Для дітей важливе почуття власної гідності, або історія про навчання сякатися

Одного разу Марія Монтессорі звернула увагу, що діти ніяковіють, коли необхідно прочистити носика, а ще гірше, що вони не вміють цього робити. Тоді вона показала дітям, як правильно сякатися,  коли діти побачили, що це красиво, вони  аплодували їй за те, що вона допомогла їм впоратися з цією незручністю і проблемою. І в цей момент  М. Монтессорі зрозуміла, що для дітей важливе почуття власної гідності і що вони вдячні їй.

Марія Монтессорі запропонувала:

Щоб навчити дитину самостійно витирати ніс, поставте на столик поруч з її дзеркальцем невеликий кошик із паперовими носовими хустками, складеними вчетверо. Візьміть хустку і покажіть, як ви витираєте ніс. Розгорніть хустку, складену квадратом, так, щоб вийшов прямокутник, двома руками прикладіть його до обох ніздрів. Обережно висякайтеся, затискати одну ніздрю не слід: це може привести до того, що слиз піде вгору по носовому каналу, збільшуючи ризик інфекції. Проведіть пальцями по ніздрях зверху вниз і зведіть пальці двох рук разом. Хустка знову складна вчетверо. Промокніть ніздрі по краях використаною хусткою. Поставте невеличку сміттєву корзину для використаних хусток поруч зі столиком або низькою полицею, де лежать чисті хустки, складені вчетверо. Спільне складання хусток – корисне щоденне заняття для матері й дитини або дитини зі старшим братом або сестрою.

Ви побачите, що процес чистки носа  маленьких дітей захоплює. Навіть п’яти- і шестирічки – стежать за тим, як ми вчимо їх сякатися. Це, на наш погляд, відбувається тому, що часто батьки забувають навчити дітей самостійно проводити цю необхідну процедуру. У результаті діти самі вчаться витирати ніс, але, як правило, роблять це дуже невміло, хапаючи хустку за хусткою і розмазуючи слиз по обличчю. Сякання – це процес, дуже простий для дорослих і складний для дітей. Яскравий приклад того, як ми несвідомо негативно впливаємо на дитину: спочатку ми постійно робимо це за неї, поки їй не виповниться п’ять або шість років. І раптом, коли вона починає ходити в дитячий садок або в перший клас, ми очікуємо, що вона зможе витирати ніс самостійно, вміло і з легкістю, як за помахом чарівної палички, без будь-якої попередньої підготовки.

Фото  – 1913 рік.  Хвилинка гігієни – чистимо носики.

Подивіться відео з Євгеном Комаровським щодо правильного сякання:

“Ця система неодмінно повинна похитнути школу з її мертвущою одноманітністю, з її властивістю заважати дітям жити тоді, коли так хочеться жити”.

Відомо, що ідея дошкільного суспільного виховання належить Платону. Розвинули і зреалізували цю ідею видатні педагоги світу Ф. Фрьобель та М. Монтессорі. Назва – «Дитячий садок» (нім. Kindergarten) прийшло з Німеччини і було придумано в 1837 році педагогом Фрідріхом Вільгельмом Августом Фрьобелем. Ним же було створено заклад для ігор і занять дітей молодшого віку в місті Бад-Бланкенбург,  хоча цей заклад проіснував не більше двох років. Назва «Дитячий садок» він придумав із міркувань, що діти – квіти життя, які вимагають вмілого і ретельного догляду, а вирощувати їх повинні садівниці.

Перші дошкільні заклади виникли в Україні тільки в XIX столітті. Є відомо­сті, що в Полтаві в 1839 році було відкрито притулок, куди безоплатно приймали дітей від 3 років. У цьому притулку діти перебували влітку із 7-ї ранку до 21-ї години, а взимку із 7.00 до 20.00. Фінансування закладу відбувалось за кошти громади. Прототипом сучасних дитячих садочків були притулки при церквах, монастирях тощо. Жінки, що працювали, відводили туди своїх дітей і залишали на увесь день під опікою сестер-черниць. Розповсюдженню таких притулків для дітей  на території України, сприяли благодійні організації, які створювали для дітей незаможних батьків світські притулки двох типів: ясла (денні притулки для дітей, які не вміють ходити) та притулки (заклади денного догляду більш дорослих дітей). До притулку приймались діти (3-10 років) бідних батьків не тільки вільних верств населення, але й дворових людей християнської віри. Діти приймалися до притулку вранці і забиралися щовечора. Вихідні — неділя і свята. У притулку дітей годували обідом і полуденком, одягали в спеціальне вбрання притулку. Найбіднішим видавали взимку верхній одяг. Навчали молитвам, читанню, письму і рахуванню.  Відкривалися вони з ініціативи й на кошти приватних осіб та педагогічних товариств.

