Розвиток гуманістичних цінностей освіти в Україні потребує зміни авторитарно-дисциплінарної моделі на особистісно-зорієнтовану. Цей процес відбувається у вітчизняній освіті вже майже два десятиріччя, постійно ставить перед собою нові завдання та вирішує їх. Сутнісними ознаками цієї зміни є: навчання й виховання особистості з максимально можливою індивідуалізацією, створення сприятливих умов для саморозвитку і самонавчання особистості, осмислене визначення нею своїх можливостей і життєвих цілей, наближення змісту освіти до нагальних індивідуальних та суспільних потреб. Виконавцями поставлених перед системою освіти завдань є вчителі.

Головною функцією вищої професійної освіти сьогодні стає формування особистості, яка самореалізується і саморозвивається, живе у світі, що швидко змінюється, і підготовка на цій основі спеціаліста з інноваційним стилем мислення і діяльності. Для успішного виконання покладених на вчителя завдань він повинен не просто викладати колись засвоєний матеріал, але й іти в ногу разом із розвитком науки з того фаху, який предмет він викладає. Це особливо важливо зараз, у час стрімкого розвитку інформаційних комунікацій, учитель не може дозволити собі бути поза того інформаційного простору, активними учасниками якого є його учні.

Система підвищення кваліфікації педагогічних працівників, що діє зараз, виконує функцію швидше контрольну, ніж пізнавальну. Підвищення кваліфікації педагога нині, здебільшого, є його власною справою, питанням його ставлення до власної професії. В умовах, що склалися, дієвим засобом професійного вдосконалення педагогів є безперервна освіта.

Ступінь розробленості проблеми. Ідея безперервної освіти як нового сприйняття освітнього процесу в умовах суспільства, що навчається, була висловлена і зафіксована в документах ЮНЕСКО в 1960–1970 рр. Значний внесок у розвиток теоретичних засад безперервної освіти зробили П. Ленгранд, Ж. Жерар, А. Турен, Ф. Янушкевич, П. Даве, Ж. Делор, Б. Саймон та інші. Важливу роль у розробці авторської концепції безперервної освіти, адаптованої для реалій радянського та пострадянського простору, відіграли дослідження російських соціологів Ф. Філіппова, В. Добренькова, В. Нечаєва, І. Савицького, В. Горбунова, Ю. Шмаріона та ін.

Серед вітчизняних учених, які зробили вагомий внесок у концептуалізацію безперервної освіти в українському освітньому просторі, сприяли формуванню концепції освіти впродовж усього життя, треба назвати В. Андрушенка, В. Астахову, В. Бакірова, В. Зязюна. Н. Ничкало, Л. Герасіну, В. Городяненка, О. Кузя, Г. Клімову, М. Лукашевича, К. Михайльову, О. Навроцького, С. Подольську, О. Сидоренка, Л. Сокурянську, Ю. Чернецького, О. Якубу, О. Галус, С. Крисюк, В. Маслова, В. Олійник, Н. Протасова, В. Пуцова, М. Романенко, В. Семиченко, Т. Сорочан, Т. Сущенко та ін.

Мета цієї статті – визначити можливості підвищення кваліфікації педагога в контексті його розвитку як особистості, місце безперервної освіти на сучасному етапі розвитку вітчизняної системи освіти, вказати на її значення саме для професійного вдосконалення педагогічних працівників. Для реалізації сформульованої мети ми ставимо перед собою такі завдання: окреслити та проаналізувати основні можливості підвищення кваліфікації; визначити змістовне та правове підґрунтя безперервної освіти з точки зору професійного вдосконалення педагогічних працівників; окреслити можливі шляхи вдосконалення системи підвищення кваліфікації педагогів з урахуванням сучасних вимог учнівської аудиторії та з огляду на потенціальні можливості безперервної освіти.

