За результатами досліджень кримінологів і соціологів, проблема злочинності неповнолітніх була й залишається однією з найбільш актуальних. Останнім часом засоби масової інформації доводять до населення факти скоєння неповнолітніми жорстоких злочинів, які суперечать самій природі дитини. На жаль, жорстокість у підлітковому середовищі стає звичайним явищем, яке не завжди помічають, а може й не бажають помічати вчителі, батьки та ін.

Аналіз наукових розробок вітчизняних та закордонних фахівців дозволяє виокремити та визначити декілька груп факторів виникнення делінквентної поведінки дітей та молоді: соціально-культурні – зниження морально-етичного рівня населення; поширення кримінальної субкультури; руйнація духовних цінностей; дефекти у формуванні правосвідомості молоді, ідеологічний вакуум, який заповнюється кримінальною ідеологією, збільшення кількості неформальних молодіжних об’єднань, у яких домінує культ сили; пропаганда ЗМІ західних стереотипів поведінки; соціально-педагогічні – криза інституту сім’ї; зростання кількості сімей із конфліктним та асоціальним стилем виховання; криміногенний вплив одного з батьків, злочинна поведінка найближчого оточення, навмисне формування батьками чи іншими близькими негативних поглядів і навичок у підлітків, а в деяких родинах втягнення дітей у злочину діяльність; проблеми, пов’язані з навчанням; конфлікти з учителями; низький соціальний статус підлітка в учнівському колективі; бездоглядність підлітків, масове ухилення дітей від отримання повноцінної освіти, поширення безграмотності серед дітей, бродяжництво, соціальне сирітство, безпритульність; відсутність дієвої мережі державних організацій, які забезпечували дозвілля підлітків; допомога батькам у вихованні дітей із боку шкільних педагогів, кримінальної служби зі справ неповнолітніх, громадських організацій залишається на низькому рівні педагогічної та психологічної компетентності; низька ефективність виховної роботи в школах, недостатня підготовка педагогічних кадрів щодо проведення ефективної профілактичної роботи з підлітками, зведення профілактичної роботи до "моралізування"; відсутність координації, хаотичність роботи в діяльності соціальних та державних органів і служб, які відповідають за профілактичну діяльність серед підлітків; соціально-економічні – зниження життєвого рівня населення, скрутне матеріальне становище родини, безробіття батьків, неспроможність сім’ї задовольнити першочергові, природні потреби дітей; обмеження можливостей соціально схвалених способів заробітку; напівкримінальний або навіть кримінальний початок трудової діяльності, ілюзорне уявлення про безкарність таких дій, обумовлені в т.ч. і прогалинами в освітньому просторі; майнове розшарування суспільства, контраст між різними прошарками населення, що породжує в деяких випадках заздрість, агресію і спонукає вчинення крадіжок та інших злочинів; доступність алкоголю і тютюну.

На нашу думку, найважливішою частиною соціальної допомоги дітям є педагогічна складова, що пов’язана з вихованням та освітою підлітка, сприянням його повноцінному розвитку й необхідній правовій соціалізації.

Під соціалізацією зазвичай розуміють процес входження дитини в соціальне середовище, засвоєння нею традицій, моралі, цінностей, норм поведінки, стереотипів спілкування – усього того, що становить культуру людства. Цей процес однаковою мірою соціальний, психологічний та освітній.

Наголосимо, що проблемні ситуації виникають у житті кожної людини навіть за умов соціальної та економічної стабільності. Діти і підлітки як особлива вікова категорія (відповідно до Конвенції ООН про права дитини – від народження до досягнення 18-річного віку) з точки зору соціальних відносин вирізняються тим, що саме на цьому життєвому етапі відбувається первинна соціалізація. Саме в процесі соціалізації індивід стає особистістю, здатною функціонувати в певному суспільстві. Уже на цьому етапі формується правосвідомість людини, а також виявляються дефекти правослухняної поведінки або її відсутності.

На нашу думку, головне завдання форм правового освітнього простору – це формування сталої правової свідомості, з позиції якої неповнолітній зможе свідомо управляти своїм настроєм, бажанням, учинками, а також набуття навичок правослухняної поведінки. Тоді слово не буде відокремленим від справи, а свої правові знання підліток зможе застосувати в житті. Профілактичне значення правової роботи соціального педагога з підлітками групи ризику полягає в тому, щоб домогтися розуміння неповнолітніми особистої відповідальності за свої вчинки і дії.

