Ірина Кокарева

Створення комфортного мікроклімату в класі

Модернізація освіти, безумовно, неможлива без серйозних змін не тільки в змісті, технології, а і в психологічному "забезпеченні" навчально-виховного процесу в школі. Однак небагато вчителів замислюються над тим, як, розмовляючи з дітьми, досягти взаєморозуміння. Чимало педагогів і досі навчальний тон вважають єдино можливим: мовляв, якщо це учень, до того ж найменший, то він просто зобов’язаний мене слухати, вловлювати кожне слово, не заперечувати. Трапляються, на жаль, учителі, які за будь-яку провину висловлюють учням численні нарікання, принизливо коментують учинок: "Я так і знала", "Ти що, спав на своєму зошиті?", "Чого від тебе можна чекати?".

Діти відразу розуміють насмішку і в класі лунає недобрий сміх, який винуватцеві дошкуляє найбільше. Внаслідок такого "виховання" формується негативне ставлення до вчителя, однокласників і до школи взагалі, а також може розвинутися надзвичайно небезпечний процес накопичення "сили помсти". І тоді дитина починає "виношувати позицію": "Ну, я вам покажу, коли виросту!".

Чому таке стається? Що заважає налагодженню правильних взаємостосунків у школі? На ці запитання можна відповісти одним словом — авторитарність. За авторитарного стилю керівництва в учителів виробляється психологія очікування нового наказу, нової загрози, нового більш активного натиску. І це передається учням.

Опозиція гуманістичним відносинам у школі має багато причин. Які ж психологічні джерела того страху, який живить агресію представників традиційного навчання по відношенню до гуманістичного навчання? Для шкільних адміністраторів, учителів і батьків — це страхи, пов’язані з відмовленням від контролю та влади, з необхідністю ризикувати, довіряти людям. Для учнів — це, головним чином, страхи, зумовлені необхідністю вчитися в незвичайних умовах свободи та особистої відповідальності. Як правило, всі ці страхи відкрито не виражаються, оскільки тепер уже ніхто не може відкрито виступати проти гуманістичних принципів і установок. Тому найбільш часто реакція педагогів може бути такою: "Ідеї гуманістичного навчання дуже хороші, на жаль тільки, що вони не можуть працювати на практиці".

Представники гуманістичної психології прямо заявляють, що подібна точка зору, по-перше, заперечує науковим фактам, і, по-друге, пропонує аморальну етичну позицію. Всіляка справжня педагогіка завжди оптимістична і демократична.

Велику увагу педагогічній етиці приділяв В.О. Сухомлинський "Повага до дитини несумісна з приниженням, як несумісна і з …вольовими" засобами впливу — окриком, погрозою.

Проте може виникнути запитання: "Чи всі діти заслуговують любові, як бути вчителеві в цьому випадку?". На це питання Василь Олександрович відповідає, що він любить дитину такою, якою вона має бути. І коли вдається очистити дитяче серце, то бачить у ньому частину своєї душі. Азбукою педагогічної культури педагог називав доброзичливість та дбайливе ставлення до дитини. Крім того, дитині потрібні захищеність, допомога й підтримка, які ґрунтуються на гуманістичній позиції вчителя стосовно до дітей: це розуміння їхньої беззахисності й усвідомлення власної відповідальності за їхнє життя і здоров’я, емоційне самопочуття й розвиток. Захищеність особистості учня дає змогу позбутися страху, непевності, які часто є наслідком неуспішності.

У молодших класах авторитет учителя дуже високий: його думка не підлягає сумніву, учитель часто викликає в дітей не просто повагу, а й зворушливу прив’язаність і захоплююче обожнювання. Мотиви учіння в кожної дитини — глибоко особистісні, індивідуальні. Зовнішня поведінка учня, його ставлення до школи, товаришів, оцінювання багатьох подій — це все "вершки" від багатьох корінців, що живлять бажання дитини вчитися, долати труднощі.

Живильні сили для всього дерева учіння йдуть насамперед від почуттів маленького школяра, від того, як його зустрічає школа і перший учитель. Якщо надії малюка на радість від шкільного життя справджуються, зміцнюється допитливість, виникає інтерес, який і є сильним мотивом учіння. Коли ж мотив, заради якого учень учиться, змінюється, це принципово позначається і на всій його навчальній діяльності. У малюків, які вступають до школи, відмінності в підготовці разючі: один почав читати ще в 5 років, для іншого — книжка лише іграшка; один нетерпляче чекає першого вересня, а другий — як залякане пташеня, що потрапило в клітку.

Як же орієнтуватися в цій різноманітності? Вдумливий учитель користується своїми безвідмовними інструментами — умінням спостерігати, створювати ситуації, що потребують саморегуляції поведінки дитини, спонукають до висловлювань, виявлення своїх почуттів. Досвід, помножений на чуйне ставлення до дитини, робить багатьох учителів гарними діагностами, допомагає розібратися в мотивах, які характеризують дії тих чи інших дітей, бачити "зону найближчого розвитку", тобто "проектувати" особистість. Завдання вчителя щодо забезпечення мотиваційного компонента учіння — створити для всіх дітей передумови виховання позитивних рис характеру, бажання і вміння навчатися.

