Одним із найважливіших завдань інтернатних установ для дітей-сиріт є їхня підготовка до самостійного життя в суспільстві, оскільки успішна соціальна адаптація: готовність до шлюбу, вибору професії, організація побуту, дозвілля, спілкування, – в основному залежить від наявності цих навиків.

Соціалізація – процес, що починається в дитинстві й закінчується в глибокій старості, в результаті якого особа освоює соціальні і професійні, правові й етичні ролі, цінності.

Під соціалізацією розуміють процес становлення людини в системі соціальних відносин як компонента цієї системи, тобто людина стає частиною соціальної спільності. При цьому відбувається засвоєння нею елементів культури, соціальних норм і цінностей та формування основних якостей особистості.

Соціалізація охоплює всі етапи людського життя, але її фундамент закладається в дитинстві. Від цього фундаменту залежать якості дитини – лідера або жертви суспільної системи. Від того, яким буде це дитинство, де воно відбувається, залежить подальша доля людини, її характер і тип особи. Соціалізацію можна вважати такою, що вдалася, якщо людина органічно включена в соціальні відносини і нормально функціонує в дорослих соціальних структурах, не відчуває себе викинутою за межі суспільних зв’язків, може самостійно долати труднощі, що виникають у неї. Подібне можливе тільки у випадку, якщо соціалізація протікала в повноцінній сім’ї.

Для дитини, яка виховувалася поза сім’єю, мікрочинники соціалізації мають іншу ієрархію, ніж для дитини, що виховується в традиційних умовах сім’ї. Найбільш значущими аґентами соціалізації для неї виступають колектив однолітків, персонал соціальної служби. Для нормального входження дитини з групи соціальних сиріт у систему соціальних відносин необхідна спільна робота всіх структур, що забезпечують оволодіння підростаючою людиною комплексом соціальних ролей.

У звичних умовах, як правило, початковий адаптаційний потенціал дає сім’я: соціальний статус, виховання, здоров’я, освіту та ін. Стартові ж позиції дітей-сиріт обумовлені рівнем психічного й фізичного здоров’я, а також вихованням й освітою, зокрема одержаними в державних установах. Ступінь відкритості (закритості) виховної установи багато в чому визначає розвиток вихованців. Якщо у звичайної вільної дитини є декілька кіл спілкування (сім’я, школа, гуртки, друзі, родичі, сусіди тощо), то коло спілкування дитини, яка виховується в дитячому будинку, обмежено однією територією і одними й тими ж особами. Це негативно позначається на формуванні адаптованості сиріт до самостійного життя.

Якщо дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися щодо зразків поведінки і вимог вихователя, який у цій ситуації втілює для дитини соціум у цілому, то процес соціалізації порушується, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою.

Головним фактором соціальної значущості дитини є заміна головного чинника – сім’ї – установою. До факторів, що ускладнюють соціалізацію дитини, належать:

1. Особливий соціальний статус – вона нічия, у неї нікого немає, вона нікому не потрібна.
2. Орієнтація на заперечення прийнятих нормативів, які не можна змінити, але вони категоричні й однобічні.
3. Наявність відхилень у стані здоров’я і психічного розвитку.
4. Дефіцит індивідуального спілкування з близькими дорослими.
5. Недостатня зайнятість у різних видах корисної для дітей пізнавальної практичної діяльності.
6. Наявність обмежень у сфері реалізації засвоєних норм і соціального досвіду.
7. Дуже багатий досвід у деяких питаннях, надмірно "багатий", невідповідний віку дітей і тому неадекватно застосовується.
8. Примусовий характер спілкування з однолітками. Усе це призводить до емоційної тривожності й агресії.
9. Обмеження особистого вибору, жорстка реґламентація життя, придушення ініціативи й самостійності. Неможливість проявів саморегуляції – немає ні часу, ні можливості.
10. Невеликий вибір для позитивного наслідування, що призводить до ускладнень у засвоєнні й відтворенні досвіду.
11. Обмеженість контактів. Ізольованість дітей, відстороненість їх від реального життя.

