виявлення відносно широкого кола розладів афективного спектра;
• методика діагностики депресії відповідно до критеріїв МКХ-10 (прийнята в країні міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду);
• тест "Шкала депресії", адаптований Т. Балашовою.

Усне опитування застосовувалось у тих випадках, коли була необхідно спостерігати за реакціями та поведінкою досліджуваного, що дозволяло глибоко проникнути в його психологію.

Метод бесіди відрізнявся від методу опитування більш вільним проведенням процедури. Бесіда проводилась невимушено, а зміст запитань змінювався залежно від ситуації та особливостей досліджуваного.

Процес тестування давав можливість отримати точну та якісну характеристику психологічного явища, а також порівнювати та доповнювати матеріали, отримані за допомогою різних тестових методик, що є досить важливим для наступного (корекційно-терапевтичного) етапу роботи.

Спостереження, бесіди та опитування на початку роботи давали можливість установити контакт із досліджуваними, переконати їх у необхідності прийняти допомогу психолога та викликати бажання працювати з ним. Зазначену послідовність використання тестових методик можна вважати доцільною, тому що це давало можливість більш широко та глибоко визначати емоційні негаразди в розлучених жінок-вихователів. Побудована таким чином діагностична процедура мала певний психотерапевтичний ефект: окрім всього іншого досліджувані починали розуміти те, що їхній емоційний стан не є винятком — таку проблему мають і інші люди, з проблемою можна і треба працювати, а допомогти в цьому може спеціаліст-психолог.

За результатами діагностики рівня особистісної невротизації (В. Бойко), у 85 % випадків жінки виявляють високий рівень невротизації, що свідчить про виражену емоційну збудливість, у результаті чого в них проявляються негативні переживання (тривожність, напруга, неспокій, роздратованість, неуважність), безініціативність, утруднення в спілкуванні, залежність та нерішучість.

Діагностика комплексу неповноцінності (В. Бойко) показала, що для 80 % обстежуваних характерні прояви закомплексованості: вони оцінюють себе негативно, "зациклені" на своїх помилках, недоліках, постійно борються з собою, що лише ускладнює відносини з тими, хто оточує.

За опитувальником В. Краснова було визначено, що в 67 % розлучених жінок наявним є депресивний стан, у 33 % депресія відсутня.

Розподіл за рівнями проявів депресивного стану відповідно до критеріїв МКХ-10 виглядає таким чином: важка депресія — у 13 % досліджуваних, помірна — у 21 %, легка — у 33 % вихователів. Відсутні прояви депресії — у 33 % жінок.

Результати розподілу за рівнями депресивного стану в розлучених жінок за "Шкалою депресії" (Т. Балашова) такі: помірна депресія — 20 %, легка — 40 %, нема — 40 % випадків.

Матеріали спостереження, опитування та бесід підтверджують наявність у досліджуваних негативного емоційного стану та емоційних розладів, отриманих за допомогою тестових методик.

Отже, більшість розлучених вихователів характеризуються помірним та легким депресивним станом, 13 % мають важку депресію. У 85 % жінок виявлено ознаки нейротизму, а у 80 % — прояви закомплексованості. Усі вони потребують допомоги спеціаліста.

Другий етап психологічної допомоги   — комплексна кореційно-реабілітаційна робота, спрямована на всебічну допомогу жінкам з емоційними розладами, що виникли в результаті розпаду сім’ї. Вона включала:

• психологічне консультування та психотерапевтичні бесіди з елементами аутотренінґу;
• спеціальні зустрічі з клієнтами за їхнім бажанням та проблемами;
• "телефон довіри" — бесіди та консультації;
• спеціальні ігри та вправи із психокорекції ("Спроба автопортрета", "Перед дзеркалом", "Фільм про своє життя", "Характеристика самого себе", "План на найближчі 6 місяців", "Внутрішній промінь", "Дерево", "Прислів’я");
• спеціальні заняття, що включали ігри та вправи релаксаційного характеру, тематичні вправи, малюнкову терапію, кольоротерапію, танцювальну терапію тощо;
• фізичні вправи;
• аромотерапію, що використовувалась як на зустрічах групи із психологом, так і самостійно клієнтами вдома;
• спеціальну дієту з урахуванням хімічного складу продуктів харчування.

Труднощі в організації та проведенні роботи на цьому етапі полягали в тому, що далеко не всі учасники експерименту вдома виконували рекомендації психолога. Дехто просто відмовлявся відвідувати заняття чи виконувати деякі завдання. До такої поведінки психолог має бути готовим і виявляти власні вміння, доброзичливість та вольові якості (терплячість, силу волі, цілеспрямованість, характер).

Третій етап психологічної допомоги включає два нюанси.

Перший пов’язаний з інтересами самого психолога — зворотний зв’язок — виявлення ефективності другого етапу роботи з клієнтами (повторна діагностика). Використовувати можна лише основні методики. Це методики: діагностики комплексу неповноцінності (В. Бойко), діагностики депресії (МКХ-10), тест "Шкала депресії" Т. Балашової.

Контрольна діагностика показала, що кількість жінок із важкою депресією зменшилась у 2 рази та в середньому (за даними різних методик) на 20 % збільшилась кількість тих, у кого відсутні ознаки явної депресії.

Другий нюанс — самооцінка свого стану самими клієнтами, наявність бажання закріпити і "присвоїти" формований психологом позитивний емоційний стан, стабілізація емоційної рівноваги, подолання розладів та порушень емоційного стану. Для полегшення цього процесу корисними для клієнта можуть стати деякі рекомендації психолога, зокрема:

• слід пам’ятати, що розлучення не означає крах усього й кінець життя — це можливість щось змінити, покращити, почати спочатку;
• інколи поразка — лише удавана подія, насправді це — удача, коли є можливість уникнути потенційних, більш серйозних неприємностей;
• як би важко не було, не слід зневажати спілкування, а намагатися ні хвилини не залишатися на самоті, тому що ніякі антидепресанти та стимулятори не замінять живого спілкування.

Висновки. Порівняльний аналіз результатів констатувального та контрольного обстеження дає підстави вважати, що розроблений зміст роботи та комплексний підхід до його реалізації на всіх етапах надання психологічної допомоги розлученим жінкам-вихователям виявився ефективним та результативним.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абабков В.А. Психологические проблемы депрессивных состояний / В.А. Абабков. — М., 1998.
2. Зубцов Д.Е. Суб’єктивне переживання розлучення як деструктивний чинник в професійній діяльності жінок-вихователів / Д.Е. Зубцов // Гуманізація навчально-виховного процесу : зб. наук. пр. — Вип. XLI / За ред. В.І. Сипченка. — Слов’янськ, 2008. — С. 274–279.
3. Ковалев С.В. Психология современной семьи / С.В. Ковалев. — М., 1998. — 194 с.
4. Мольц М. Я — это Я, или Как стать счастливым : пер. с англ. / М. Мольц. — СПб., 1992. — 192 с.
5. Нардова-Бочавер С.К. Дети в карусели развода / С.К. Нардова-Бочавер, М.И. Несмеянова и др. — М., 1996. — 163 с.
6. Потапова А.В. Детская психологическая служба / А.В. Потапова, С.К. Нардова-Бочавер. — М., 2002. — 122 с.

В статье рассматриваются вопросы негативного влияния распада семьи воспитателя на его эмоциональное состояние, необходимость и некоторые возможности работы психолога на разных этапах оказания психологической помощи разведенным женщинам.

In article the questions of negative influence of disintegration of family of the tutor on its emotional condition, necessity and some opportunities of job of the psychologist at different stages of rendering of the psychological help to the divorced women are considered.