Цінності – своєрідний культурний "код". Його специфічність обумовлена тим, що кожна культура породжує свою, лише їй притаманну ціннісну систему. Цей своєрідний "код" забезпечує процес культурної ідентифікації особистості, народу, нації, розвитку національної свідомості. Ціннісна "система ідентифікації" зберігає націю як носія унікального, самобутнього, лише їй притаманного. Ієрархія національних цінностей вибудовувалась віками, обумовлювалася всією історією нації і коригувалась нею через зміну ціннісних норм і настанов залежно від часу, конкретної епохи розвитку (Ю.Ж. Шайгородський).

Однією із фундаментальних проблем людського буття є руйнація старих цінностей і традицій, утрата своїх культурних коренів і, як результат, – утрата сенсу життя.

Мета статті полягає в розкритті ієрархії цінностей педагогічної думки епохи віхових культур і Середньовіччя через особистісно осмислені епістемологічні знання, що є необхідною умовою сучасної освітньої ситуації.

Вивчення цінностей на сьогоднішній день розглядається багатьма науковцями: Архимандритом Платоном, І.О. Гільовою, Л.А. Кондрацькою, Н.Є. Мойсеюк, В.М. Чайкою, Ю.Ж. Шайгородським. Це цінності, які, в першу чергу, стосуються проблем сенсу життя та сутності особистісної активності. У той же час проглядається тенденція до наростання "планетарної єдності", до пошуку "вічних цінностей", породжуваних "загальнолюдськими інтересами" і "загальнолюдськими ідеалами" (Ю.Ж. Шайгородський).

Аналізуючи цінності епохи віхових культур і Середньовіччя, ми беремо до уваги теорії, концепції, ідеали (Піфагор, Сократ, Платон, Конфуцій, Будда, Чжуанцзи, Василь Великий, Авва Доротей, Микола Кавасила, літописець Нестор, Кирило Туровський, мислителі Климент Смолятич та Данило Заточник, Августин Блаженний, "Махабхарата", "Рамаяна", "Біблія"), що визначають ціннісні основи (тобто сутність) людиностановлення і забезпечують орієнтацію на абсолютні цінності, де головною спрямованістю виховання особистості є не зміна світу, а зміна себе, самовдосконалення в межах запропонованого поля педагогічної аксіології.

Пріоритет абсолютних цінностей над іншими це – вимога часу, без якої людство може припинити своє існування. Вони формувалися на основі духовної практики, суспільної, індивідуальної діяльності педагогів-філософів певних конкретно-історичних відносин, форм передачі знань, засобів їхнього досягнення.

Аналіз вищезазначених джерел та особистісно осмислені епістемологічні знання допомогли виокремити абсолютні цінності: Доброта (яка не має часових меж), Любов, Мудрість. Метою такого визначення є людиностановлення, споглядання "вічних законів". Людина виступає суб’єктом культури. Ці цінності є абсолютними, тому що вони є "ідеальні і духовні; існують не шляхом механічного впливу, а шляхом єдності" для "здійснення абсолютної повноти буття" [4]. Тобто, в цьому випадку, Знаходження себе в іншому. Зазначимо, що ключем до Доброчинності є самопожертва, благоговіння перед тим добром, яке робить людина, і вдячність за можливість робити Добро. Як наслідок, особистість досягає досконалості. У ній відкривається світло, Істина пізнання, з’являються почуття щирості, лагідності, зникає односторонність і крайність матеріалізму. Мудрість є для людини різновидом свідомої орієнтації на розуміння основ життя [3]. Поняття "мудрий" говорить про міру просвітленості і знання реальних проблем людського життя в контексті індивідуальних ціннісних смислів [3]. Завдяки Любові людина пізнає єдиносущність, тобто "єднання із Богом і в Бозі із усім світом" [4]. Через Любов людина досягає досконалості, вона "удостоюється обожнення". Важливо зазначити, що "молода демократична Україна, відроджуючи "риторику любові", тим самим відроджує й себе, інтеґруючись в "інформаційні поля Всесвіту" [5].