Перший безкоштовний, «народний дитячий сад» в Росії для дітей городян із нижчих верств населення було відкрито в 1866 році при благодійному «Товаристві дешевих квартир» у  Санкт-Петербурзі. У тому ж році А. С. Симонович відкрила платний приватний дитячий сад для дітей інтелігенції

Один із перших приватних дошкільних закладів ще в 1871 році разом зі своєю сестрою відкрила Софія Федорівна Русова в Києві. Вона була провідним викладачем Київського Фребелівського педагогічного інституту (1907 р.), де з 1911 року читала курс дошкільної педагогіки. Саме з ім’ям С. Русової пов’язані наприкінці XIX — початку XX століття всі заходи поширення вітчизняного суспільного дошкільного виховання.

У жовтні 1863 року було опубліковано перший репортаж з першого дитячого садка Ф.Фрьобеля. Автор його – Іван Дмитрович Бєлов, вчитель і журналіст, в майбутньому автор багатьох педагогічних книг. Завершувалась стаття ось таким висновком про перспективи дошкільного виховання:
«… Система Фрьобеля неодмінно повинна похитнути школу з її мертвущою одноманітністю, з її властивістю заважати дітям жити тоді, коли так хочеться жити. Згадаймо сухість викладання, формальність занять, численність предметів для вивчення, вбивчу одноманітність ходу всієї машини, – інакше не можна назвати таку школу, – згадаємо все це, і ми погодимося, що справжня школа, надламує життя дитини, кладе зародок похмурого погляду на життя і людей, зародок страшної апатії і байдужості до праці, який зі шкільної лави робиться чимось обурливо важким.
Ми твердо віримо, що система Фрьобеля рано чи пізно повинна буде вступати в запеклу боротьбу зі справжньою школою, вона перетворить школу в ті ж дитячі садки, влаштувавши їх на засадах нових, згодних з вимогами більш суворого і систематичного навчання, що вона поєднає в гармонійному цілому умови розвитку тіла і душі, так нерозривно пов’язаних між собою. Справжня нормальна школа далека в майбутньому, проте ж не так далека, щоб втратити будь-яку надію побачити її … ».

Фото: Митрополит Андрей серед дітвори «Української Захоронки», 1938 р. Фото Я. Савки (Українське Дошкілля. – 1938. – Ч. 1)

Роздуми про стимули та дисципліну, історію та сьогодення, або Кому це треба?

Сумний методичний транс дидакта

Усе частіше звертаюсь до історії педагогіки, коли з’являється нібито новітній освітянський тренд і презентується від самих «верхів» як новітня технологія, а гірше за все – як досягнення планетарного масштабу.
У своїй більшості ми ігноруємо, або  не знаємо – не вивчили – забули доведені й апробовані часом і практикою добротні методики, які дають за будь-яких умов позитивний результат. Ми вже не хочемо традиційного, нам треба тільки щось «нетрадиційне», таке, щоб у «всіх дух перехопило, коли побачать». От і плодяться «мудрагелі» від педагогіки, які зайвий раз у словник не заглянуть, але новому слову – покручеві шлях прокладуть…
Але є сьогодення, яке вимагає щодня чогось новенького, нетрадиційного, а іноді — навіть креативного!
Якщо звернутися до тлумачного словника української мови і дещо з’ясувати, то маємо: новий — який недавно виник, з’явився, не існував раніше; недавно зроблений, створений; традиційний — усталений, загальноприйнятий звичаєм; нетрадиційний — антонім.
На превеликий жаль, так званий нетрадиційний підхід до організації будь-яких заходів для дітей в освітніх закладах далеко не завжди може гарантувати ефективність самого процесу. Часто-густо буває так, що нетрадиційність тільки шкодить, але автори не хочуть цього бачити, звинувачуючи всіх навколо в консерватизмі.
Новація заради новації, нетрадиційність заради моди — хибний і вельми небезпечний шлях…
На моє глибоке переконання, не коректно використовувати термін «нетрадиційне заняття (урок, захід)» з дітьми. Це свідчить, що до проведення такого заходу педагог переймався лише традиційними? А що в цьому поганого? Фахівець може провести заняття-урок-захід із дітьми так, що всі інші “новітні шоу” поряд з ним змарніють. Усе залежить від професіоналізму педагога, а не від того, було це традиційним чи якимось іншим.
У мене завжди виникає запитання до науковців і методистів, які так захоплюються новими віяннями, дайте хоч хто-небудь зрозуміле визначення з позицій дидактики поняттю «нетрадиційне заняття (урок)».
Не зможуть! Але прийти до педагога і попередити, щоб показав щось нетрадиційне — це реалії сьогодення…
Назва «креативне заняття (урок)» (?!) викликає здивування і бажання повернути вихователя-учителя якщо не до азів психології і дидактики, то хоча б до здорового глузду.  А бажання деяких «креативщиків від педагогіки» провести «інноваційне заняття або урок» фахівця з дидактики може ввести лише в «сумний методичний транс»…
Повний текст статті можна завантажити тут:

