Означена проблема — одна з найактуальніших у сучасній соціально-педагогічній науці, її вагомість підтверджується в державних освітянських документах, передусім у Національній доктрині освіти в Україні в ХХІ столітті. У цьому та інших документах підкреслюється, що ключовими концептуальними та ціннісними орієнтирами сучасної дошкільної освіти є соціальний розвиток особистості як суб’єкта культури, її самодетермінація в становленні спільності "дитина" — "соціум".

Висловлена багатьма вченими дефініція поняття "соціалізація особистості" дає нам змогу розглядати її як двосторонній процес взаємодії людини і соціального середовища, тобто включення її в систему суспільних відносин через засвоєння соціального досвіду, а також самостійного відтворення цих відносин, у ході яких і відбувається формування неповторної, унікальної особистості. Науковці відзначають, що оптимальна інтеграція людини із соціумом визначається не тільки генетично переданою інформацією, але й стає можливою внаслідок набутих знань і досвіду (Б. Ананьєв, Л. Божович, І. Зязюн, С. Козлова, І. Кон, О. Кононко, В. Котирло, О. Леонтьєв, В. Мухіна, А. Петровський, Л. Піменова, В. Чудновський та ін.). Зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів світового рівня культури, загальнолюдських цінностей; з іншого — ставленням до цього самого індивіда, актуалізацією особистого "Я", розкриттям власного творчого потенціалу. Соціалізація відбувається у взаємодії з великою кількістю різноманітних умов або факторів, груп, організацій, аґентів, за допомогою різних механізмів, з-поміж яких С. Литвиненко, В. Ямницький виокремлюють традиційний, інституціональний, стилізований, міжособистісний [3, С. 218].

Хочеться зазначити, що через сукупність механізмів соціалізації засвоюються норми, еталони поведінки, погляди, що властиві сім’ї та найближчому до дитини оточенню, відбувається накопичення знань та досвіду соціально прийнятої поведінки у взаємодії дитини з різними соціальними інститутами, межах дитячої субкультури та в процесі спілкування дитини з особами, які для неї є суб’єктивно значимими, вплив усіх зазначених механізмів опосередковується рефлексією, оскільки дитина формується та змінюється в результаті усвідомлення та переживання реальності, в якій вона живе.

Відтак, очевидна необхідність оцінки об’єктивних та суб’єктивних детермінант, що впливають на процес соціалізації особистості дитини. Це насамперед оцінка соціально-економічних, соціально-політичних, соціокультурних умов матеріального та духовного життя суспільства взагалі, окремих соціальних спільнот та індивіда, його найближчого оточення.

Визначаючи складовими процесу соціалізації різні її рівні, щаблі (стихійну, відносно керовану, відносно контрольовану, самозаміну), сучасна наука для характеристики означених вище чинників, визначення ключових щодо цього категорій використовує термін середовище — як умови життя людей та продукту їхньої спільної діяльності.

Поняття "середовище" широке за обсягом й об’єднує сукупність зовнішніх умов, факторів та об’єктів, серед яких народжується, живе та розвивається живий організм (С. Литвиненко, В. Ямницький) [3, С. 218]. Розвиток дитини відбувається не шляхом однобічного впливу середовища на особистість, а є результатом її постійної взаємодії. Для сучасної науки властива неоднозначна дефініція середовища, що пояснюється наявністю різних підходів до його вивчення. Найзагальнішим є поділ середовища на природне та соціальне. На думку вчених (М. Гамезо, В. Панов, Т. Столярова та ін.), середовище охоплює природне, соціальне, культурне оточення, тому в аналізі взаємодії з ним дитини треба враховувати всю сукупність чинників (біологічні, соціальні, фізичні, культурні). У вітчизняній та зарубіжній науці існують різні класифікації чинників, найбільш повною, логічною та продуктивною, на думку спеціалістів, є класифікація факторів соціалізації, запропонована А. Мудриком [4, С. 10]. Умови, які складаються в мега- , макро-, мезо- та мікросередовищі, детермінують розвиток особистості, сприяють її саморозвитку як на свідомому, так і підсвідомому рівнях. Ураховуючи істотний вплив мегафакторів, пов’язаних із глобальними світовими процесами, досягненнями науково-технічного прогресу та особливостями економічних, соціально-політичних умов життя в Україні, гальмує здатність мислити творчо і цілісно, формує "людину-споживача"; сучасні інформаційні технології, комп’ютери, відеотехніка руйнують та обмежують безпосередні контакти людини із собою, природою та іншими людьми.

