Ольга Олещенко

Істина школи

ХХІ століття кидає виклик усьому, що нас оточує. Стрімко змінюються техніка та технології і, щоб устигнути за запаморочливими новинками, щоб не відчувати себе за бортом сучасного життя, треба постійно вчитися. Навчання стає категорією, що супроводжує людину протягом усього життя. Більшість часу людина проводить за навчанням. Цей час припадає на навчання дитини в школі. Тому буде актуальним говорити сьогодні про школу, а саме про істину школи.

Святе та величне слово — СКАЛЄ. Дякувати латинянам за те, що зберегли й подарували світові це слово. Кожен народ прийняв його.

"Шулє" — німецькою.
"Скул" — англійською.
"Скоула" — італійською.
"Еколє" — французькою.
"Ескуела" — іспанською.
"Скола" — грузинською.
"Схоле" — грецькою.
"Школа" — російською, білоруською, українською.

Поміркуймо над тим, поруч з яким серед тисяч слів можна поставити слово "Школа". На думку Амонашвілі є тільки одне таке слово — це слово "Храм". Обидва слова символізують духовно-моральне та інтелектуальне сходження народів.

Храм і школа стоять у витоків та на захисті Віри та Культури. Храм і Школа дають духовно-моральні орієнтири наукам, мистецтвам, творчості. Храм та Школа — вартові Світла та вороги пітьми.

Зараз школа страждає, страждає серцем. Страждає, бо їй виказують недовіру, зневажають та калічать. Постійно реформують, оновлюють, модернізують. Амонашвілі говорить: "Реформация школы переходит в деформацию. Модернизация переходит в модничанье".

Ми всі пройшли через школу. Вона виховувала кожного з нас. Деякі мають гіркі спомини про неї, деяким заважають неякісні знання, деякі досі мають нерозкриті природні дари. Усі ці недоліки лягають на плечі школи. Та мало хто замислювався над тим, що можливо оце все через власне недбальство. За словами Амонашвілі, "…но разве многие из нас поддавались ее устремлениям?.."

Ш. Амонашвілі стверджує, що школа — це "…очаг духовности и нравственности, мастерская человечности, законодательница качества жизни, дарительница Света и мощи знаний, хранительница культуры и языка, сеятель духовного и доброго…".

Суспільство забуває про призначення школи. Воно вимагає від неї тільки єдине — знання, які допоможуть дитині пробитися в лабіринті життя.

На думку Шалви Олександровича, саме пробитися, бо якість знань оцінюється не тим, як вони складаються в духовному світосприйнятті дитини, а як дитина за допомогою цих знань виграє конкуренцію. Школа не може давати знання та не давати духовність та моральність своїм вихованцям. Педагог стурбований питанням — що робити школі, якщо її заставляють відходити від виховання, забути про нього, або, в найкращому випадку зайнятися вихованням час від часу під час окремих виховних заходів?

І постає питання: ЩО ВМІЄ І ЧОГО НЕ ВМІЄ ШКОЛА?

Ш.О. Амонашвілі із цього приводу писав:

"Школа умеет любить и воспитывать Любовь.
Но она не умеет ненавидеть и воспитывать ненависть.
Школа умеет быть преданной и воспитывать преданность.
Но она не умеет предавать и воспитывать предательство.
Школа умеет созидать и вдохновлять на созидание.
Но не умеет разрушать и напутствовать на разрушение.
Школа умеет защищать ребенка и выправлять его судьбу.
Но она не умеет ущемлять ребенка и искажать его судьбу.
Школа умеет творить добро и воспитывать доброту.
Но она не умеет быть злой и воспитывать зло.
Школа умеет быть честной и воспитывать честность.
Но она не умеет быть лживой и воспитывать лживость.
Школа почитает родной язык и воспитывает доброречие.
Но она не умеет сквернословить и воспитывать сквернословие...
Школа умеет расширять сознание…
Школа умеет все хорошее.
Но не умеет ничего плохого…"

Амонашвілі стверджує, що школа — це жива духовна істота зі своїм призначенням. Вона веде суспільство, укріплює державу, служить людині. Її направляє сила власного духу, який має власні основи та змінювати їх не буде. Ці основи — це загальнолюдські цінності, які визначають норму та якість життя: Віра, Праведність, Любов, Гуманізм, Справедливість, Культура, Совість.

Педагог вважає, що школа є ревнивий охоронець національного духу. Місію школи встановлює закон: школа кожного народу має зростити у своїх вихованцях дух свого народу. Національний дух народу є загальнолюдським надбанням та прикрасою земного життя так само, як квіти прикрашають землю.