Поняття "безперервна освіта", в дослівному перекладі "освіта впродовж життя" (з англійської мови "lifelong education", "recurrent education", "continuing education"), не є новим, воно широко вживається в науковій літературі вже понад 40 років. Це поняття з’явилося вперше в англомовній науковій літературі у 20-х рр. ХХ століття і асоціювалось із традицією навчання дорослих у країнах Північної Європи. Загального вжитку вказане поняття набуло в зарубіжних джерелах на початку 60-х рр. ХХ століття.

У словнику визначено безперервну освіту як процес зростання "освітнього (загального й професійного) потенціалу особистості впродовж усього життя, організаційно забезпечений системою державних і суспільних інститутів і відповідний до потреб особистості та суспільства" (Н.В. Скрипчук). Система післядипломної освіти є складовою, органічною частиною системи безперервної освіти. Післядипломна освіта як система навчання та розвитку фахівців із вищою освітою спрямована на приведення їхнього професійного рівня у відповідність до світових стандартів, вимог часу, індивідуально-особистісних та виробничих потреб; удосконалення наукового та загальнокультурного потенціалу особистості, яка реалізується в діяльності спеціалізованих державних або приватних навчальних закладів та засобами самоосвіти і керується державними стандартами відповідно до фаху певних рівнів кваліфікації згідно з вимогами суспільно-економічного та науково-технічного прогресу.

Сьогодні знання вчителя потребують регулярного та системного поновлення, що вказує на необхідність функціонування ефективної системи післядипломної освіти. Нині в освітній системі України всебічно розробляється ідея безперервної освіти, апробуються різні варіанти та напрями її практичного застосування, визначаються найкращі шляхи розвитку. В контексті цього значну увагу має бути приділено підвищенню професійної майстерності педагогічних працівників у системі післядипломної освіти.

Робота системи освіти в України, як однієї з державних інституцій, ґрунтується на правовому забезпеченні. Функціонування системи післядипломної освіти педагогічних кадрів в Україні регулюється Конституцією України, Законами України "Про освіту", "Про вищу освіту", Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті.

Аналіз законодавчої бази України з питання підвищення кваліфікації педагогічних працівників дозволяє констатувати, що безперервна освіта – це моральний обов’язок учителя. Тому деякі науковці, наприклад Н.В. Cкрипчук, вважають, що існує необхідність створення окремого закону "Про післядипломну освіту", який би реґламентував обов’язковість безперервної освіти педагогічних працівників та надав можливість прирівнювати успішне її здійснення до підвищення кваліфікації, установив би механізм контролю і відповідальність за нездійснення безперервної освіти педагогами, обумовлював кар’єрне зростання вчителя.

У нашій державі сьогодні закладами післядипломної освіти є спеціалізовані навчальні заклади, що здійснюють спеціалізацію, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів та інші види діяльності, спрямовані на задоволення освітніх потреб. В Україні система атестації педагогічних працівників на професійну придатність передбачає проходження обов’язкових курсів підвищення кваліфікації для вчителів кожні 5 років. Важливу роль у підвищенні кваліфікації педагогів відіграють інститути післядипломної освіти. Учителі мають право обирати способи професійного вдосконалення, але іноді бюджет, що закладено на ці потреби, є недостатнім. В Україні система післядипломної педагогічної освіти є не просто системою підвищення кваліфікації, а єдиним механізмом переорієнтації педагогів щодо змісту, форм навчання, системи ціннісних орієнтирів, засобів комунікації тощо. Модернізація системи освіти, як це визначено в Національній доктрині розвитку освіти, "спрямовує вчителя на безперервне професійне самовдосконалення (спрямовує, а не зобов’язує). У прагненні вчителя до саморозвитку виражена вища форма розвитку його особистості й професіоналізму" (Н.В. Скрипчук).

У кожному з нормативних документів, що регулюють педагогічну та освітню діяльність, наголошується на тому, що сучасній школі потрібен учитель, який постійно, послідовно й безперервно вдосконалює зміст і засоби своєї професійної діяльності, є взірцем високої духовної та педагогічної культури. Успішне вирішення цього завдання можливе за умови готовності вчителя до самостійної роботи над собою, до професійного самовдосконалення впродовж усієї його педагогічної діяльності. Тому так гостро відчувається потреба у створенні науково обґрунтованої моделі професійного зростання вчителя, яка б спрямовувала його на раціональне й продуктивне використання своїх сил і часу, успішне формування професійних цінностей відповідно до вимог сучасної школи та соціуму.