Науковець В.М. Оржеховська слушно відзначила, що педагогічна профілактика залежно від вибору об’єкта впливу, змісту профілактичної роботи містить у собі деякі аспекти соціальної профілактики: загальносоціальної, спеціальної, індивідуальної. Вона спрямована на вдосконалення способу життя підлітків із використанням суспільства. Як і загальна профілактика, педагогічна спрямована проти тих явищ соціального життя, які детермінують порушення норм моралі і виступають як один із засобів правильної соціальної орієнтації людей, стимулу суспільно значимої поведінки. Профілактика делінквентної поведінки підлітків має бути постійним чинником організації освітнього простору.

Усебічний аналіз мети профілактики правопорушень у плані її педагогічної конкретизації показує, що профілактика соціальна за змістом. Це пояснюється тим, що педагогічна профілактика правопорушень вимагає включення вихованців у діяльно опосередковані міжособистісні стосунки відповідальної залежності з іншими дітьми, педагогами, батьками з метою формування внутрішніх механізмів саморегуляції поведінки, особистого вибору поведінки в ситуації ризику на основі морально-правових норм. Мета профілактичної діяльності спрямована на вивчення педагогічної профілактики як виду педагогічної діяльності, спрямованої на організацію діяльності підлітків, що визначає подолання дисгармонії у формуванні активної соціальної позиції особистості. Особлива цінність і актуальність роботи полягає в аналізі головних компонентів змісту і структури педагогічної профілактики, у виявленні основних закономірностей їхньої єдності між собою на всіх рівнях організації діяльності школярів різного віку. Велике значення також має й індивідуальна робота з батьками, відвідування родин підлітків, індивідуальні бесіди й консультації. Практика свідчить, що доцільно проводити батьківські конференції для обміну досвідом правового виховання дітей, заняття із формування компетентності батьків.

Методи педагогічного та психологічного впливу на соціально дезадаптованих підлітків (у такому вигляді, як вони існують сьогодні), на жаль, не завжди мають бажані результати. Це може пояснюватися ступенем "занедбаності" неповнолітнього чи тим, що заходи, яких уживають педагоги, не є адекватними конкретному випадку. Тільки на підставі ретельної психолого-педагогічної діагностики можна розробити колективну програму ресоціалізації підлітка. Фахівець, який працює з делінквентним підлітком, у своїй практиці повинен ураховувати основні принципи управління процесом гармонійного розвитку особистості, цілеспрямовано вивчати індивідуальні варіанти проходження дитиною послідовних вікових етапів, подолання криз, особливості переходу від одного етапу до іншого. Своєрідна чутливість підлітка, його підвищена сприйнятливість до певних зовнішніх впливів, несприятливих умов вимагають від педагогів своєчасної діагностики причин порушень поведінки, уміння дібрати ефективні профілактичні та коригувальні педагогічні прийоми, змінити стиль спілкування, форми взаємодії. Варіантом єдиної системи, що містить у собі комплекс заходів, може бути соціально-педагогічна модель профілактики правопорушень підлітків, яка має відповідати вимогам того освітнього простору, в якому знаходиться підліток.

Для успішного вирішення цих проблем необхідно створити державну програму, розраховану на такі напрями:

1. Виховання дітей, починаючи з дошкільного віку, відповідно до загальнолюдських норм моралі.
2. Боротьба з делінквентністю поведінки підлітків, тобто з їхньою злочинністю та відхиленням від духовних та соціальних норм поведінки, враховуючи алкоголізацію, ухилення від занять у школі.
3. Покращення соціальних та економічних умов життя.
4. Поширення роботи психологічних служб у всіх навчальних закладах.
5. Організація спеціального кримінологічного просвітництва населення як засобу антикримінальної пропаганди.
6. Цензура (мається на увазі не політична, про що сьогодні піклується більшість політиків, а ідеологічна).
7. Поширення національних традицій.
8. Своєчасний та повний обмін інформацією між усіма суб’єктами профілактики правопорушень.
9. Розробка системи взаємодії сімейного і державного виховання.

Отже, підхід до організації освітнього простору, профілактики правопорушень підлітків має бути комплексним і спрямованим на оздоровлення всього українського суспільства, а також стосуватися всіх державних органів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабенко С.Ю. Причини та умови злочинності неповнолітніх : наук.-практ. посібник / С.Ю. Бабенко, В.В. Вітвіцька, І.І. Ковальова. – Донецьк : Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Дідоренка, 2009.
2. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх : навч.-метод. посібник / В.М. Оржеховська. – К. : КВіАН, 1996.
3. Яковенко С.І. Злочинність неповнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобігання : навч. посібник / С.І. Яковенко, Н.Ю. Максимова, Л.І. Мороз, Л.А. Мороз. – К. : Вид. "ПАЛИВОДА А.В.", 2006.