Хто стоїть за навчанням і вихованням? Звичайно, вчитель.

Сенека, римський державний діяч, говорив: "Кого боги хочуть покарати, того вони роблять педагогом".

Я пропоную почати з того, щоб зрозуміти, хто ми є. Амонашвілі стверджує, що ми не "маленькі люди", від яких мало чого залежить. Хто себе принизить до "маленької людини", той не учитель і не повинен заважати справі освіти. Але, осмисливши своє призначення, хай не задирає носа, а виконує свій обов’язок творчо, з любов’ю та терпінням.

Учитель завжди могутній. Він не є звичайна людина, він — явище надсуспільне. Хай праця його не помітна земним оком, але небеса бачать піт душі вчителя.

У кожного педагога має бути мета педагогічного життя. Яка вона має бути? Життєво необхідна, як закон. Гідна для людини. Я пропоную декілька цілей. Наприклад: виховання нової людини, виховання благородної людини, виховання особистості, виховання захисника Вітчизни, підготовка до життя, підготовка до вступу у ВНЗ. І хочу запитати Вас: яку оберете Ви?

Амонашвілі обирає виховання благородної людини. Він вважає, що в нашому суспільстві не вистачає благородних людей. Благородство, на його думку, синтезує всі найкращі риси людини. "…Благородный человек — он духовный, он честный и чистый, он любящий, чуткий и заботливый ко всем, он умеет проявлять свои качества и устремления…".

Коли насправді піклуються про школу, то перш за все повинні піклуватися про вчителя.

• Чи може принижена людина говорити про духовне, про загальнолюдські цінності, про красу?
• Чи можна доручити дитину людині пригніченій?
• Чи можна чекати вогників серця, коли мовчить дух?
• Чи можна очікувати творчості, коли скреготять зуби?

З приходом молодих учителів стає слабшим наше освітнє середовище та педагогічна свідомість. Амонашвілі стверджує, що це від того, що ми зазираємось на системи навчання та досвід роботи Заходу та забуваємо учіння тих, на кому тримається наша педагогіка: Макаренко, Сковорода, Коменський, Песталоцці, Ушинський, Руссо, Сухомлинський…

Усі перетворення, які відбуваються в суспільстві й у сфері освіти зокрема, зосереджуються на особистості — головній дійовій особі суспільно-історичного процесу. Тому гуманізація є основним соціально-педагогічним принципом нової системи освіти, згідно з яким дитина — суб’єкт процесу навчання. Весь дидактичний процес спрямовується тепер на формування в школярів потреби в навчанні та інтересу до здобуття знань.

Дитина є неповторність, яку природа наділила неповторним поєднанням спроможностей та здібностей. Є загальні для всіх спроможності, але є й свої перлинки в кожної дитини. Тому суспільство зі своїми школами, вихованням, освітою має сприяти тому, щоб дитина мала змогу відкрити себе, мала змогу ствердитися.

Цікаво, що для авторитарної педагогічної науки одна з важливих проблем — це дисципліна. Як установити в школі та класі свідому дисципліну? Авторитарне спілкування зі школярами закладено і в підручниках з окремих предметів. Навіть вони потребують, щоб їх читали уважно, запам’ятовували, відповідали на питання. Вони не вміють по-дружньому говорити з дітьми, допомагати їм, співчувати, сміятися, радіти життю, "..поощрять их на познавательные дерзания...".

Дитина хоче, може бути розвинутою, знаючою та вміючою. Все залежить від нас, дорослих. Як ми будемо її приймати: як ту, в котрій сидить янгол із добром, чи як таку, в якій сидить чортеня зі злом?..

Діти полюбляють навчатися тоді, коли їм подобається вчитель. У життя дитини вчителі починають входити із дня вступу до школи. Входять по черзі, кожен зі своїми завданнями, вирішують ці завдання і йдуть. І рідко хто думає, що треба ввійти до життя дитини не зі своїми завданнями, а з наміром знайти в житті дитини завдання і допомогти їй упоратися з ними. Інакше вчитель вносить у життя дитини смуток, тривогу, а не вогонь, яким має горіти дитина в навчанні. Тому вчителі повинні мати свої закони — любити дитину, розуміти дитину, повнитися оптимізмом до дитини.

Кожен учитель повинен виконувати заповіді — вірити у власні педагогічні здібності, вірити в безмежність дитини, вірити в силу гуманного підходу до дитини.