Зазначимо, не тільки вимог системи освіти, або фахового напряму, навчальний предмет якого, викладає вчитель, а й соціуму, тобто як мінімум учнівської аудиторії та батьків. Завершуючи аналіз правового підґрунтя здійснення безперервної освіти педагогічними працівниками, відзначимо, що право на безперервну освіту – це особисте право кожного громадянина, в межах його професійного та самовдосконалення, розвитку особистості. Відносно діяльності педагогів можна сказати, що право на здійснення безперервної освіти – це професійне право, поки що не обов’язок, але питання гарантування цього права на сьогодні залишається неврегульованим. Залишаються відкритими питання про можливості доступу до технічних засобів здійснення безперервної освіти, її обов’язкового й обираного на власний розсуд компонентів, системи контролю тощо.

Щодо змістовного підґрунтя організації безперервної освіти, з точки зору професійного вдосконалення педагогічних працівників, ми б хотіли звернутися до вже накопиченого досвіду вітчизняної педагогіки в цій сфері. Так, одним із важливих шляхів вирішення завдань безперервної освіти виступає створення в системі післядипломної освіти таких організаційно-педагогічних умов і засобів стимулювання професійного самовдосконалення вчителів, які б сприяли підвищенню педагогічної майстерності, пробудженню потреби в самоактуалізації, самоствердженні та життєтворчості, бажанні творити свою особистість [1]. Таким чином ми знову повертаємося в площину ставлення вчителя до власної професії, самоідентифікації як педагога.

Ця проблема стає дедалі актуальнішою для нашого суспільства, що трансформується, в тому числі й у сфері освіти, із жорстко детермінованого в ринкове, в якому в умовах вільної конкуренції будуть працювати висококваліфіковані фахівці, спроможні оперативно приймати самостійні рішення, бути активними й творчими, гідно представляти інноваційно-інтелектуальний потенціал країни у світовому та європейському освітньому просторі. Зрозуміло, що найкращих фахівців зможуть дозволити собі тільки окремі, провідні навчальні заклади, а з іншого боку, бажання працювати в них за відповідну заробітну плату буде спонукати педагогів до підвищення свого кваліфікаційного рівня. Але залишається відкритим питання підвищення якості освіти взагалі, у всіх навчальних закладах, особливо в школі.

Аналіз наукових джерел і педагогічної практики організації безперервної освіти педагогічних працівників у межах їхнього професійного самовдосконалення засвідчив наявність низки суперечностей, що потребують вивчення та вирішення, а саме: між високими вимогами суспільства й держави до безперервної освіти (неперервного професійного самовдосконалення) вчителів та недостатньою увагою до цього питання закладів післядипломної освіти; між необхідністю оволодіння вчителями сучасними методиками професійного самовдосконалення й відсутністю науково обґрунтованих практичних рекомендацій із цих питань, технічного та єдино образного методичного забезпечення, разгалуженого на загальнообов’язковий (розширення загального освітнього, пізнавального простору) та фаховий компоненти; між задекларованою вимогою до системи післядипломної освіти, покликаної стимулювати розвиток і саморозвиток педагогічної майстерності й творчості вчителів упродовж життя, та відсутністю для цього організаційно-педагогічних умов, системи адміністративного контролю й відповідальності, впливу на кар’єрне зростання, скороченням терміну курсової перепідготовки вчителів.

Однією з дуже важливих складових процесу забезпечення безперервної освіти є формування ефективної мотивації й застосування ефективних стимулів навчальної і дослідницької діяльності педагогічних працівників. Достатньо прийнятну, на наш погляд, для практичного застосування систему мотивів і стимулів сформульовано управлінцем-практиком Т.І. Шуміловою. За цією системою мотиви професійного розвитку поділено на декілька груп, яким відповідають певні стимули. Науковець виділила такі групи мотивів: самореалізація в професійному плані як творчої особистості; особистий розвиток, набуття нової інформації; самоутвердження, досягнення соціального успіху; потреба бути в колективі; система мотивів і стимулювання професійного розвитку; стабільність та захищеність.

