Проблема толерантності перетворилася в наш час в одну з необхідних проблем світової гуманітарної думки. Сучасний стан розвитку людини і суспільства вимагає від особистості високого рівня її загальної культури, моральних якостей і порозуміння між людьми, яке набуває значимості в загальному глобальному процесі інтеґрації й асиміляції культур. У цих умовах встановлення меж світоглядної вседозволеності стає імперативом, а формування толерантності – пріоритетним завданням педагогіки. Культура миру, толерантність, що ми в цей час намагаємося прищепити підростаючому поколінню, є культура прийняття іншого, терпимості до нього, його способу мислення й поводження. Теоретичне підґрунтя проблеми толерантності складають ідеї та праці міжпредметного кола філософських, педагогічних та психологічних напрямів. Ці наукові розробки можливо об’єднати в три такі групи: перша група джерел – ті, що передували розвитку ідеї толерантності, за змістом – були її предтечею, та друга – джерела, які вже були присвячені питанням толерантності і закладали її фундамент для подальшого розвитку, третя – праці вчених та міжнародні документи, в яких розглядаються вже окремі аспекти толерантності як філософської категорії. До першої групи джерел віднесено ідеї та праці філософів античності (софісти, Сократ, Аристотель, епікурейці, стоїки, скептики) і Середньовіччя (Августін, Тертуліан, Фома Аквинський) про моральний вимір людини і людського життя, гармонізацію стосунків людини із собою і навколишнім світом. Ці ідеї стали теоретичним підґрунтям для концептуальної розробки толерантності вже як філософської категорії, починаючи з доби Відродження та в Новий час (М. Монтень, Е. Роттердамський, М. Лютер, Дж. Локк, Вольтер, Д. Дідро, К. Гельвецій, І. Кант, І.Г. Фіхте та інші).

У вітчизняній та російській науковій традиції дожовтневого періоду важливими для розвитку ідеї толерантності стали праці Г. Сковороди, І. Барвінського, І. Верхритського, Д. Лепкого, М. Пирогова, Л. Толстого, К. Ушинського, Д. Писарєва. Суттєвий внесок у теорію толерантності зробили вітчизняні та російські релігійні філософи ХІХ–ХХ-го сторіч (М. Бердяєв, С. Булгаков, В. Зеньковський, І. Ільїн, М. Лоський, В. Соловйов, П. Флоренський, С. Франк, Л. Шестов). Для розвитку ідеї толерантності в освіті велике значення мають концепції діалогічності (М. Бахтін, М. Бубер, В. Біблер, Т. Флоренська). Ідеї розуміння та сприйняття іншого, співвідношення особистісного буття з культурою розробляются в герменевтичній та феноменологічній філософії (Б. Вандельфельс, Х.-Г. Гадемер, М. Гайдеггер, В. Дільтей, Е. Левінас, П. Рікер, Е. Шпрангер). Важливі внески в цьому напрямі зробили представники прагматизму (Ч. Пірс, У. Джеймс, Дж. Дьюї, Р. Рорті), екзистенціалізму (С. К’єркегор, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс), соціал-конструктивізму (Дж. Каунтс, Т. Брамельд, У. Офалс, Л. Хаймовитц), комунікативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас).

Другу групу джерел створюють праці вчених, присвячені розвитку філософського концепту толерантності: в англо-американській традиції теорію толерантності в співвідношенні з мораллю розробляв Б. Вільямс, толерантність у контексті лібералізму розглядали Д. Грей, С. Мілль, С. Мендус; толерантність як благо-в-собі – П. Ніколсон.

Розвиткові теорії толерантності сприяли концепція трансгресивності, гранична педагогіка Г. Жиру, критична педагогіка П. Фрейре, педагогічна антропологія О. Больнова, теорія мультикультуралізму та її окремі положення (Ф.-О. Радтке, Ч. Тейлор); осмислення парадиґмального оновлення освіти в сучасному світі (В. Андрущенко, Г. Балл, І. Бех, В. Бондар, О. Глузман, В. Кремень, М. Култаєва, В. Лутай, О. Пєхота, О. Романовський, В. Семиченко, І. Степаненко).

До третьої групи джерел віднесено міжнародні документи, які стали важливими для розвитку теорії толерантності, передусім її практичного виміру. Найбільш значущий серед них – Декларація принципів толерантності (Париж, 1995). Проаналізовано розробки окремих аспектів проблеми толерантності в сучасній філософії та педагогіці: Г. Баллом, Л. Головатою, В. Золотухіним, Н. Кругловою, В. Лекторським, Е. Магометовою, В. Мироновим, В. Тишковим, М. Хом’яковим, С. Хамовою, Н. Юровських та ін.