Виховання дитини в умовах сімейної деривації і "закритого" навчального закладу закономірно призводить до її соціальної деривації. Аналіз досліджень формування особистості вихованців інтернатів дозволяє з’ясувати прояви соціальної депривації, перш за все, у міжособистісних стосунках дітей з однолітками (самоствердження, комплекс "Ми", суперництво); з дорослими (рентні відносини; дорослий сприймається як обслуга); з особами протилежної статі (ранні сексуальні стосунки, викривлені сексуальні вподобання, невміння налагоджувати сімейні відносини); у майбутньому (очікування рентних відносин; недовіра до людей, світу в цілому; невдячність, заздрість, очікування неприємностей з боку тих, хто оточує); проекція власного життєвого досвіду на своїх дітей [1].

Безтурботне життя в інтернаті "на всьому готовому" культивує в дітей такі якості, як комунікативна безпорадність, неадекватна самооцінка, споживацтво. Наслідком високого ступеня реґламентації життя в інтернатній дитячій установі є невміння організувати своє дозвілля, що надалі є однією з причин входження їх в антигромадські угруповання. Вірогідність втягування дітей-сиріт у кримінальні групи особливо велика у зв’язку з відсутністю в них тісних соціальних зв’язків із родичами, які могли б здійснювати доброзичливий соціальний контроль. Підвищена увага до цих дітей із боку осіб з антисоціальною поведінкою пояснюється також відсутністю в підлітків достатнього життєвого досвіду і здатності активно протидіяти такого роду "приятельському спілкуванню".

Неповнота емоційного життя в сирітських установах викликає в дитини в старшому віці психічні розлади й порушення соціальної адаптації: в одних це тенденція до зниження активності, що призводить до апатії і великого інтересу до речей, ніж до людей; в інших – гіперактивність із нахилом до асоціальної і кримінальної діяльності; у багатьох спостерігається тенденція поводитися зухвало в суспільстві, намагаючись привернути до себе увагу при невмінні створювати міцні емоційні прихильності. Загальне зниження настрою, депресивний стан виявлено приблизно в кожної третьої дитини молодшого шкільного віку. У 20 % дітей молодшого шкільного віку з’являлась агресивність, ворожість по відношенню до тих, хто оточує, занурення в себе, прояв пасивності й неготовності до активного вирішення конфліктів.

Актуальними проблемами дітей при виході з інтернату є проблеми: житла, матеріального забезпечення (спадку, коштів для існування), опікунства, взаємовідносин із батьками й іншими родичами, часто відсутність необхідних документів, що підтверджують сирітство, спілкування і формування нових соціальних зв’язків, освіти, пошук роботи, створення власної сім’ї, брак побутових навичок (ведення домашнього господарства).

Випускники інтернатів обмежені як у свободі вибору навчального закладу, так і в можливості вступу, не дивлячись на наявні пільги. Основною причиною вони самі називають недостатню підготовку із загальноосвітніх предметів, одержану ними в інтернаті.

Найгостріше стоїть проблема працевлаштування дітей-сиріт, які одержали професію: до 40 % випускників працевлаштуються не за власним вибором, а за напрямом керівників установ; понад 80 % дітей-сиріт дитячих будинків і шкіл-інтернатів і 95 % випускників коректувальних установ прямують до ПТУ і на роботу, інші продовжують освіту в 10–11 класах; одиниці потрапляють до вищих навчальних закладів. Від 50 % до 60 % підлітків зайняті некваліфікованою непрестижною працею. Проте і за наявності роботи вони легко її втрачають; одержавши житло, позбавляються кімнати, квартири в результаті безглуздих угод або роблять їх непридатними; не хочуть і не можуть учитися, вступивши до вищого навчального закладу; кидають своїх дітей у пологових будинках тощо. Дитина з дитбудинку частіше, ніж звичайні діти, стикається з утиском своїх законних прав і обманом, залучається до організованих форм злочинності. У буденному житті випускники не вміють доглядати за собою, не можуть утриматися на роботі, не можуть зберегти створену сім’ю, втрачають одержане житло тощо.