Отже, можна зазначити, що мотиви для успішного здійснення безперервної освіти педагогічними працівниками можна поділити на такі, що залежать від самої особистості, такі, що залежать від підтримки її діяльності в професійному колективі, та такі, що залежать від організаційно-адміністративних чинників (як-от: стабільність праці, соціальна захищеність від звільнення, пониження, гарантія кар’єрного зростання тощо). В якості висновку зазначимо, що прийнята періодичність проходження вчителями курсової перепідготовки не забезпечує не тільки підвищення кваліфікації, а й іноді навіть збереження достатнього рівня професійної підготовки. Головним завданням системи післядипломної освіти, отже, стає створення та застосування нових форм навчання та способів залучення учителів до участі в процесі набуття знань. Оскільки навчання в системі післядипломної освіти має відбуватись як у межах курсової перепідготовки вчителів, так і в міжкурсовий період, до організації навчання, управління процесом навчання, засобів навчання та його змісту висуваються досить специфічні вимоги – вирішенням цього питання може стати організація безперервної освіти педагогічних працівників, за умов її правового та науково-методичного врегулювання.

Однією з найбільш важливих вимог до організації безперервної освіти педагогічних працівників є вимога доступності навчання для будь-кого, хто бажає отримати доступ до освітнього ресурсу та взяти участь у процесі навчання. Разом із тим необхідним є й суворе дотримання дидактичних принципів доступності, послідовності й систематичності в самостійному засвоєнні нової інформації вчителями. Успішно реалізувати зазначені вище вимоги до безперервної освіти педагогічних працівників можна тільки за умови формування, державного гарантування та підтримання на належному рівні мотивації її здійснення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сущенко Л.О. Стимулювання професійного самовдосконалення вчителів початкових класів у системі післядипломної освіти : дис… канд. наук : 13.00.04 [Електронний ресурс] / Л.О. Сущенко. – 2009. – Режим доступу : www.lib.ua-ru.net/diss/cont/351854.html
2. Скрипчук Н.В. Формування професійної майстерності вчителя іноземної мови в системі післядипломної освіти України і Франції [Електронний ресурс] / Н.В. Скрипчук. – Режим доступу : www.narodnaosvita.kiev.ua/…/5skrupchyk.htm
3. Корсак К.В. Франція: післядипломна освіта та її досягнення / К.В. Корсак, Л.О. Гранюк // Післядипломна освіта в Україні. – 2001. – N 1. – С. 28–31.
4. Пуховська Л.П. Професійна підготовка вчителів на Заході: спільність та розбіжності / Л.П. Пуховська. – К. : Вища школа, 1997. – С. 30–42.
5. Першукова О. Європейська багатомовність в освіті / О. Першукова // Шлях освіти. – 2000. – N 4. – С. 24–27.
6. Олійник В.В. Організаційно-педагогічні основи дистанційної освіти і навчання : організаційно-педагогічне дослідження / В.В. Олійник. – К. : ЦІППО, 2001. – 36 с.
7. Шумилова Т.И. Реализация мотивационно-целевой функции управления повышением профессиональной компетентности педагогических работников [Электронный ресурс] / Т.И. Шумилова. – Режим доступа : http://www.omsk.edu.ru/teacher/konf_mo/shti.doc
8. Губаш О.П. Управлінням підвищенням професійного рівня учителів іноземної мови з використанням інформаційно-комунікаційних технологій / О.П. Губаш, В.В. Лапінський ; Наукові записки НДУ М. Гоголя // Психологічно-педагогічні науки. – 2005. – N 6. – С. 130–134.
9. Губаш О.П. Післядипломна освіта вчителів і управління нею як педагогічна проблема [Електронний ресурс] / О.П. Губаш. – Режим доступу : lkartashova.at.ua/Gubash/Gubash.mht