У позитивному ставленні до навчання начебто задіяні дві найважливіші пружини навчальної мотивації — "хочу" і "треба". Вміле, гуманне використання цих засобів ефективне, але недостатнє, щоб сформувати в усіх молодших школярів стійкі пізнавальні інтереси, потреби, бажання самостійно мислити, зосереджено й цілеспрямовано працювати на уроці.

Як сонце потрібно всьому живому, так і розвитку мотивації учіння потрібні стимулююче середовище і цілеспрямований вплив через систему педагогічних прийомів. Тому загальні умови педагогічного стимулювання треба поєднувати із застосуванням різноманітних методичних прийомів, які прямо працюють на мотиваційний компонент уроку.

Характерна риса поведінки молодших школярів зі своїм учителем — їхня "демократичність", мимовільність реакції. Дитині, особливо першокласникові, дуже хочеться, щоб учитель особисто їй приділяв увагу на уроці; звертався до неї, називаючи на ім’я, а не на прізвище; якось виділяв голосом, поглядом, жестом. Нерідко молодші діти прагнуть різними способами привернути до себе увагу вчителя.

Саме потребу молодших учнів, особливо шестирічних, в особистісно-орієнтованому спілкуванні точно підмітив Шалва Амонашвілі. В його книжках розкрито доступні для кожного вчителя прийоми, що допомагають скоротити дистанцію між ним і учнями на уроках. Зокрема прийом індивідуальних відповідей "на вушко", запитання і ситуації, що дають дитині змогу негайно висловитися, виявити особисте ставлення до того, що її схвилювало тощо.

Гуманні стосунки на будь-якому уроці і поза ним мають утверджувати людську гідність кожного учня, здібного і нездібного, запобігати виникненню страху перед покаранням, приниженням. Якщо на уроці встановлюються такі стосунки, дитина не боїться висловити свою думку, яка може не збігатися з тим, як бажає більшість і навіть учитель, реалізує своє право бути мислячою особистістю.

Турбота про емоційне благополуччя дитини аж ніяк не знецінює такі найнеобхідніші умови навчального спілкування, як довільність дій, зосередженість уваги, вольові зусилля для досягнення найкращих результатів. Тому під час уроків, коли переходять до вивчення головного, і є потреба домогтися гостроти уваги, вчитель використовує в своєму мовленні логічну паузу, логічний наголос, виразний жест, вольове забарвлення голосу, зовнішні опори, що фіксують "маршрут" його думки. Для дітей це допоміжні засоби збереження довільної уваги.

Спілкування на уроці зумовлене навчальною необхідністю, але це — зовнішній бік справи. Головне ж — у внутрішньому змісті, тобто в тих стосунках, які виникають і розвиваються під час навчання між учителем і учнями. Тому обов’язково постійно збагачувати й уточнювати знання про мотиви поведінки кожного учня на уроці.

Дуже важливо, щоб розумна вимогливість поєднувалася з неоціненною рисою гуманного вчителя — умінням не пропустити момент, коли дитині особливо необхідна допомога й увага. Наприклад: виявити увагу до учня, який прийшов після хвороби; вчасно помітити, що дитина чимось засмучена, пригорнути, підбадьорити її.

Гуманний учитель, поважаючи працю дітей, після виконання ними складної задачі скаже співчутливо й упевнено: "Бачу, діти, нелегко вам було завершити цю роботу. Але спробуємо ще раз поміркувати разом…"; "Я певна, завтра всі будуть лущити ці приклади, як горіхи"; "Вам, діти, було важко, але ви все здолаєте". І ні в якому разі: "Я з вами вже не маю сил"; "Таких дурних дітей я ще не бачила".

Тільки так — із вірою в учня і підтримкою його зусиль можна "олюднити", вмотивувати стосунки в навчальному процесі, адже навчання, підкреслював В.О. Сухомлинський, — не механічна передача знань учителем учневі, а складні моральні відносини.

Абстрактні моральні категорії дитина цього віку усвідомлює через конкретне ставлення до себе вчителя і товаришів. І якщо вчитель не знає міри у своїй вимогливості, то малюк вважатиме його несправедливим. Тому маємо пам’ятати: результат — не догма, його не можна досягти за будь-які ціну, особливо коли йдеться про покарання чи перевтому дітей.

Неодмінна умова особистісно-орієнтованого спілкування учителя з учнями — вміння володіти словом. Точність, доступність, однозначність запитань учителя — дуже важливі, але недостатні характеристики педагогічного мовлення. Без емоційно-стимулюючого впливу слова не можна створити на уроці сприятливий клімат, викликати інтелектуальні почуття: здивування, захоплення, сумнів, очікування нового. Однак найголовніше, на нашу думку, — враховувати внутрішній стан дитини. Про що б не розмовляв учитель з учнями на уроці, він має знаходити найточніше і найсправедливіше слово. Нерозбірливість висловлювань, багатослівність, словесні штампи знецінюють найкращі наміри.

