У Китаї в стародавні часи конфуціанство визначало норми всіх сфер життя жінки. Засновник цього вчення – великий філософ Конфуцій, учитель Кунцзи. Він народився в місті Цюйфу провінції Шаньдун у 479 році до н.е. Конфуцій походив з аристократичної, але збіднілої сім’ї. Його батько – Луський аристократ Шулянхе, відомий своєю ратною мужністю і фізичною силою, оженився на дуже молодій дівчині Янчжи. Вона народила хворобливого хлопчика, але мати вмерла, коли Конфуцію було 17 років. Юнак мав природний розум – ыз 15 років займався самоосвітою. У 30 років відкрив свою школу і став першим в історії Китаю професійним викладачем і організатором спілки вчених-інтелектуалів (мав більше 3000 учнів). Педагогічна доктрина Конфуція будувалась на принципі рівних можливостей – навчання незалежно від походження того, хто навчається, але якщо він у змозі сплатити мінімальну платню – "зв’язка сушеного м’яса" (саме цей постулат на початку ХХ ст. став найбільш суперечливим і дав змогу звинуватити Конфуція у вибірковості щодо тих, хто може отримати освіту. Хоча маючи на увазі змогу сплатити за навчання, Конфуцій бажав лише слідувати ще більш давньому постулату китайської педагогіки – лише той, хто не голодний і має в запасі їжу на завтра, має право отримувати знання).

У 50 років "пізнав небесне передбачення". Конфуцій спробував зробити кар’єру державного діяча для практичної реалізації своєї соціально-політичної теорії. В 496 році досяг посту першого радника в Лу, але із часом залишив Батьківщину і 13 років мандрував із найближчими учнями іншими царствами Китаю, намагаючись довести їхнім керівникам свої ідеї. Останні роки життя він провів у провінції Лу, займався розвитком свого вчення, викладанням і текстологічною роботою над канонічними творами стародавнього світу. У ІІ столітті такий підхід до культури був високо оцінений державною владою, Конфуціанство отримало статус офіціальної ідеології, а Конфуцій – титул, що прирівнює його до "наймудріших керівників" стародавнього світу.

Як і будь-яку іншу сферу громадського життя класичного Китаю, саме Конфуціанство визначає становище жінки в соціумі. Основна мета виховання в Китаї була – розкрити в жінці якості, які будуть необхідні їй у домашньому житті, поза суспільною діяльністю. У процесі освіти і виховання дівчини приділялося дуже мало уваги розвитку її розумових здібностей, отримання нею наукових знань.

Класичний трактат Конфуціанства "Нюй Чжень" (Настанови для жінок), написаний у першому столітті н.е., реґламентує навіть риси характеру жінки Китаю: "Вона повинна бути лагідною, податливою, чемною, поступатися іншим місцем, не возвеличувати свої переваги, не зменшувати свої недоліки, терпіти негативне ставлення до себе, бути завжди уважною… Вона повинна лягати спати пізно, вставати рано, працювати від сходу до заходу, не говорити про свої особисті проблеми, старанно вирішувати і прості і складні завдання, бути гарно прибраною… Жінка повинна з гідністю і красиво служити своєму чоловікові…" [6, с. 66].

Згідно з апологетами Конфуціанства, зміст життя дівчини зводиться до якісного виконання ролі дружини і матері. Жінка повинна народити чоловікові сина, статус матері вище за статус дружини. Вона стає прислужницею, якщо народжує дівчинку, чоловік може одружитися вдруге. У випадку смерті чоловіка жінка має або померти після нього (самогубство в такій ситуації віталося; воно не тільки слугувало доказом вірності жінки покійному чоловікові, але приносило шану родині, яка так добре виховала доньку), або стати служницею в домі другого чоловіка.

У школах навчались тільки чоловіки, лише вони мали змогу складати іспити (отримувати вчені ступені, державні посади, стабільну заробітну плату, відомість, повагу, можливість соціально виражатися). "У звітах про складання іспитів, про зарахування до школи жіночі імена не зустрічаються, освіта вважається справою чоловіків, тобто заборонена для жінок" [2, с. 88]. Тема освіти жінки інколи зустрічається в народних казках, коли дівчина, одягнувши чоловічий одяг, отримала освіту в школі, склала іспити й отримала ступінь "сюцая" (найнижчий учений ступінь в патріархальному Китаї), але кінець у таких казках завжди однаковий: дівчина складала іспити, виходила заміж і, отже, закінчувала своє навчання. Китайських жінок навчали лише ведення домашнього господарства, основ танцю, гри на традиційних музикальних інструментах.