Дитина живе на уроці, вона приходить до школи зі своїми радощами, смутком, зі своїм внутрішнім світом. Якщо дитина хоче, щоб урок швидше пройшов, це означає, що вона в цей момент випадає з життя. За час шкільного життя учень відвідує 10 000 уроків. А втрачений час не можна повернути, він пішов і не повернеться.

Урок — висока форма спілкування вчителя й учня. Головна мета уроку — направити дитину на розвиток власних здібностей, самовиховання, самої себе. Тому педагогічний процес має стати силою тяжіння для дитини, змістом її життя. Гуманізація дитини, становлення її життя залежить від того, наскільки є гуманним життя в суспільстві, особливо життя навколо дитини, весь педагогічний процес зі своїми складовими: людьми-професіоналами, програмами та підручниками, методами і формами, коридорами та класними кімнатами.

Амонашвілі стверджує: "РІДНА ШКОЛА В НЕБЕЗПЕЦІ!". Над школою нависли хмари глобалізації. Глобалізація вже принесла багато неприємностей — війни, розповсюдження наркотиків, епідемія СНІДу… Глобалізація не може пройти і повз освіту. На думку Амонашвілі, стандарти освіти і є проявом глобалізації.

Педагог вважає, що тести та тестування також є проявом глобалізації. Раз є стандарти — треба тримати їх під контролем. Тепер тестують навіть три–чотирирічних дітей, майбутніх першокласників.

Що такого зробили тести та тестування в США, щоб їх відразу використовувати в наших школах? Використовувати, не запитавши в учнів, учителів, народу. В чому американська освіта вища від нашої, за умови використання тестів? Тести встановили демократію та справедливість в освіті, чи вони допомагають виявляти майбутніх Ейнштейнів, чи вони випередили рівень нашої освіти? Можливо, тестування робить гуманною освіту, збільшує її виховний потенціал, виявляє особистість? Ні? Тоді в чому блага тестування?

Тести і тестування не дають бути школі майстернею людяності. Перед ними такі поняття, як виховання любові до Батьківщини, віри, працелюбності, взаємодопомоги, стають такими, яких треба позбавитися, забути.

Ян Амос Коменський говорить:

"Школа — майстерня людяності.
Школа — майстерня гуманності.
Школа — спільнота вчителів та учнів.
Школа — Храм."

"Школа — святиня, вона — духовні сходи, якими треба підніматися", — доповнює Амонашвілі.

Саме зараз потрібно допомогти школі. Потрібно, щоб у ній знов панувала гуманність. Педагог згадує слова метра педагогіки К.Д. Ушинського: "В школе должна царствовать серьезность, допускающая шутку, ласковость без приторности, справедливость без придирчивости, доброта без слабости, порядок без педантизма и, главное, постоянная разумная деятельность. Тогда чувства и стремления сами собой разовьются в детях, а зачатки дурных наклонностей, …понемногу сгладятся".

Також допомогти школі можна шляхом розвитку дитячого мислення та виховання відповідальності за свої думки. Мистецтво мислити є найвища краса. А краса має врятувати світ. Наша школа була та є найкращою у світі! Вона пройшла випробування, вона зрощувала культуру та науку. Навіть якщо в неї щось не виходило, це не дає права вважати її неідеальною. Бо ідеальних шкіл немає. Ідеальна школа — це та, яка намагається бути ідеальною, яка хоче бути ідеальною.

Треба сказати про школу добре слово, щоб діти довіряли та любили її. Дитяча любов та довіра є найкращими умовами вдосконалення школи.

А тепер помолімося за нашу школу молитвою Шалви Олександровича:

Владыка!
Ты сделал меня учителем детей
И вложил в меня Скале,
Что от Земли до Небес.
Дай же мне мудрость, чтобы наставления мои
Озаряли их сердца и души.
Дай мне полную чашу любви,
Чтобы поливать ею детей
Обильно и неустанно.
Дай мне зоркость сердца, чтобы не упускать
Движение души каждого ребенка.
Но не дай мне сомкнуть глаз,
Чтоб хоть на минуту я не видел детей.
Не давай мне озлобиться на людей,
Ибо не многие поймут мой порыв.
И не делай меня несчастным,
Чтобы от обездоленного
Не пострадали дети.
Аминь!

Література

1. Амонашвілі Ш.О. Істина школи. — К.: СПД А.М. Богданова, 2005. — 72 с.
2. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества: Книга для учителя. — К.: Освита, 1991. — 111 с.
3. Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике. — М., 1996.