| |
| Наталія Дятленко |
ВПЛИВ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ НА РОЗВИТОК ЦІННІСНОГО САМОСТАВЛЕННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ
Державна політика в галузі освіти складає основу загальної цілісної концепції розвитку українського суспільства, що відображено в низці документів: Конституції України, Державній програмі "Освіта" (Україна XXI століття), Законах України "Про освіту", "Про дошкільну освіту" та інших нормативних документах. Ці документи не лише визначають стратегічний загальнонаціональний пріоритет у змісті, формах, методах суспільного виховання і навчання, але й наголошують на визначальній ролі родини у вихованні і навчанні дітей. Батьки зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, поважати гідність, готувати до самостійного життя [3]. Аналіз вітчизняних та зарубіжних досліджень із вказаної проблеми переконує в одностайності науковців у поглядах на роль родини у вихованні дошкільників. Саме батьків психологи називають "значущими людьми", тобто такими, чий вплив на дитину є визначальним. Дошкільникам властива висока залежність від ставлення до них дорослого – його уваги, оцінки, доброзичливості, підтримки (О.Л. Кононко, С.Є. Кулачківська, М.І. Лісіна, С.П. Тищенко, Р.Х. Шакуров). Звертається увага на важливу роль домінуючого емоційного ставлення до дитини у вихованні ціннісного самоставлення в дитини (Р. Бернс, К. Роджерс, Е. Еріксон, С.П. Тищенко, Р.Х. Шакуров). Уважне, шанобливе ставлення батьків до дитини відповідно результує в самосприйнятті дитини, а неприязнь, віддаленість, неповага переходить у дефект самоставлення (В.В. Столін, С.П. Тищенко, О.Л. Кононко). Якщо дитина відчуває себе оточеною теплом і піклуванням батьків, то їхнє ставлення і ставлення до себе поєднуються, як у фокусі, у формуванні відчуття власної цінності [1].
Проте дослідження науковців із вказаної проблеми досить часто мають розмитий, декларативний характер і ґрунтуються переважно на теоретичних засадах. Дещо повніше представлені матеріали, присвячені формуванню дитини в різних соціальних інститутах, насамперед освітніх закладах. Сім’я ж залишається закритою системою, замкненою переважно на собі. Глибокого наукового вивчення заслуговують механізми впливу родини на процеси вироблення дитиною самоставлення, зокрема детермінованість самоповаги типом ціннісного ставлення до неї. Отже, правомірність та доцільність вказаного теоретико-експериментального дослідження обумовлено визнанням ролі батьків у вихованні дошкільника та недостатньою вивченістю цієї проблеми науковцями.
Завданнями нашого дослідження були: уточнення змісту поняття "тип ціннісного ставлення"; експериментальне виокремлення типів ціннісного ставлення до дитини в родині; обґрунтування характеру залежності між типом ціннісного ставлення до дитини з боку батьків та її самоповагою. Дослідники особливостей взаємодії і способів взаємин дорослого та дитини в родині виокремили різноманітні системи щодо цього, поклавши в основу такі категорії, як "тип виховання" (Захаров А.І., 1986); "виховна позиція" (Архиреєв Т.В., 1982), "стиль виховання" (Кован Ф.А., 1980), "тип емоційно-оцінного ставлення" [5], "тип ціннісного ставлення" [2]. Для з’ясування специфіки опосередкування самоповаги чинниками зовнішнього середовища така категорія, як тип ціннісного ставлення, видається нам найбільш конструктивною. На думку дослідників, тип ціннісного ставлення – це емоційно забарвлена система зв’язків людини зі світом та іншими людьми, в основі якої лежать ціннісні орієнтації особистості. Тип ціннісного ставлення до дитини дослідниками пов’язується із мірою її прийняття як особистості, характером оцінювання в процесі та результаті предметно-практичної діяльності та спілкування, особливостями взаємодії (І.Д. Бех, О.Л. Кононко).