Досліджуючи історію розвитку системи виховання жінок у Китаї, її можна представити у вигляді хронологічної схеми:

1 етап – починаючи зі стародавніх часів до поч. XVIII ст. – освіта тільки для чоловіків;

2 етап – XVIII ст., поява шкіл для дівчаток при християнських храмах;

3 етап – кінець XIX ст., поява "нормальних (педагогічних) училищ";

4 етап – кінець XIX – поч. XX ст., можливість отримати освіту в Європі (дочки або подруги заможних китайців);

5 етап – 1949 рік – закон про рівні права щодо отримання освіти як чоловіків, так і жінок [2, с. 90].

Під час епохи феодалізму в Китаї, як і в інших країнах світу, нормою було всезагальне правило домінування чоловіків над жінками. Як було вже зазначено, жінки вважалися лише доповненням до чоловіків, навіть "прикрою помилкою природи". Китайська історична традиція була налаштована бачити в жінці корінь зла всіх бід у державі: мовляв, імператори погано й неефективно управляють державою, бо саме жінки відволікають їх від державних справ і заважають.

Однак навіть під час періоду феодальної історії Китаю, впродовж більше ніж 2000 років, все ж таки був невеликий світлий період у житті китайських жінок. Це період 618–765 років – зеніт правління династії Тан. Учені пізніше відзначають, що, порівняно з більшістю представниць слабкої статі Китаю епохи феодалізму, жінки династії Тан були "благословенні жити в цей період і народжувати дочок, які мали змогу навчатися". Жінкам династії Тан пощастило жити в часи розвитку і становлення жіночих прав, а саме – змоги отримувати освіту. Цей період характеризується як період свободи думки та лібералізму. З приходом до влади імператора Лі Шиміна китайська політика, економіка, культура, національні й закордонні відносини зазнали значних змін, швидкого й великого розвитку. Династія Тан досягла свого апогею розвитку, швидко розвивалась економіка, що віддзеркалювалося у сфері політичного, культурного життя династії – в галузі філософії, мистецтва, соціальної етики і, як наслідок, – соціального статусу жінки. Династія Тан велику увагу приділяє освітній системі, а саме – жінки Китаю отримали рівні з чоловіками права та можливості щодо освіти. Ця велична династія залишила багату поетичну спадщину. Всього загальна сума віршів складає більш ніж 50 000 творів, які написані приблизно 2000 поетами, з яких приблизно 20 були впливовими фігурами в історії китайської літератури. Звичайно, Китаю відомі і поети жіночої статі. Прикладом може служити китайська поетеса Шангуан Ванар. Вона писала вірші у своєму власному стилі "Шангуан стиль", поезією якої захоплювався відомий китайський поет Лі Паі, вона була музою для нього. Але в Китаї можливість писати вірші – це був привілей не тільки благородних жінок, таку саму можливість отримали й жінки зі звичайних сімей. Жінки династії Тан також вивчали історію, політику, громадянське право. Так, наприклад, принцеса Пінян особисто впливала на процес керування битвою, отже, майже вперше отримала змогу впливати та брати участь у керуванні державою, вести політичні переговори, надавати доцільні поради чоловікові в політиці.

Історії Китаю відома ще одна визначна постать – принцеса Тайпін, яка двічі придушувала внутрішні невеликі заколоти.

Маючи більш незалежний соціальний статус, жінка династії Тан дуже відрізнялась своєю поведінкою від своїх попередниць. Вона могла пити вино, голосно співати в тавернах. Під час династії Тан жінки самостійно вели господарство, мали свою особисту справу. Деякі навіть ставали імператрицями, як, наприклад, імператриця Китаю Джансун. "Вона відома своїм умінням "гасити вчасно полум’я водою", отже, вона неодноразово гасила суперечки між її чоловіком імператором Лі Шиміном та прем’єр-міністром Вей Дженом. Вона з великою повагою ставилася до другої дружини імператора та її дітей, лікуючи та люблячи їх як своїх рідних" [4, с. 46–47]. Ця жінка мала хороші знання з літератури та історії Китаю, була політично освіченою особистістю.

Сучасний період розвитку системи жіночої освіти насамперед можна пов’язати з ім’ям Сун Чінлін – почесним політичним діячем Китайської Народної Республіки. Її політична та культурна діяльність пов’язана насамперед із поліпшенням соціального статусу жінки та щасливим життям китайських дітей. Її діяльність спрямована саме на розширення, поглиблення та розвиток системи освіти Китаю та надання можливості жінкам різних верств населення рівного доступу до навчання. Вона часто цитує відому арабську приказку: "Якщо освіту отримає чоловік, ви отримаєте тільки освічену особистість, та якщо освіту отримає жінка, тоді освіченою стане вся сім’я" [3, с. 1].