Стаття проф. К.Крутій Роздуми про стимули та дисципліну

Автори картин – The incorrigible. John Burr (ліворуч);  Francis William Edmonds (праворуч).

НЕ забувайте робити посилання на сайт!

31 серпня день народження Марії Монтессорі

31 серпня 2017 року доктору Марії Монтессорі,

виповнилося б 147 років!

Це одна з видатних педагогів, які домоглися міжнародного визнання. Свідченням цього є відоме рішення ЮНЕСКО (1988 р.), що стосується тільки чотирьох педагогів, які визначили спосіб педагогічного мислення в ХХ столітті. Це – американець Джон Дьюї, німець Ґеорґ Кершенштейнер, італійка Марія Монтессорі та радянський педагог Антон Макаренко.

Марія Монтессорі пішла з життя в 1952 році, але її унікальний метод вільного виховання дітей у спеціально організованому середовищі є актуальним і в сьогоденні, і  час над ним не владний.

Метод М. Монтессорі визнано освітянською спільнотою  ефективним, як і за життя автора. Усе геніальне дійсно просто – у своїх текстах М. Монтессорі виклала філософські та психологічні ідеї, програму саморозвитку дитини, а також принципи підготовки педагогів для такої нетрадиційної роботи як заняття з дітьми за її методом.

З днем народження, Маріє Монтессорі!

Більш детально про Марію Монтессорі можна почитати тут:

Марія Монтессорі – видатна жінка ХХ століття

Як подорожували діти на літаках у минулому столітті?

 На запропонованих світлинах видно, як подорожували діти на літаках у минулому столітті (1950 г.).

У той час було багато дискусій щодо присутності дітей на борту літаків. Авіакомпанії намагались бути максимально приємними для кожного мандрівника, включаючи і дітей.

Згідно з рідкісними фотографіями, спроби забезпечити кращий досвід польоту увінчувались дивовижними інженерними рішеннями для самих маленьких мандрівників.

Британська Overseas Airways Corporation (BOAC) доклала максимум зусиль, щоб забезпечити задоволеність усіх клієнтів.

Було розроблено спеціальні гамаки (дитячі ліжечка) для немовлят, які подорожують з батьками на великі відстані. За необхідністю ці гамаки прикріплялися до багажної полиці, дозволяючи дитині спати спокійно і безпечно (дизайн дитячого ліжечка не дозволяв їм випасти). Однак дитина повинна була знаходитись у батьків під час зльоту і посадки. До речі, ця ж практика продовжується й до сьогодні.

Сучасні батьки повинні попередити компанію, що в польоті може знадобитися  люлька і заздалегідь бронюють спеціальні місця для інфантів (як правило, перші місця), де є стінка для кріплення такої люльки.