Намагаючись з’ясувати, який саме тип ціннісного ставлення до дитини з боку дорослого найбільшою мірою продукує самоповагу, а який виступає гальмівним чинником, ми звернулися до анкетування батьків досліджуваних дітей старшого дошкільного віку. Аналіз відповідей на запитання анкети дав можливість виокремити три основні типи ціннісного ставлення батьків до дітей, що суттєво різняться між собою мірою прийняття дитини, особливостями оцінного ставлення до неї та характером взаємодії.
Емоційно-прийнятний, дійово-конструктивний тип ціннісного ставлення батьків до дитини. До групи батьків, що характеризуються у взаєминах із дітьми названим типом ціннісного ставлення, ввійшли ті з них, хто здатний у цілому позитивно приймати власну дитину, незважаючи на її сьогоднішні успіхи чи невдачі. Їхні взаємини з дітьми характеризуються міцністю та стійкістю емоційних контактів, доброю орієнтацією у вадах і чеснотах останніх. У цілому позитивно сприймаючи дитину, в разі необхідності готові до конструктивного обговорення з нею певних проблем взаємодії, спілкування, діяльності. Розмова з дитиною про певні недоліки в її поведінці будується з позицій оптимістичного оцінювання особистості дитини в цілому і заохочення її до самостійного аналізу, вибору та вироблення власної позиції. Такі батьки намагаються постійно демонструвати повагу та довіру, вбачаючи в дітях рівноправних партнерів та шанованих осіб, які можуть мати свою точку зору на те чи інше явище. Постійно дбають про підтримання шанобливого ставлення дитини до себе за рахунок сприяння в досягненні нею позитивних результатів у діяльності та спілкуванні, схвалюють будь-які намагання проявити самостійність, старанність, вимогливе ставлення до себе. Дозують критичні зауваження. У вихованні своїх дітей зорієнтовані на цінності, що є значущими не лише на цей часовий проміжок, а й на все подальше життя: самостійність, старанність, відповідальність, критичність, людяність.
Невимогливо-поблажливий, опікунський тип ціннісного ставлення до дитини з боку батьків. Для групи батьків, що сповідують зазначений тип ціннісного ставлення, характерним є недостатнє усвідомлення цінності дитини як особистості. Їм важко сприймати дитину в комплексі її якостей (більшою чи меншою мірою позитивних), а зазвичай орієнтуються на якийсь свій, значною мірою вигаданий еталонний образ. Партнерські взаємини з ними лише декларуються батьками. Насправді діти розцінюються не як більш-менш рівноправні партнери, а як "маленькі", яких не варто залучати до прийняття рішень і орієнтувати на відповідальне ставлення до світу. Серед цілей виховання пріоритетними є виховання слухняності та підготовка до школи. Не очікуючи від свого дошкільника якихось значущих результатів у предметно-практичній діяльності та спілкуванні, для підтримання самоповаги, такі батьки схильні до захвалювання дитини. В окремі моменти, намагаючись вплинути на характер поведінки дитини, вдаються до емоційної агресії та залякування за допомогою вигаданих історій.
Неприйнятно-домінантний тип ціннісного ставлення до дитини. Для батьків із названим типом ціннісного ставлення характерним є емоційне неприйняття дитини. Досить часто це пояснюється тим, що діти не виправдали більшою чи меншою мірою їхніх очікувань щодо свого характеру, розумового чи фізичного розвитку. Емоційні контакти з ними обмежені і частіше зводяться до обговорення негативних проявів у поведінці. Поведінка дітей знаходиться під постійним контролем, при цьому все, що виходить за межі розуміння дорослого, осуджується і не приймається. Думкам, ідеям, поглядам дитини не надається належної ваги, тому спільна діяльність із дорослим можлива лише за умови домінування останніх. Батьки із цим типом ціннісного ставлення до дітей більшою мірою зорієнтовані на те, щоб досягти виховного ефекту "тут" і "зараз". Тому в арсеналі покарань широко представлені фізичні, обмеження рухової активності, емоційна агресія, позбавлення перспективи радості. Розглядаючи дитину в ракурсі власного самоствердження, задоволення власних життєвих амбіцій, вдаються до сумнівних способів підтримання її ціннісного ставлення до себе, наприклад, підкреслено хваляться ними в присутності сторонніх, змушують їх хвалитися своїми успіхами, навчають будь-що відстоювати свою вищість.