Фундація Сун Чінлін має за мету перш за все організацію дитячої освіти, а саме освіти дівчаток. Фундація була основана в 1982 році з метою забезпечення можливістю навчатися дівчаток у збіднілих районах Китаю. Вона допомагає місцевим органам правління в розбудові освітніх закладів у збіднілих, недостатньо профінансованих районах. Причиною таких явищ стає найчастіше місцева система економіки. Сун Чінлін зауважує: "Для того щоб якнайшвидше змінити ситуацію на краще, ми повинні підтримувати роботу місцевого персоналу, отже, щоб вони могли сконцентруватися на навчанні якомога більшої кількості молодих дівчат. Найбільша кількість коштів має бути залучена для будівництва шкіл, щоб діти мали ширший доступ до отримання освіти та можливості бути вихованими політично, економічно, гідними членами китайського суспільства" [3, с. 3]. Яскравим прикладом районів Китаю, що потребують фінансової допомоги держави, можуть бути провінції Сідлі, Хайюен, Гуюен, Тон Сін автономного району Нінсін Хуі. Філії Фундації Сун Чінлін існують і за межами Китаю – в Канаді, Японії; за сприяння Фундації побудовано близько 20 шкіл для місцевих товариств, організовано технічні тренувальні класи, літературні класи для жінок, класи, що тренують учителів-жінок.

Мета фундації не тільки в тому, щоб збільшити загальний рівень відвідувань школи дівчатами, але й вирішити проблему випуску школярів, тобто зробити так, щоб жінки не залишали навчання, випускалися в тій кількості, в якій і вступали до школи. Із цією метою проводиться велика кількість досліджень, щоб виявити і своєчасно усунути причини залишення навчання. Фундація також відкрила жіночий педагогічний клас у школі провінції Гуєн, жінки після закінчення навчання повертаються додому і мають змогу працювати викладачами близько 5 років. Фундація також сприяє вирішенню проблеми освіти жінок, які вийшли заміж і вже мають дітей. Вона створила канікулярні тренувальні класи для жінок, які фінансуються також фундацією, в селищі Гоукоу, автономному реґіоні Нінсья Хуі. Китайські жінки віком від 12 до 30 років отримують не тільки наукові знання, але й отримують технічні навички.

Розвиток жіночої освіти – це проблема соціальна і потребує неабияких зусиль держави щодо вирішення та ліквідування негараздів у цій сфері громадського життя Китаю. Прес-канцелярія держради КНР надає такі відомості щодо стану рівня освіченості жінок. У "Положенні жінок у Китаї" зазначається, що китайські жінки зробили великий внесок у розвиток справи освіти. В 1992 році жінки становили 30–44,5 % від загальної кількості викладачів усіх навчальних закладів різних ступенів. Пекінський університет – найстаріший ВНЗ Китаю, одна третина з майже трьох тисяч його викладачів – теж жінки. "Серед них – 19 керівників наукової докторантури, 68 професорів, більше 300 доцентів. У всій країні нараховується більше 20 жінок, які займають пости ректорів і проректорів. Серед 50 тисяч працівників освіти, які в 1990 році були названі викладачами вищої категорії, жінки склали 70 відсотків. У 1993 році 5971 особа була нагороджена всекитайським почесним знаком "Кращий викладач і робітник освітив Китаї", з них 1702 особи, тобто 28,5 % – жінки. 150 жінок (25,3 %) входять до складу 592 осіб, які мають почесне звання "Відмінник праці в системі освіти Китаю" [1, с. 31].

Отже, ця стаття може слугувати підґрунтям для подальшого вивчення системи освіти і виховання в Китаї, може бути використана в роботах із соціальної, ґендерної та історії педагогіки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Положення жінок в Китаї. Повний розвиток в сфері суспільного життя. Прес-канцелярія держради КНР. – Пекін, червень 1994. – С. 31.
2. Калашник Л.С. Нові технології в сфері освіти Китаю. Жіноча освіта / Л.С. Калашник // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 14-16 травня. Наука і соціальні проблеми суспільства: людина, техніка, технологія, навколишнє середовище. – Х., 2001. – С. 88–90.
3. The lift of Soong Ching Ling. Soong Ching Foundation (Beijing). Special Attention Focused on Female Education and Development. – 2000. – C. 1-3. – Режим доступу : http://168.160.233.11/e_book/sclf/news_3/s_3_2.htm
4. Huo Jianying. Women of the Tang dynasty. Pieces of the past. China today. – 2001. – C. 40–47.
5. Привалов Д. Жінки Китаю в великому поході за рівні права / Д. Привалов. – 2008. – С. 1-3. – Режим доступу : http://www.CHINA.ru
6. Котова Р. Робота по забезпеченню доступу китайських жінок до освіти продовжується / Р. Котова // Китаєзнавство. Соціальні і гуманітарні науки. – М., 1996. – С. 63–67.
7. Cheng Jing Pan. Confucius as a Teacher. – Beijing, 1994. – 471 p.