У авіакомпаній є два дитячих тарифи. Перший для немовлят (infant) – ті, кому ще не виповнилося двох років. Цей квиток коштує десь 10% від вартості дорослого. Тоді малюк сидить у дорослого на руках і пристібається спеціальним паском безпеки до паску матусі, або татуся. У ціну квитка зазвичай входить перевезення однієї стандартної валізи в багажі, однієї сумки в салоні і візка. Якщо ж ви летите лоукостером, то візок вони також перевезуть безкоштовно, а за валізу потрібно буде платити за загальними правилами. Тож з малюками літати дуже економно.
До відома, щорічно послугами British Airways користуються батьки більше ніж 1, 5 мільйонів дітей, у тому числі й маленький принц Джордж. Звісно, що батьки та діти воліють подорожувати комфортно, без проблем і приємно, з моменту реєстрації і до місця прибуття.

 

 

«Пудинґова голова», або як убезпечити малюка від падіння

Були часи, коли термін «дитячий капелюшок» позначав  лише шматок тканини без будь-якого міцного каркаса, який прикривав голову малюка. Це скоріше були навіть не капелюшки, а звичайні ковпаки. Згодом вони почали перетворюватись у набиті повстю шапки, які повинні були захищати тім’ячко малюка під час випадкового падіння.

Певним захистом від сильних ударів був щільно набитий головний убір під назвою «пудинґ», який нагадував ковбасу з тканини, яка була навкруги голови дитини подібно краю капелюха і підтримувалась ременем, що проходив через верхівку і зав’язувався під підборіддям.

Малюк у «пудинґу», який погойдується на межі між раннім дитинством і дитинством, був настільки яскравим образом, що навіть з’явилась метафора – для будь-якого малюка в такому чудернацькому капелюсі –  словосполучення «пудинґова голова».

«Пудинґи» вважались амортизаторами, абсолютно необхідними для немовляти, який тільки-но навчається ходити.

Повний текст статті проф. Катерини Крутій:

Стаття Крутій К. Пудингова голова

 

Клітка для дітей, або як вигуляти нащадка?

Клітка для дітей, або як вигуляти нащадка?

Концепцію вигулу дітей у 1894 році запропонував доктор Лютер Еметт Холт. Він вважав, що свіже повітря сприяє оновленню крові, а також загартовує дітей, тому радив одягати їх у чепчики і легкий верхній одяг, а потім залишати в колясці в метрі від відкритого вікна.

Заповіти педіатра наслідували десять років, поки Елеонора Рузвельт, майбутня перша леді США, не наважилась на експеримент.

У 1906 році місіс Рузвельт купила на ринку клітку для курей. Вона віднайшла,  на її думку, дуже цікавий варіант використання цієї клітки: вивішувала за вікно свою дочку Анну під час ранкової дрімоти. «Я ніколи не цікавилась ляльками або немовлятами, а тому нічого не знала про догляд за ними і годування», – напише вона пізніше в автобіографії.

Дівчинка за вікном часто плакала в клітці, що врешті-решт призвело до погроз із боку сусідів. Вони обіцяли поскаржитися на місіс Рузвельт у товариство із запобігання жорстокого поводження з дітьми. Проте Елеонора Рузвельт була впевнена у своїй правоті: «Я вважала, що була дуже сучасною матусею», – згадувала вона.

У 1922 році американка Емма Рід (Emma Read) зі штату Вашингтон запатентувала пристрій, названий як «портативна дитяча клітка». Зважаючи на відсутність місця для прогулянок, з метою доступу до свіжого повітря, дітей, у буквальному сенсі, відправляли за вікно.

«Портативну дитячу клітку» підвішували зовні будинків у відкритому вікні і таким чином вирішували проблему вигулу дітей на вулиці, що в умовах високої зайнятості та міської тісноти домогосподаркам не завжди вдавалося робити.

Широке поширення клітки отримали в Лондоні в 30 роках ХХ ст. за підтримки міської ради. Міська рада лондонського району East Poplar навіть обладнала клітками деякі зі своїх будинків, щоб малюки дихали свіжим повітрям і були на сонечку. Клітки можна було побачити майже на кожному будинку. Усередині них було достатньо місця, щоб поставити люльку з дитиною або розкласти улюблені іграшки. Дитяче ліжко, як правило, ставилося поряд із вікном, так, щоб дитина, за бажанням, могла переповзти назад у кімнату.