Особливо ускладнює їхнє життя певна відсутність практицизму: невміння відстоювати свої особові й майнові права, незнання законів, їхнього застосування в житті.

Вистежування подальшого життя випускників у постінтернатний період дозволило вченим виявити так звані рентні установки, які проявляють себе в таких моделях поведінки, як-от:

• об’єднання сиріт в одній квартирі для мешкання і здачі кімнати, що звільнилася, в оренду;
• після закінчення першого ПТУ замість роботи сироти йдуть "учитися" в друге і при цьому не ходять на заняття, проте знаходяться на повному державному забезпеченні;
• замість улаштування на роботу звертаються до біржі праці, де виплати по безробіттю істотно вище за можливий заробіток.

Цікавою особливістю сиріт є так зване утриманство, тобто звичка отримувати все готове. Коли приходить їхній час починати самостійне життя, такі юнаки і дівчата часто не знають, що їм робити, як їм жити. Та це й не дивно, якщо людині завжди приносити готову їжу, вона не буде знати, як її приготувати, де взяти продукти – не виробилися відповідні навички. Народна мудрість говорить: "Якщо даси людині рибу – у неї буде їжа на один день, а навчиш її ловити рибу – у неї буде їжа на все життя". Тому кращою буде така організація виховного процесу, яка навчатиме сиріт вирішувати свої проблеми і піклуватися про свої потреби, а не пасивно очікувати "своїх" державних грошей. Це зовсім не означає, що потрібно скасувати допомогу сиротам, просто необхідно поєднання таких виплат із навчанням самостійності.

Тому в системі виховання сиріт великим кроком була б така організація життєдіяльності, за якої вони б отримали якомога більше навичок самостійного життя. Згадаймо, наприклад, А.С. Макаренка. У своїй "Педагогічної поеми" Анатолій Семенович описує своє життя і педагогічну роботу в комуні ім. Дзержинського та комуні ім. Горького. В силу обставин, що склалися в той час – час створення СРСР – вихованці комуни, вчорашні безпритульні, змушені були розраховувати не стільки на державу, скільки на себе. Тому в них була і власна кузня, і город, і підсобне господарство. Цей факт відіграв велику роль у формуванні трудових навичок у комунарівців і не дозволив розвинутися моральному утриманству, настільки характерному для сучасних сиріт, які перебувають на повному державному забезпеченні.

Який вихід зараз? На нашу думку, він – у формуванні трудових навичок, заповненні дозвілля сиріт не тільки грою, а й посильною за їхнім віком працею, такою, щоб набуті в процесі її виконання навички, надалі стали в пригоді їм у побуті.

Проблема непідготовленості вихованців шкіл-інтернатів до самостійного життя є вкрай болючою та актуальною, що свідчить про необхідність формування позитивного соціального оточення навколо цієї групи дітей та зміни ставлення до них. Складність цього питання полягає в тому, що необхідно паралельно вирішувати дві складові: створення умов, які давали б змогу нормально будувати самостійне життя та надання підліткам відповідних знань і навичок шляхом спеціальної теоретичної підготовки (уроки, бесіди, заняття в гуртках тощо) та створення практичних експериментальних майданчиків (тимчасове проживання в "домашній" сім’ї, тимчасове самостійне проживання під наглядом соціальних працівників, відвідування загальних шкіл разом із домашніми дітьми).

ЛІТЕРАТУРА

1. Артюшкіна Л.М. Специфіка професійної діяльності соціального педагога загальноосвітньої школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування / Л.М. Артюшкіна, А.О. Поляничко // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – N 2. – С. 42–43.
2. Назарова И.Б. Возможности и условия адаптации сирот / И.Б. Назарова // Социс. – 2001. – N 4. – С. 70–77.
3. Соціальне сирітство в Україні: Експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування / Л.С. Волинець та ін. – К. : Видавництво, 1998. – С. 92–102.