Тетяна Бізенкова

Гуманно-особистісні основи спілкування з дитиною – домінуюча риса школи третього тисячоліття

На зміну авторитарно-імперативній педагогіці в сучасну школу, школу ХХІ століття, надходить і отримує широке визнання гуманно-особистісна педагогіка.

Гуманно-педагогічне мислення ґрунтується на духовно-моральних цінностях православ’я, світової філософії, психології і педагогіки. Воно покладає в основу ідеї виховання особистості через розвиток її духовного і морального потенціалу.

На основі гуманно-педагогічного мислення сформувалася й отримала розвиток і світове визнання гуманно-особистісна педагогіка. Біля її витоків поряд із корифеями світової педагогічної думки стоять такі видатні педагоги, як С.Т. Шацький, П.П. Блонський, А.І. Макаренко, В.О. Сухомлинський.

Протягом останніх років ідеї гуманно-особистісної педагогіки успішно розповсюджуються академіком РАО Ш.О. Амонашвілі. Його твори "Здравствуйте, дети!", "Как живете, дети?", "Единство цели", "Размышления о гуманной педагогике", "Школа Жизни" та інші розвивають ідеї гуманно-особистісного освітнього процесу. Він, за глибоким переконанням Ш.О. Амонашвілі, має спиратися на досконале розуміння цілісної природи дитини, її природних рушійних сил, що виявляються в прагненні дитини до розвитку, до дорослості, до свободи.

Суть гуманно-особистісного підходу до Дитини Шалва Амонашвілі вбачає в тому, що вчитель, виступаючи творцем педагогічного процесу, засновує його на порухах природних особливостей Дитини, спрямовує її на повний розвиток сил і здібностей, які виявляються в багатогранній діяльності Дитини, націлює її на прояви і ствердження особистості Дитини, насичує її найвищими зразками прекрасного в людських взаєминах, у науковому пізнанні, у житті.

Ш. Амонашвілі наполягає: "Кожна дитина з’явилася на цей світ не випадково: вона народжується тому, що має народитися, вона прийшла начебто на поклик людей. У неї своя життєва місія, якої ми не знаємо, можливо, велика, і для того вона наділена величезною енергією духу. І наш обов’язок — допомогти їй виконати цю місію".

Головне переконання вчителя в школі Ш. Амонашвілі полягає в тому, що "дитина може все, а вчитель повинен сам вірити в цю формулу і навіювати її дитині".

У своєму трактаті "Школа Життя" Ш. Амонашвілі стверджує три постулати Віри Учителя в дитину:

1. Дитина є явищем у нашому земному житті, а не випадковістю.
2. Дитина несе в собі життєве завдання — місію.
3. Дитина несе в собі необмежену Енергію Духу.

Ш. Амонашвілі вважає, що треба постійно виявляти віру в можливості і перспективи кожного школяра. Педагог має справді вірити в можливості кожної дитини і будь-які відхилення в її розвитку розглядати в першу чергу як результат недиференційованого методичного підходу до неї. Сприйняття природних невдач школяра як його нездібності і засуджуюче реагування на них, навіть із глибоким співчуттям, але без орієнтування на їхнє обов’язкове подолання в майбутньому є негуманним щодо особистості дитини.

Позитивне вираження педагогом своїх засмучень через невдачі школяра знову ж таки має спиратися на віру в його майбутні успіхи. Воно має носити форму обнадійливого співчуття, в якому одночасно закладена думка про те, що педагог переживає біду учня як свою і готовий прийти йому на допомогу.

Учителі початкових класів, як і весь педагогічний колектив нашого навчально-виховного комплексу, глибоко пройнялися ідеями гуманно-особистісного підходу до навчання і виховання учнів. Уже кілька років ми поглиблено вивчаємо і творчо втілюємо на уроках технології гуманного особистісно-орієнтованого навчання. У центрі наших зусиль — інтереси школяра, тому технологія підготовки і проведення уроку має відмінності від традиційної: головними дійовими особами на ньому мають бути окремі діти, групи і клас у цілому. Учитель же повинен виконати роль невидимого диригента, який вчасно вміє почути, помітити, допомогти, підтримати кожного, залучити до праці. Безумовно, це потребує від учителя великої підготовчої роботи до уроку, напруженої праці під час його проведення, глибокого розуміння особливостей розвитку кожної дитини. Адже необхідно підготувати зміст навчального матеріалу, визначити види діяльності учнів, підготувати завдання на вибір, організувати різні форми роботи на уроці, врахувати обсяг навчального матеріалу, рівень складності завдань. Водночас ми орієнтуємось не тільки на зміст уроку, тобто не тільки на те, що потрібно засвоїти дітям, а й на те, як зробити це з найбільшою користю для розвитку як сильних, так і слабких учнів, як зберегти їхнє емоційне благополуччя, оптимізм, віру в свої сили, дати поштовх до саморозвитку.