Домінантними якостями, які здійснюють вирішальний вплив на ефективність становлення особистості, виступають: благоговіння, самопожертва; терпіння, людяність і обов’язок, благородство; знання прекрасного, першосущного, божественного; прощення – поступлення – повчання. Засобами формування вищезазначених цінностей виділені: щоденна молитва, богослужіння, медитація, покаяння, віра, споглядання, наслідування заповідей блаженств.

Ці цінності виступають "полями взаємності", "ґрунтом" інтеґрації особистості в соціокультурне середовище через онтологічний рівень. Завдяки ним вибудовується духовний світ особистості. Методами їхнього досягнення стали екзистенційний (різниця між добром і злом), епістемологічний (спостереження), синергетичний (самоорганізація). Завдяки цьому особистість отримує здатність моделювати себе відповідно до високих ідеалів, при цьому забезпечуючи свою цілісність; вона прагне знайти найвищий смисл свого існування. У ході дослідження двох найвизначніших в історії людства педагогічних парадигм – Сходу і Заходу – ми виокремлюємо найважливіші цінності, кожна з них пов’язана зі специфікою внутрішніх і зовнішніх чинників впливу на особистість, об’єднуємо їх в аксіологічне поле, у так звану велику родину, що є ствердженням єдності суспільства. Слід зазначити, що саме "цінність усвідомлюється і переживається особистістю як актуальна значимість, як зміст" (І.О. Гільова). Цінності виступають "зв’язком духовної культури суспільства і духовним світом особистості" (І.О. Гільова). Абсолютні цінності стверджуються в житті шляхом довготривалого процесу. І, зрозуміло, головна роль у так званому процесі належить педагогу. Важливо зрозуміти, як взаємодіють і співвідносяться поняття абсолютні цінності і педагог у педагогічному процесі. Особистість учителя в такому контексті виступає джерелом, носієм абсолютних цінностей.

Тому ми розкриваємо ціннісні орієнтації професійно-етичного процесу, що включають:

1. Принцип суб’єктності.
2. Принцип суб’єкт-суб’єктності.
3. Принцип цінності (ставлення людини до релігії). Принцип суб’єктності в контексті педагогічної думки досліджуваного періоду це "по-перше,

життя відповідно до морального закону, по-друге, це служіння відповідно до ієрархічних положень" [1]. Принцип суб’єктності вимагає відповідального ставлення особистості педагога до своєї діяльності, припускає пошук нової стратегії впливу на дитину; забезпечує подолання "моносуб’єктивного підходу" в педагогічній діяльності.

Суб’єктність, як основний принцип ставлення педагога до власного існування, містить приклад. Приклад, як аксіологічна характеристика особистості педагога, виправданий у тому випадку, якщо особистість посідає відповідне її професії ієрархічне місце. Тобто такі поняття, як-от: Правильний приклад; Носій Істини; Вища місія; Величне покликання; Наука наставника, Відданість Дао; Висока Духовна Сутність; Духовний наставник; Втілення Брахми; Символ слова; Символ дії, – визначаються онтологічним місцем учителя в світі. Чим більше особистість відповідає такій ієрархії, тим більше її суб’єктивність є виправданою.