Аналіз цих джерел свідчить, що проблема толерантності є актуальною, певним ступенем розробленою у філософії, але такою, що чекає подальшого розвитку та вивчення, оскільки простежується необхідність осмислення аксіологічних і праксеологічних засад становлення молоді в сучасному полікультурному світі, який глобалізується. В "Декларації принципів толерантності UNESCO, 1995" говориться: "Толерантність є повага, прийняття й висока оцінка багатої розмаїтості наших світових культур, форм вираження й способів людського буття. Вона виховується знанням, відкритістю, комунікацією й волею думки, совісті й вірувань". Толерантність як основна цінність культури дає можливість мирного співіснування й розвитку культурного плюралізму в межах сучасної мультикультурной цивілізації.

У полікультурному суспільстві толерантність є умовою формування молоді, оскільки саме від молоді в кризовому суспільстві, яке характеризується великою кількістю загроз життю, залежить виживання людства в найближчому майбутньому. Толерантність як основа світосприйняття молоді шляхом домінування в комплексі цінностей має виконувати регулювальну функцію в діяльності молоді.

Насправді, високу якість життя культурного члена суспільства може бути забезпечено тільки таким навчанням, що приносить внутрішнє багатство, робить людину самою собою. Адже кожна особистість унікальна, багатство кожної людини в тім, що вона неповторна у своєму роді. Справжнє виховання й навчання виявляє в нас те, що сховано, допомагає розкрити, відшукати той скарб, що зробить нас більше усвідомленими, освіченими.

Світ до початку нового тисячоліття став настільки різноманітним і суперечливим, що конфлікти стають повсякденними явищами нашого життя. У той же час незмірно виріс взаємозв’язок і взаємозалежність людей, соціальних груп, суспільств, що дозволяють говорити про єдність і неподільність сучасної цивілізації. У цих умовах сфера освіти має вирішувати непросте завдання у формуванні соціального індивідуума, здатного влитися в суспільство як окремої країни, республіки, так і міжнародне співтовариство повноправним громадянином, що несе не тільки свою національну культуру, але й адекватно сприймає культуру інших народів.

Високий рівень теоретичної складності та широкий спектр практичних умінь зумовлюють необхідність певних компетентностей, як професійних, так і особистісних, у тих спеціалістів, які будуть здатні ефективно реалізувати запропоновані технології. Тому підготовка педагогічних кадрів (викладачів, педагогів, психологів, практичних психологів, соціальних педагогів), які можуть реально допомагати молоді в процесі соціалізації в сучасному полікультурному середовищі визнана актуальним завданням для Українського суспільства. На фахівців педагогічного напряму припадає головне навантаження із формування толерантності в підростаючих поколінь.

У руслі цієї тенденції формується світовий інформаційно-освітній простір. При цьому зовсім ясно, що в цій конкурентній єдності ефективна лише та система освіти, що органічно вписана в культурну традицію України і світу, співвіднесена з її національним менталітетом і має на меті становлення особистості на шляхах оволодіння цілісним образом світу, співвіднесеним з індивідуальними здатностями й цілями. З іншого боку, рубіж тисячоліть відзначений активністю відцентрових тенденцій, небаченим сплеском міжнаціональних, міжреґіональних, міжконфесіональних (релігійних) конфліктів, які породжуються й збільшуються вищеописаним політико-економічним протистоянням. Національна локалізація, вивчення тільки рідної мови, власних культурних традицій і релігії неминуче призведе до культурної й економічної відсталості країни, оскільки молодь країни не зможе продовжити освіту на тих високих рівнях, які задають світові освітні центри.

Саме сфера освіти, і тільки вона, може сприяти взаєморозумінню між націями, народами й конфесіями, тільки тут, у паритетній творчій взаємодії, у діалозі культур народжується розуміння спільності людської природи, спільності цінностей і цілей, народжується уявлення про людство як єдиний і унікальний феномен.

Отже, полікультурний освітній простір сучасної культуротворчої національної школи відповідає глобально-політичним викликам часу й має своєю стратегічною метою гідний вхід особистості багатонаціональної України у світове співтовариство.

Йдеться про те, щоб реалізувати акцент самовизначення, соціальної самоідентифікації учня, формування його громадянської позиції, усвідомлення своєї приналежності Батьківщині, з одного боку, й толерантної позиції відносно інкультурних, іннаціональних груп українського суспільства й усього світу. Полікультурний освітній простір виступає як умова формування толерантності особистості, як умова збереження розмаїття культур, етносів, релігій, історичного права на несхожість, знаковість етносів і народів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет особистості / І.Д. Бех // Початкова школа. – 2001. – N 12.
2. Грива О.А. Соціально-педагогічні основи формування толерантності у дітей і молоді в умовах полікультурного середовища : монографія / О.А. Грива. – К. : ПАРАПАН, 2005. – 228 с.
3. Грива О.А. Толерантність молоді у полікультурному середовищі : монографія / О.А. Грива. – К. : Видавництво Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 2007. – 275 с.
4. У пошуках нової особистісно зорієнтованої педагогіки // Педагогіка толерантності. – 1998. – N 2.