Ми впевнились: особистісно-орієнтовані уроки — це витвір мистецтва гуманної педагогіки, цінний перспективний досвід педагогічної науки, який дає простір для творчості вчителя й учня, втілення різноманітних форм, методів навчання, потужних прийомів активізації пізнавальної діяльності учнів. Їхнє творче поєднання показало, наскільки ефективнішими стали уроки, а взаємини і спілкування з учнями — більш демократичними та довірливими.

Досягнення мети уроку, побудованого на принципах гуманно-особистісного мислення, передбачає поєднання доброзичливої атмосфери міжособистісного спілкування на уроці з широким застосуванням методів і прийомів, що прямо впливають на мотиваційний компонент уроку. Таке поєднання передбачає взаємодію таких умов:

• гуманне ставлення до дітей;
• задоволення їхніх потреб у спілкуванні і співробітництві з учителем і однокласниками в процесі навчальної роботи на уроці;
• збагачення мислення емоціями, інтелектуальними почуттями;
• стимулювання допитливості, пізнавальних інтересів і потреб;
• формування правильної оцінки своїх можливостей, збудження і закріплення прагнення до самовдосконалення;
• виховання відповідального ставлення до навчальної праці.

Визначальним, звичайно, є дієвий гуманізм учителя. Як сонце всьому живому, так дитині для розвитку мотивації навчання перш за все потрібна впевненість у тому, що її навчає добрий і справедливий учитель, який розуміє всі труднощі дитини, терпляче ставиться до її навчальних невдач, пустощів, виявляє до неї інтерес як до людини.

Гуманний (за переконанням Ш. Амонашвілі) — це не солоденько-добренький, а розумно люблячий дітей учитель, який приймає їх такими, якими вони є зараз, і такими, якими він бачить їх у майбутньому. Але, думаючи про майбутнє своїх вихованців, гуманний учитель не забуває про самоцінності дитинства і тому створює такі умови, щоб малюк не просто готувався до дорослого життя, а вже зараз переживав усі радощі і труднощі свого віку, міг своєчасно і багаторазово виявити себе в різних видах діяльності: навчальній, ігровій, трудовій, громадській, художній. Тільки особистий досвід участь у різних видах діяльності дозволить дитині пізнати себе і дати поштовх тому, що закладено в ній природою. Саме створення умов для розвитку молодшого школяра є надійною основою для того, щоб подолати розбіжність між закликом до гуманізації освіти і реальним шкільним життям. Такі умови можуть бути створені лише на засадах співпраці, співробітництва дитини і педагога.

Стосунки між учнем і учителем ми ставимо на перше місце у творенні педагогіки співробітництва. Слід щиро вірити в учнів, відмовитися від прямого примусу і натиску на них, надати їм відчуття радості успіху та спілкування.

Психологами доведено, що успішне формування особистості школяра можливе лише на ґрунті його позитивних емоцій. Ніщо так не властиве дитині, як потреба відчувати задоволення, радість від власної діяльності, адже дитина не тільки дізнається про щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається.

Молодший школяр дуже хоче добре вчитися. Думки Ш. Амонашвілі і нашого співвітчизника, видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського збігаються. Саме вчителю маленький школяр із безмежним довір’ям несе слабкий і беззахисний вогник цього бажання. Його легко загасити необережним різким словом чи байдужістю, але можна, і необхідно, підтримати його горіння, забезпечивши можливість у всій повноті пережити радість успіху. "Якщо дитина не бачить успіхів у своїй праці, вогник прагнення до знань згасає, дитина втрачає віру у свої сили, насторожується, наїжачується, відповідає зухвалістю на поради й зауваження вчителя. Або ще гірше: почуття власної гідності в неї притупляється, вона звикається з думкою, що ні до чого не здатна", — так писав В.О. Сухомлинський [8, С. 163].