Проведений кількісно-якісний аналіз відповідей на запитання анкети дав можливість співвіднести конкретних дітей, які характеризуються певним рівнем розвитку самоповаги, із типом ціннісного ставлення до них із боку батьків. Було з’ясовано, що найбільш сприятливим для виховання самоповаги можна вважати емоційно-прийнятний, дійово-конструктивний тип ціннісного ставлення до дитини в родині. Таке ставлення найбільшою мірою продукує високий і оптимальний рівень самоповаги. При цьому складаються сприятливі умови для формування гармонійного образу-"Я", з одного боку, завдяки безумовному прийняттю дитини своїми батьками та постійними, тривалими, насиченими емоційно забарвленими зв’язками, з іншого – їхньому спеціальному опікуванню виробленням дитиною ціннісного ставлення до себе. Батьки не просто демонструють різними способами шанобливе ставлення до дитини (збагачуючи таким способом емоційний компонент), а й дбають про розширення й уточнення уявлень дитини про себе, впливаючи на коґнітивний компонент образу-"Я" уявленнями про самостійність, умілість, старанність, критичність, відповідальність тощо.
Несприятливим для формування самоповаги визнано неприйнятно-домінантний тип ціннісного ставлення, за якого дитина зростає як особистість в умовах емоційного блокування, невіри в її сили, переважання негативних суджень із приводу досягнень і особистісних якостей. У її поведінці вбачають перш за все негативні витоки, "душевні контакти" з нею зведені до мінімуму, а негативні оцінки окремих сторін визначають низьку ціннісну вартість дитини як особистості. Такий підхід у вихованні деформує емоційний компонент образу-"Я" дитини, що у свою чергу спричиняє дезорієнтацію тієї у своїх вадах і чеснотах. Дитина стає нездатною переживати свою цінність навіть тоді, коли на те є об’єктивні підстави.
Невимогливо-опікунський, поблажливий тип ціннісного ставлення до дитини гальмує становлення високого рівня самоповаги. За таких умов стає неможливим формування гармонійного образу-"Я", зокрема його коґнітивного компонента, зникає можливість виробляти більш-менш адекватне уявлення стосовно себе, наслідків своєї продуктивної діяльності. Образ-"Я" деформується, стає розмитим і нечітким, погано орієнтує її в житті. Ставлення дорослих не стимулює дитину до прагнення сформуватися за рахунок незалежної поведінки, старанності, високих стандартів якості виконання завдань практичного характеру. Дитина розглядається як об’єкт, що цілком залежить від волі дорослого. Таке ставлення, хоча має дещо завуальований характер, все ж за своєю сутністю можна класифікувати як свого роду неприйняття дитини як особистості.
Отже, проведене теоретико-експериментальне дослідження дає можливість зробити такі висновки: позитивні зміни у формуванні громадянського суспільства актуалізують проблему гуманізації виховання і навчання дітей, посилюють інтерес до діяльності різноманітних виховних інституцій і, в першу чергу, родини; важливим чинником характеру самоповаги дошкільників є тип ціннісного ставлення до них із боку значущих дорослих – батьків. Останній визначається мірою прийняття дитини, характером її оцінювання, особливостями взаємодії; найбільш сприятливим для виховання самоповаги в дошкільників є емоційно-прийнятний, дійово-конструктивний тип ціннісного ставлення, за якого дитина отримує повноцінний індивідуальний досвід на тлі уважного ставлення до себе з боку батьків. Неприйнятно-домінантний та невимогливо-поблажливий, опікунський типи гальмують розвиток самоповаги в дитини, дезорієнтуючи її у вадах та чеснотах, викликаючи до життя почуття малоцінності та неспроможності. Подальше дослідження проблеми впливу родини на формування самоповаги в дошкільників може бути пов’язане із вивченням ролі пренатального періоду в становленні основ ціннісного ставлення до себе, розкриттям специфіки детермінації самоповаги характером взаємин між батьками та інше.
ЛІТЕРАТУРА
|