Суб’єкт-суб’єктність, як основний принцип ставлення вчителя до учня, містить етичне ставлення, що веде учня до: любові до прекрасного; лікування людських вдач і пристрастей та встановлення початкової гармонії душевних сил; споглядання вічного; споглядання істинно сущого; схиляння душі до добра; спрямування до блага згідно із законами; активізації потужних душевних потенцій; допомоги "самозародженню" істини у свідомості; духовного зростання особистості; володіння обов’язком і гуманністю; мудрості; навернення дитини до християнського способу життя; "розкриття Божих імен" блага (Премудрість, Добро, Краса, Правосуддя, Буття та ін.); оновлення впродовж усього життя з метою поєднання з Богом; необхідності вдосконалення; покаяння; посту; молитви; пристрасті молитви; єднання з Ісусом Христом через таїнства хрещення та миропомазання і Євхаристії; розуміння Святого Писання; навчання зцілення; істинної Любові; вдячності; смиренномудреності; шляху спасіння; страху Божого в серці й милостині; почуттів милосердя, любові до ближнього, добра; непохитної віри в Бога; існуванні у творенні блага і краси (у совісті); внутрішнього переосмислення; зростання самосвідомості; свободи волевиявлення; відповідальності замість покірності; одиничної волі замість консенсусу; розв’язання замість самозречення; вибору між чуттєвими й духовними потребами; перетворення духовних знань у звичку, у рису характеру; допомоги іншим; користі всьому людству; володіння здоровим глуздом, гострим розумом та добре розвиненою інтуїцією; самовиховання, яке починається із самоспостереження і самопізнання; віри і надії; прагнення бути достойним християнином; виховання в собі якостей: благочестивості, скромності, чесності, милостині, щирості; перемоги зла добром; сім’ї як джерела оновлення людей; праці; паломництва.

Історія педагогіки і філософії свідчить, що кожний учитель, мудрець сповідує істину і прагне довести її [3].

Як і кожен митець, учитель повинен любити Істину, Добро, Красу… і дітей. Усе мистецтво виховання зосереджується на двох завданнях: поставити учня в інший світ і привести його до такого стану спокою, в якому учень, засвоюючи враження від цього світу, міг би мислити над тим, що відбувається в ньому самому й поза ним. Почуття свободи має переважати. Де дух там і свобода. Людина вільна, вона мусить жити всередині своїх власних суджень про добро і зло. Безкорисливе щастя вихователя полягає в тому, щоб його діти були досконалими і прекрасними [5].

Цінність, як основний принцип ставлення до релігії, містить честь і поклоніння Господу нашому, що дозволяє найбільш виразно самовизначитися.

Найбільше релігійне ставлення в тому випадку, коли викладач ставиться до своїх учнів, до тих, хто оточує, за допомогою слова, діла; молитви.

До загальних аксіологічних категорій ми віднесли благо. В епоху віхових культур під "благом" розуміли: 1) пізнання Логосу; 2) стан нірвани; 3) єднання з дао; 4) покірність волі Божій. Тобто для орієнтації серед різних ціннісних орієнтацій – це була "точка відліку", "цінність цінностей". І для епохи Середньовіччя – "Нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа буде з усіма Вами!".

На сучасному етапі найвищим благом вважається життя, проте "життя – це неминуча необхідність здійснити саме той проект буття, котрий є кожен із нас…".

Зазначимо, що "мета освіти – сформувати готовність людини до життя, до життєвотворчості за будь-яких обставин; зміст освіти – формування істинного ставлення людини до Бога, до людей, до себе, до світу" [5]. Саме такі умови забезпечують розроблені нами абсолютні цінності та ціннісні орієнтації досліджуваного періоду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Архимандрит Платон. Ценностная ориентация и нравственное достоинство личности [Електронний ресурс] / Архимандрит Платон (Игумнов) // Православное нравственное богословие. – Режим доступу : http://hpsy.ru
2. Гилёва И.О. Ценностно-смысловые основания гуманитаризации высшего образования [Електронний ресурс] / И.О. Гилёва. – Режим доступу : http://hpsy.ru/link/4.htm#2936
3. Кремень В. Філософія людиноцентризму у контексті проблем освіти [Електронний ресурс] / В. Кремень. – Режим доступу : http://conf.vstu.vinnica.ua/humed/2006/txt/06kvkpo.php – 44k
4. Лосский Н.О. Бог и царство Божие как основа ценностей. Ценность и бытие [Електронний ресурс] / Н.О. Лосский. – Париж : YMCA-PRESS, 1931. – Режим доступу до книги : http://psylib.org.ua/books/lossn01/index.htm
5. Педагогічна майстерність : підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривоніс та ін. ; за ред. І.А. Зязюна. – К. : Вища школа, 1997. – 349 с.
6. Ясперс К. Смысл и назначение истории : [пер. с нем.] / К. Ясперс. – М. : Политиздат, 1991. – 527 с.