Така ж необхідність розуміння емоційних переживань учня і недопустимість будь-яких негативних засобів впливу на неї стверджується і в словах Ш. Амонашвілі: "Кожне спілкування дитини зі своїм педагогом має вселяти в неї радість і оптимізм".

Гуманні стосунки на уроці і поза ним мають стверджувати людські чесноти кожної дитини — здібної і нездібної, красивої і некрасивої, попереджувати страх перед іншою людиною і покаранням. На уроці мають створюватися особистісно-орієнтовані доброзичливі стосунки, за яких діти не бояться висловити свою оцінку, навіть ту, що не збігається з думкою вчителя. Цим самим вони реалізують своє право самостійно мислити.

Педагогічна мудрість учителя, котрий обрав стиль справді гуманного, зверненого до особистості кожної дитини спілкування, у тому й полягає, щоб дитина ніколи не втратила віру у свої сили, не відчувала, що в неї нічого не виходить.

Спрямовуючи зусилля на формування позитивного, стійкого, усвідомленого ставлення учнів до навчального процесу, створюючи емоційно-позитивну атмосферу в класі, педагогу слід уміло допомагати дітям не розчаровуватися, не розгубити впевненості. При цьому виховувати в школярів відповідальність перед колективом за свої успіхи й успіхи класу, вчити їх радіти досягненням інших, переживати радість за успіхи товаришів: "Діти, а Сергійко сьогодні постарався і виконав завдання акуратно і правильно! А завтра в нього вийде ще краще!". Вираження вчителем своєї оцінки успішності вихованців має ґрунтуватися саме на вірі в їхні майбутні успіхи.

На своїх уроках ми часто застосовуємо прийом "обнадійливого співчуття" (за висловом Ш. Амонашвілі), що ґрунтується на переживанні педагогом невдачі кожної дитини й готовності прийти їй на допомогу.

Класовод зобов’язаний глибоко вивчити можливості кожного вихованця й уміло зміцнювати впевненість у власних силах. Мудрий педагог, за переконанням Амонашвілі, має стверджувати в дитині впевненість у тому, що її помилки, а тим більше невдачі в навчанні мають бути не лише поодинокими, а й головне  — завжди подоланими. Після виконання важкого завдання або, помітивши, що засвоєння дітьми матеріалу не йде бажаними темпами, такий учитель із розумінням промовить: "Бачу, діти, що нелегко було вам виконати цю роботу. Спробуймо ще раз поміркувати разом. Ось побачите: завтра всі ви будете легко розв’язувати схожі задачі". Зверніть увагу: не "я вже з вами вибилася з сил", а "вам, діти, важко, але ви подолаєте".

Спілкування на уроці зумовлене навчальною необхідністю, але це лише зовнішній бік навчання. Головне ж полягає в його внутрішньому змісті, тобто в тих стосунках, що складаються в процесі спілкування. Тут важливе сполучення розумної вимогливості вчителя з педагогічною зіркістю, умінням не пропустити той момент, коли дитина особливо потребує підтримки. Наприклад оточити увагою учня, котрий прийшов у клас після хвороби, підбадьорити невпевненого, приголубити малюка з неблагополучної сім’ї.

У кожному класі є учні, що мають невисокі навчальні можливості. Саме такі учні найбільше потребують чуйного ставлення і підтримки педагога, індивідуалізації перевірки й оцінювання їхніх знань.

Гуманно-особистісний підхід до таких учнів полягає у створенні відповідних умов і застосуванні специфічних прийомів перевірки й оцінювання. Необхідно знижувати темп опитування, створити атмосферу максимальної доброзичливості.

Ш. Амонашвілі наголошує, що педагог зобов’язаний оволодіти системою емоційних засобів, які є складовою частиною техніки кожного уроку. Тепло і доброзичливо сказані слова "так", "молодець", "правильно", "гарно", "продовжуй" тощо надзвичайно благотворно впливають на дитину, на її почуття, настрій, стимулюють її до навчальної діяльності, зміцнюють віру дитини в її сили і можливості як особистості.

До невдач дитини слід ставитися дуже обережно. Висловлюючи зауваження, коригуючи помилки у відповіді учня, вчитель має дбати про те, щоб не посіяти в дитині почуття невпевненості, тривоги, розпачу, не відлякати її своєю недовірою і сумнівами в успіхах дитини.