Порівняйте типові ознаки різних стилів спілкування вчителів з учнями:

Однією з головних умов досягнення належної результативності у вихованні дітей є любов педагога до них. Думки із цього питання знаходимо у творах Я.А. Коменського, К.Д. Ушинського, С. Русової, В.О. Сухомлинського, Ш.О. Амонашвілі та інших.

Учені, на яких ми спираємось, розуміють, що вчитель повинен бути для дитини такою ж дорогою і рідною людиною, як мати, маючи на увазі мудру людську любов, яка застерігає від нерозсудливих учинків і надихає на чесні і благородні вчинки. В.О. Сухомлинський в любові дорослих бачив ту духовну силу, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, жорсткості, байдужості. Водночас зазначав, що зло в дитячому серці породжується тільки грубістю, байдужістю дорослих. Педагог підкреслював, що любов до дітей допомагає йому зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень, сприйнятливість почуттів. Василь Олександрович наводив приклади, які свідчать, що діти не люблять тих учителів, які з погордою ставляться до них. А найтривожнішим є те, що в серці дитини поселяється підозра, зневіра в людей. Педагог був переконаний: для того, що мати любов до дітей, необхідна велика робота педагога над самовиховання почуттів…

Особливої ваги він надавав такому спілкуванню з дітьми, яке не пов’язане з навчанням, засвоєнням матеріалу, оцінками тощо. Значний інтерес викликає його думка про те, що пізнання тонкощів дитячого сприймання допомагає більше побачити кожну дитину. Василь Олександрович не погоджувався, що дитину треба любити з якоюсь осторогою, що в людяності, сердечності криється якась небезпека для дисципліни і самодисципліни для вимогливості людини до людини і суспільства до людини.

На думку відомого психолога Ш.О. Амонашвілі, вчителі повинні бути людьми доброї душі й любити дітей такими, які вони є. Треба однаково любити і шибеника, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще треба, щоб таку доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, однак у тих формах, які будуть необхідні в кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей мають бути не лише внутрішніми переживаннями, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною чи з усім класом.

Розглядаючи фотографії, на яких зафіксовані моменти спілкування Ш.О. Амонашвілі з учнями, звертаєш увагу на його манеру активного слухання дитини, що свідчить про увагу до почуттів та переживань вихованця, про любов, викликану не якимись надзвичайними рисами характеру або вчинками учня, а вже тим, що ця дитина просто є на світі. Педагог завжди поряд із дитиною, обличчям до неї, очі в очі, часом бачимо дотик руки, який немов гарантує маленькій людині почуття психологічного комфорту, впевненості та захисту. Зосереджена увага вчителя говорить про те, що він уважно, на перебиваючи, слухає дитину, не забиває учня власними міркуваннями та зауваженнями. Така пауза допомагає дитині розібратися у власних думках та переживаннях і водночас відчути увагу вчителя до своїх проблем.

Ш.О. Амонашвілі зазначав, що зустріч вчителя з долею людини — це є урок. Усе життя — це великий урок. А далі говорив про те, що він використовує уроки здивування, мудрості, покаяння, терпіння, розуміння, любові. Педагог дотримується думки, що дитина не може бути щасливою, якщо їй у школі нецікаво, погано, нудно, якщо вона не відчуває себе здібною.

Ш.О. Амонашвілі прагнув, щоб розум і талановитість стали основою успіхів у навчанні, щоб кожен учень не вчився гірше за свої здібності. Тому педагог шукав різноманітні форми організації навчального процесу та форми навчальної діяльності учнів, оригінальні методи, багато з яких тепер пов’язують із методами новітніх технологій.

Позиція гуманного вчителя — за зовнішніми ознаками "прочитати" внутрішній стан учнів, уміти знаходити душевний контакт, спрямовувати свої зусилля не на боротьбу з поганим, а на зміцнення, розширення доброго, розумного, що є в кожній дитині. Отже, вчитель, який хоче добитися гуманізації по відношенню до учнів, повинен:

• із самого початку демонструвати дітям свою повну довіру;
• допомагати учням у формуванні та уточненні цілей та завдань, які стоять перед групами або перед кожним учнем окремо;
• завжди виходити з того, що в дітей є внутрішня мотивація до навчання;
• виступати для учнів джерелом різного досвіду, до якого можна завжди звернутися по допомогу;
• розвивати в собі здатність відчувати емоційний настрій групи і приймати його;
• бути активним учасником групової взаємодії та виражати свої почуття;
• добре знати самого себе.

Література

1. Амонашвили Ш.А. В школу — с шести лет // Педагогический поиск. — М.: Педагогика, 1987.
2. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. — Кн. 1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. — К.: Либідь, 2003.
3. Корчак Я.А. Як любити дітей. — К., 1976.
4. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистостей. — К.: Рад. школа, 1989. — С. 561–584.
5. Макаренко А. Деякі висновки з педагогічного досвіду // Твори: В 7 т. — Т. 5. — К.: Рад. школа, 1954. — С. 209–295.
6. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1990. — 368 с.