У нашому дослідженні вивчалися особливості процесу соціалізації дітей — вихованців дошкільних навчальних закладів та учнів перших класів загальноосвітніх шкіл, які виховуються в різних умовах життєдіяльності: діти, охоплені загальною дошкільною освітою, тобто ті, які постійно відвідують дошкільні навчальні заклади. Друга група — так звані "домашні діти", які з різних причин не відвідують дошкільні навчальні заклади, або отримують індивідуальну педагогічну підготовку з педагогом, або навчаються в "занятійних групах", або просто виховуються в сім’ї і не отримують ніякої системної освіти. До третьої групи належать діти — вихованці дитячих будинків і притулків, переважна більшість із яких — соціальні сироти, суспільні ізгої. Характеристиці умов життєдіяльності кожної з трьох груп передуватиме огляд об’єктивних чинників, що впливають на процес соціалізації дітей.

Кожен із соціальних інститутів (сім’я, група ровесників у дошкільному навчальному закладі, школі) виявляється альтернативним референтним джерелом, завдяки якому здійснюється вибір моделей соціальної поведінки. Коротко охарактеризуємо їх.

Сім’я як персональне середовище розвитку — один із найважливіших інститутів соціалізації особистості, адже воно (середовище) зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування, впливає на формування нових соціальних якостей, умінь та навичок. На думку науковців, соціально-позитивний чи негативний вплив сім’ї залежить від числа параметрів, з-поміж яких: соціокультурний, що засвідчує рівень культури сім’ї; соціально-економічний, який визначається її майновими характеристиками; техніко-гігієнічний — особливості способу життя (І. Гребенніков, С. Литвиненко, В. Ямницький та ін.). Сім’я як різновіковий колектив представлена певною системою закріплених традиціями, звичаями, моральними і правовими нормами стосунків між старшими і молодшими, батьками і дітьми. Під їхнім впливом формується світогляд дитини, ставлення до довкілля й, зокрема, соціуму. До психологічних механізмів сімейної соціалізації, в умовах якої відбувається функціонування персонального середовища розвитку дитини, належать: ідентифікація (дитина наслідує батьків); включення батьків у внутрішній світ дитини, її інтереси, потреби, смаки, прагнення; цілеспрямоване формування поведінки, що відбиває систему норм, схвалених суспільством.

Відзначаючи надзвичайний позитивний вплив родини на становлення особистості дитини, науковці водночас звертають увагу на "недоліки" сімейної соціалізації, яка, на думку О. Кононко, виявляється в центрації малюка на своїх проблемах, домінуванні егоїстичних прагнень; надмірній опіці, допомозі, що гальмує процес дорослішання; відсутності в оточенні дитячого товариства, партнерів, серед яких малюк навчається домовлятися, узгоджувати дії, розв’язувати конфлікти; дефіцит елементарних обов’язків, ділових стосунків, домінування процесуальної діяльності над результативною; непослідовність вимог та оцінок [1, С. 67].

З огляду на різноманітність стилів сімейної соціалізації (домінаторний, партнерський та їхні різновиди), узагальнену характеристику "благополучна", "неблагополучна", зрозумілим виявляється той факт, що діти, які мають лише такий досвід, по-різному стартують на початку свого шкільного навчання, тобто початку такого періоду, коли вони вперше вимушені вийти за межі тільки сім’ї. Вузькість соціального досвіду, певною мірою його однобокість (в більшості сучасних сімей дитина не вирішує жодної проблеми, не має досвіду відповідальності за власні дії) утруднює ситуацію входження малюка до нового соціуму, в якому, на відміну від сім’ї, не кожен іде йому назустріч. Навіть діти, які виховувалися в партнерській сім’ї, де панують відкриті стосунки, співчутливі відносини, почуття захищеності, тісна сімейна згуртованість, хоча й швидше адаптуються до нових умов, проте боляче переживають дефіцит соціального досвіду. Діти ж, які виховувалися в домінаторних або тоталітарних сім’ях із суворими правилами примусу, відсутністю сімейної єдності, зі станом постійної конкуренції, дуже складно будують власні стосунки з однолітками, відчувають жах від необхідності спілкуватися з дорослими.