Щоб школа для учня стала Школою Радості, Школою Життя, психологічною основою спілкування, в такій школі має бути постійне вивчення особистості дитини, розуміння мотивів її поведінки. Не менш важливим є усвідомлене прагнення вчителя до оволодіння все більш тонкими засобами впливу, незмінний такт, різноманітність і обґрунтованість способів заохочення й корекції поведінки дітей. Усі засоби педагогічного спілкування (слово, інтонація, міміка, практичні дії) в сукупності мають забезпечити емоційний комфорт учня, задоволення від напружених розумових і практичних зусиль. На уроці ніхто не повинен відчувати себе обділеним увагою вчителя. Спілкуючись із дітьми щоденно на трьох–чотирьох уроках, учитель зобов’язаний знайти можливість, щоб кожна дитина змогла відповісти йому кілька разів, щоб вона отримала підтримку своїх зусиль словом, поглядом чи дотиком. Інакше поступово зростає відхилення дитини від учителя, народжується замкненість, невпевненість у своїх силах і невдоволення навчанням. Тому необхідно, переконані педагоги-гуманісти, спеціально продумувати, як розширювати і збагачувати взаємодію вчителя з дітьми й учнів одне з одним.

Одним із важливих засобів такої взаємодії, розкриття можливостей дитини є широке використання ігрових ситуацій та групових форм роботи.

До ігрової діяльності дитину спонукають різні мотиви, потреби й інтереси, але провідними, вважає Ш. Амонашвілі, є потяг до неформального спілкування, інтерес до незвичного.

Так у багатьох сюжетно-рольових іграх виявляється здібність дітей моделювати дії та стосунки, які недоступні їм у реальному житті. Граючись, дитина може виконувати різні ролі й займати позиції виконавця чи лідера. Навчальні, розвивальні та виховні функції гри обумовлені не тільки цінністю їхнього навчального змісту, а й привабливістю ігрових дій, реквізиту, поведінкою самого вчителя під час гри. Тому кожен учитель має мати широкий діапазон ігор та ігрових прийомів, які можна використати протягом усієї початкової школи, змінюючи правила, ускладнюючи зміст.

У всіх класах молодші школярі емоційно чутливі до постановки навчальних завдань шляхом використання римування, акровіршів, кросвордів, ребусів, загадок, виправлення "помилок учителя". Часто для постановки завдань ми використовуємо різних персонажів, пальчикових ляльок тощо. Неоціненну роль виконують вони і в залученні дітей до вирішування морально-етичних завдань.

У спільній грі дитина порівнює себе з іншими, починає бачити себе збоку, зіштовхується з необхідністю узгоджувати свої дії з діями інших дітей.

Такої ж необхідності самоаналізу і самоствердження вимагає й уміння дітей співпрацювати в групах. Позитивний ефект, що має співробітництво для досягнення багатьох важливих результатів, робить кооперативне навчання одним із найбільш цінних інструментів арсеналу педагога.

Під час організації кооперативної форми навчальної діяльності учнів провідну роль відіграє спілкування і взаємодія учнів одне з одним. Продуктивною групова робота може бути лише тоді, коли склад груп постійно змінюється, кожен учень має можливість спілкуватися з усіма іншими.

Спільні дії в малих групах, обговорення матеріалу з іншими, навчання одне одного дають можливість краще зрозуміти й опанувати матеріал. Використовуючи групові форми роботи, вчитель запускає механізм співробітництва, стимулює особистісну взаємодію дітей. Як партнери, вони навчатимуться співробітництва та вміння враховувати іншу позицію. Як друзі, діти будуть навчатися, довіряти та піклуватися про інших, доходити висновку, що до них ставляться так само, як вони до інших.

Функція вчителя — забезпечувати учням позицію справжнього суб’єкта навчання. Він опосередковано керує і спрямовує роботу груп. Розумна вимогливість учителя нерозривно поєднується з гуманністю: він допомагає, якщо цього потребують діти, виправляє, підтримує кожного учня, організовує співпрацю дітей.

Заохочення, створення яскравих наочно-образних уявлень, навчально-пізнавальна гра, створення ситуації успіху, проблемної ситуації, спонукання до пошуку альтернативних рішень, виконання творчих завдань, кооперація учнів, створення ситуації взаємодопомоги і т. д. — це прийоми психолого-педагогічної підтримки діяльності учнів у педагогіці Ш. Амонашвілі.

Однак видатний учитель, знавець дитячих душ наголошує, що результативність їхнього використання залежить передовсім від майстерності вчителя.

Видатні педагоги-гуманісти В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі закликають учителя бути особливо бережним з дитиною під час оцінювання її знань. Вони наголошують на тому, що індивідуалізація перевірки й оцінювання знань покликана дати змогу кожному учневі пізнати радість праці, радість успіху в навчанні. Саме це спонукає нас оцінювати тільки позитивний результат розумової праці учнів. Досвід учителів, які творчо працюють, підтверджує: в індивідуалізації перевірки й оцінювання успішності учнів, особливо слабких, слушним є те, що класоводи не виставляють одразу оцінку за негативну відповідь, а залишають порожню клітинку в листах відкритого обліку знань, тобто учень має змогу в подальшому одержати позитивний (і тільки такий!) бал за результати навчання. За такої умови дитина, виконавши ще раз те саме завдання, переконується на власному досвіді, що вона може виконати його значно краще, ніж виконала спочатку. Це переконання окриляє дитину, відкриває в ній нові сили. Дитина бачить свій успіх і прагне працювати ще краще!

Учитель має пам’ятати, що є несправедливим оцінювати тільки кінцевий результат навчання, ігноруючи при цьому ступінь старанності, ретельності учня. Адже учні мають не однакові здібності. Один і той же бал для одного учня є показником успіху за мінімум докладених зусиль, а для іншого — великим досягненням. Оцінка відображає фактичний рівень знань, але ми маємо знайти спосіб, щоб належним чином оцінити також і зусилля учнів.

Саме тому кожен успіх дитини має бути відзначеним. Найголовніша ж вимога до оцінки в початкових класах її оптимістична життєрадісна сутність. Вона повинна винагороджувати працьовитість, а не карати за лінощі й недбальство. Тому під час оцінювання високий позитивний ефект має емоційне ставлення вчителя до відповіді учня, що може бути виражене в короткій схвальній фразі, усмішці, погляді, інтонації, міміці, жесті, що означають згоду, схвалення, похвалу.

Учень має право помилятися. Оцінку своєї навчальної діяльності він часто розуміє як оцінювання власної особистості. Молодший школяр не може відрізнити педагогічну оцінку особистості від оцінки дій і іноді оцінку вчителя за результати навчання сприймає як поганий відгук про себе взагалі. Тому дитина передусім чекає високої педагогічної оцінки. Про це завжди має пам’ятати вчитель. Діти орієнтуються насамперед на загальне ставлення до них педагога. Уболівання, похвала, підбадьорювання наставника породжують у дитини бажання виправдати довір’я свого вчителя, виконувати його вимоги якомога краще. Розуміння учнем свого просування вперед здебільшого викликає в нього цінний із педагогічного погляду інтерес до перевірки себе, своїх зусиль і вмінь. У дитини формується потреба в самоконтролі і самокорекції, що є важливими й невід’ємними компонентами в структурі повноцінної навчально-пізнавальної праці школяра.

У всіх класах має бути домінуючою змістовно-мотивуюча оцінка їхньої навчальної діяльності. В ній дітям доступно розкриваються їхні досягнення і помилки, причому це робиться таким чином, щоб було ясно що і як треба виправити. Не менш важливо, щоб після такого аналізу хотілося далі працювати ще краще. Спостерігаючи, як учитель проводить якісне оцінювання, діти поступово засвоюють, як треба аналізувати роботи своїх товаришів і проводити самоаналіз. Коментувати оцінку слід так, щоб учень був упевнений у її справедливості, у зацікавленості вчителя в його успіху. Інакше дитина починає думати про вчителя як про злу, а не вимогливу людину.

Так само діти ставляться до зауважень учителя щодо дисципліни. Ш. Амонашвілі на запитання "Чи потрібно строго вимагати від дітей, щоб вони сиділи на уроках не ворухнувшись?" дає рішучу відповідь: "Ні!". Якщо вчитель цінує перш за все позу, а не зосередженість уваги учня, то, безумовно, його учні будуть приречені на нервозну обстановку в класі.

У всіх класах дітей радує можливість відповісти вчителю "на вушко". Цей прийом нашіптування, описаний Ш.О. Амонашвілі, сприяє особистому контакту з учителем, знімає боязкість неправильної відповіді, дозволяє опитати багатьох, не знижуючи важкості завдання. Всі ці прийоми знімають напруженість чекання відповіді, використовують силу мимовільності уваги.