Відтак, сім’я — найближче розвивальне й виховне середовище. В сім’ї діти раннього й дошкільного віку орієнтовані на дорослого, його оцінки, знання, вчинки. Проте процес входження дитини до соціуму був би неповним, якщо б обмежувався лише тим соціальним досвідом, який дитина може здобути в спілкуванні і взаєминах з дорослими. Отже, діти, які відвідують дошкільні навчальні заклади, на момент вступу до школи виявляються у вигіднішому стані, оскільки, крім досвіду сімейної соціалізації, вони ще мають і досвід, здобутий у процесі різноманітної життєвої практики спілкування і взаємодії з однолітками.

За концепцією дошкільного виховання та Базовим компонентом дошкільної освіти, сучасний дошкільний навчальний заклад має стати "інститутом соціалізації", призначення якого — забезпечити фізичну, психологічну і соціальну компетентність дитини від народження до шести–семи років, можливість адаптації до унормованого існування серед людей, сформувати ціннісне ставлення до світу, навчити особистісного існування, озброїти елементарною наукою і мистецтвом життя. Передусім це відбувається завдяки поступово зростаючій ролі дитячого співтовариства, яке, за твердженням Ю. Лотмана, починаючи зі старшого дошкільного віку суттєво впливає на процес соціалізації дитини [5, С. 86]. Дитяча спільнота (вислів О. Усової) — важливе джерело близької інтересам дітей інформації про соціальну дійсність, яка хоч і відрізняється неточністю, проте активно сприймається і швидко й легко засвоюється. По-друге, дитяче співтовариство — школа формування соціальних почуттів та особистісних якостей. Передусім дитина неодноразово спостерігає прояви почуттів іншими дітьми, відчуває на собі ці прояви та сама висловлює свої почуття. Взаємини з ровесниками активізують певні особистісні якості дитини. Дитина, що є дуже цінним, здобуває практику (частіше за все інтуїтивно) відбору, активізації якостей, ухвалених певним дитячим товариством. Це формує гнучкість, здатність пристосуватися до середовища, повагу до інших, розвиває впевненість у собі. Проте дитяче товариство може активізувати й негативні якості дитини, стимулювати агресивність, надмірну гнучкість, підкорення більшості. По-третє, дитяче товариство в дошкільному навчальному закладі створює умови для практики соціальної поведінки. Взаємини дітей стають, так би мовити, полігоном для перевірки та закріплення засвоєних соціальних моральних норм. Отже, у процесі соціалізації дитячому співтовариству, керованому педагогом, належить дуже значна й відповідальна роль. Його не можна замінити дорослим товариством.

Навіть якщо дитина не відвідує з будь-яких причин дошкільний навчальний заклад, дуже важливо надавати їй можливість продуктивно спілкуватися з ровесниками через різні форми додаткової освіти, до яких належать і "занятійні групи", розвивальні центри.

Попередня характеристика сім’ї як джерела й опосередкованого ланцюжка передачі дитині соціально-історичного досвіду, передусім досвіду емоційних та ділових взаємин між людьми (в дошкільному навчальному закладі ця практика лише збагачується й доповнюється), логічно підводить до думки, що втрата сім’ї — найтяжча трагедія в житті дитини. Гостра соціальна криза в країні відбилася не тільки на матеріальному, а й на моральному здоров’ї та благополуччі сім’ї як інституті природного біологічного та соціального захисту дитини. Гіркою ознакою нашого часу є соціальне сирітство. Виховання в умовах державних сирітських закладів, зміни закладів й опікунів, навіть при найкращому розкладі, травмують психіку дитини, унеможливлюють реалізацію природних потенцій, порушують систему її взаємин з навколишнім.

За даними Держкомстату, головними причинами, що сприяють поширенню явища соціального сирітства, є такі: збільшення кількості дітей, які народилися поза шлюбом; соціальна дезорганізація сімей; матеріальні, житлові труднощі батьків; нездорові стосунки між ними; слабкість моральних настанов й негативні явища, пов’язані з деградацією особистості (алкоголізм, наркоманія, відмова від батьківства) [2; 4].

Окрім страшенного руйнівного впливу на здоров’я дитини, соціальне сирітство порушує емоційні зв’язки дитини з довкіллям, зі світом дорослих, ровесників, які розвиваються в більш сприятливих умовах, викликає вторинні порушення фізичного, психічного та соціального розвитку. У дитини, яка відірвана від батьків і знаходиться в дитячому сирітському закладі, знижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції, домінує негативний настрій. У більшості дітей розвивається відчуття тревоги й невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до світу, погіршується емоційна регуляція, емоційно-пізнавальна взаємодія та, як результат, гальмується інтелектуальний розвиток. 85–92 % випускників дитячих будинків, притулків виявляється не здатним до навчання за програмами загальноосвітніх шкіл (С. Забрамна, І. Кривов’яз, О. Стребелєва). Резюмуємо: дитина виходить у широке життя з відчуттям своєї незначущості, з незадоволеною потребою в любові, з нечіткою життєвою перспективою, недовірою до оточення, незнанням своїх прав і обов’язків, привчена жити у вузькому й реґламентованому соціумі, а відтак, вона навряд чи із часом зможе стати повноцінною компетентною, гармонійною і збалансованою людиною.

Актуальними лишаються питання наступності в роботі сирітських закладів, координації їхньої діяльності, узгодження програм, а також налагодження плідної взаємодії з усіма іншими інститутами, в яких зростають і виховуються діти дошкільного віку.

Останнім часом активізувалися центри позашкільної освіти, які опікуються проблемами раннього розвитку дітей, підготовки їх до школи. Так, за даними фахівців, у 2006 році офіційно функціонувало більше 900 будинків і центрів позашкільної роботи [1, С. 113]. Їхня мережа постійно зростає. З-поміж специфічних позитивних умов, що створюються в "занятійних групах", можна виокремити новизну та незвичайність обстановки, долученість до недитячого, дорослого життя, можливість здобути нові знання, тимчасовість, короткотривалість перебування дитини поза домом, без батьків, можливість апробувати малюка в різних видах діяльності. Проте відсутність сталого дитячого товариства, домінування занять над грою, оскільки діти приходять у заклад "працювати", вчитися, а не бавитися, організація діяльності за шкільною системою не дають змоги повною мірою використати потенційні можливості соціалізації в таких закладах.

Визначення специфіки різних соціальних інститутів, у яких відбувається первинна соціалізація дітей, було необхідним для нашого дослідження, адже врахування своєрідності означених соціальних інституцій важливе для побудови головної стратегічної лінії системи виховної роботи, яка б сприяла процесу соціалізації вихованців дитячих будинків, збагачувала соціальний досвід "домашніх" дітей. Тобто йдеться про необхідність цілеспрямованого проектування варіативного освітнього середовища, що забезпечує, за словами В. Слободчикова, індивідуальні траєкторії розвитку дітей [5, С. 109–111].

ЛІТЕРАТУРА

1. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні : наук.-метод. посіб. / Наук. ред. О. Кононко. — К. : Ред. журн. "Дошкільне виховання", 2003. — 243 с.
2. Литвиненко С. Дитина і середовище: проблеми взаємодії / С. Литвиненко, В. Ямницький // Оновлення змісту та методів навчання і виховання в закладах освіти : зб. наук. пр. — Вип. 22. — Рівне: РДГУ, 2002. — С. 216–219.
3. Мудрик А. Социальная педагогика : учеб. для студ. пед. вузов / Под ред. В. Сластенина. — 2-е изд., испр. и доп. — М. : Издательский центр "Академия", 2000. — 192 с.
4. Соціальна педагогіка : підручник // За ред. А. Капської. — К. : Центр навчальної літератури, 2003. — 256 с.

У статті представлено теоретичний аналіз соціальних інститутів, які беруть активну участь у становленні особистості дитини дошкільного віку і відіграють значну роль у підготовці дитини до школи.

In article the theoretical analysis of social institutes is submitted which accept active participation in development of the person of the child of pre-school age and have a significant role in preparation of the child for school.