Значний мотиваційний потенціал уроку ми бачимо в збагаченні мислення дітей яскравими почуттями, що викликають особистісне ставлення до засвоєння навчального матеріалу, у зверненні до думки дітей.

Час від часу учнів можна попросити висловитися усно або письмово щодо того чи іншого уроку. ("Скажіть, будь ласка, чи сподобався вам наш урок? Що вам не сподобалося на уроці?").

Іноді можна попросити школярів написати вчителю лист про те, що найбільше захоплює їх на уроці, що вони радять йому зробити, аби уроки стали цікавішими, які завдання їм найбільше подобаються.

Цікавою формою стимулювання сильних учнів до гуманного співробітництва можуть бути доручення самостійно дібрати завдання для наступного уроку, виконати пошукові завдання, скласти перевірну роботу. Такі доручення дуже корисні, адже учневі слід усвідомити мету діяльності й забезпечити достатню навчальну насиченість завдання.

Позитивну мотиваційну роль виконує систематичне виконання самостійних завдань на вибір, звільнення деяких дітей від обов’язкових домашніх завдань, можливість для сильних дітей самим визначати своє домашнє завдання та ін.

Сучасна українська школа має забезпечувати всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, виявлення її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання громадян, здатних до свідомого суспільного вибору. Вирішення цих складних завдань великою мірою залежить від особистості педагога — важливого чинника формування особистості школяра. У реальній діяльності вчитель наочно демонструє засвоєні ним моделі поведінки, соціальні норми й цінності. Його індивідуально-психологічні якості зумовлюють ціннісно-змістові уявлення вихованця.

Знання, уміння, здібності вчителя лише тоді вражають нас своїми результатами, коли вони осяяні громадянською спрямованістю особистості вчителя, його гуманістичною позицією, яка так ємко виражена в принципах педагогічної діяльності Ш.О. Амонашвілі: любити дітей; олюднити середовище, в якому живе дитина, з метою забезпечення їй душевного комфорту й рівноваги; прожити в дитині своє дитинство, щоб пізнати життя дитини. Позиція вчителя, його ідеали, його ціннісні орієнтації — не лише приклад для вихованців, а й стрижень його професійної майстерності. "Майстром стає той, хто, піклуючись про технологію виховного процесу, розвиває всю систему стосунків, що забезпечують вільний розвиток кожного, хто постійно прагне вийти за межі досягнутого, висуваючи все нові й нові завдання" (Шалва Амонашвілі).

Саме такий учитель, майстер своєї справи, покликаний сприяти становленню школи ХХІ століття — "Школи Радості", "Школи Життя", школи, готової взяти на себе відповідальність за виховання в Дитині Шляхетної Людини шляхом розкриття її особистих якостей.

Гуманне педагогічне мислення, як вічна істина і як стрижень усілякого вищого педагогічного вчення і спадщини, містить у собі можливість для постійного оновлення життя школи, для багатогранної творчої діяльності вчителя і вчительських колективів. Воно "запалює іскри для народження різних і нових педагогічних систем залежно від конкретних історичних, соціальних, національних і економічних умов.

Гуманне педагогічне мислення знаходиться в постійному пошуку свого "моменту істини", через те кордони його більш розширені, ніж кордони відповідної практики". Оволодіння основами гуманного педагогічного мислення — неодмінна умова формування вчителя третього тисячоліття. У цьому впевнені всі педагоги, котрі творчо працюють і котрі хочуть позбутися у своїй роботі шаблонів авторитарної педагогіки.

Література

1. Амонашвили Ш.А. Здравствуйте, дети! — М.: Просвещение, 1983.
2. Амонашвили Ш.А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса. — Минск: Универс, 1990.
3. Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике. — М., 2001.
4. Амонашвили Ш.А. Школа Жизни. — М., 2000.
5. Бех І.Д. Почуття успіху у вихованні особистості // Початкова школа. — 2004. — N 12; 2005. — N 1.
6. Газета "Початкова освіта". — 2003. — N 6; 2006. — N 15 (передові статті).
7. Савченко О.Я. Урок у початкових класах. — К.: Освіта, 1993.
8. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибрані твори: В 5 т. — Т. 3. — К., 1977.
9. Телячук В. Інноваційні технології в початковій школі / В. Телячук, О. Лесіна. — Х.: Основа, 2007.