Baby in Cage Hung Out of Window — Image by © Hulton-Deutsch Collection/CORBIS
10 Feb 1948, London, England, UK — It needs strong nerves to stand by and watch a baby, perched on a first floor window sill step out into space. But nobody in the Gunn home at Holly Hill, Hampstead London takes any notice when Simon 2 does it. It happens every day. The family built the wire cage as there is no garden in the house where Simon can play. 10th February 1948 — Image by © Daily Mirror/Mirrorpix/Corbis

Baby in Cage Hung Out of Window — Image by © Hulton-Deutsch Collection/CORBIS

 

Це фото було зроблено в 1930 році. У такий спосіб рекламувалися клітки для дітей на початку минулого століття.

Досягалось відразу дві мети: вирішувалось питання з прогулянкою малюка на свіжому повітрі та за рахунок цього збільшувався вільний простір квартири.

Подивіться на ці неймовірні фотографії, зроблені в 1930 році: діти перебувають на висоті декількох метрів над землею, а їхні батьки з розчуленням спостерігають за своїми малюками.

Такі клітки навіть рекламували в популярному на той час журналі LIFE (1937 р.). Ці пристосування для вигулу дітей на повітрі видавалися сім’ям, які проживали в будинках без двору, або якщо планування квартири не передбачало балкон. Стверджувалось, що клітки були абсолютно безпечними і набагато полегшували життя матерів. Згодом назву було замінено на більш-менш пристойну: «кімната для сну на відкритому повітрі». Мабуть, матусям було так психологічно легше відправляти туди малюків.

У 1953 році про «портативні дитячі клітки» зняли рекламний ролик «Пате». Проте з часом ця популярність пішла на спад. Суспільство почало перейматись проблемами не тільки здоров’я, але й  безпеки дітей.

Фільм можна подивитись тут:

https://www.youtube.com/watch?v=NerS17sC0Bg


Було використано матеріали  з цього джерела

http://www.kulturologia.ru/blogs/061015/26564/

Здоров’язбережувальна педагогіка слов’ян: обряд «перепікання дітей»

«Перепікання дитини» – стародавній обряд. В одних місцях до нього вдавались у разі народження недоношеного, кволого немовляти, за наявності рахіту («собачої старості»), атрофії та інших недуг.

Вважалося, що якщо дитина з’явилася на світ завчасно, якщо слабка або хвора, то це означає, що «не дозріла» в материнському череві.

Тому за допомогою до печі звертались, щоб врятувати недуже дитя. Піч уподібнювала народження дитини випічці хліба, а тому в класичному варіанті немовлятко для «перепікання» попередньо обмазували житнім (і тільки житнім) тістом, залишаючи вільними від нього тільки рот і ніздрі. Тісто теж було не просте, а на воді, яку принесли на світанку з трьох колодязів, бажано – бабою-знахаркою.

Стаття К.Крутій Перепікання дітей із малюнками

Із історії дошкільного дитинства: факти жорстокості дорослих

ІЗ ІСТОРІЇ ДОШКІЛЬНОГО ДИТИНСТВА:

факти жорстокості дорослих

 Франція, 1893 рік.

Надпис: «Вона була заарештована за те, що «згризла всі груші з кошика». Дитині 23 місяці від народження. Злочин: обжерливість (фото 1).

 

Штат Юта або Колорадо, США, на початку 1900-х років.

6-річний шахтар.

Дитяча праця у вугільній шахті.

Comanche Оклахома, 1916 рік.

Хлопчик-збирач  бавовни.

Італія, 1940 рік.

Небажані діти для продажу в Італії.

Небажані через бідність, війни, зґвалтування, проституцію, голод, бездомність батьків…

 

Middlesex, Англія, 1941 рік.

Медсестра дивиться на ряд дітей ясельного віку, які сидять уздовж стіни, евакуйованих під час Другої світової війни.

 

Чикаго, 1948 рік.

Мати – жебрачка ховає обличчя від сорому, виставивши своїх дітей на продаж.

Надпис – «4 дітей на продаж».

Лос-Анджелес, 12 квітня 1975 рік.

Немовлята пристебнуті до літакових сидінь під час «операції babylift» з сиротами (із В’єтнаму в США).

Історія Дитинства: доставка дітей посилками

Виявляється, пошта може доставляти не лише листи, посилки й пенсії. Нею можна надсилати й… дітей. Скористатися такими поштовими послугами можна було на початку XX ст. у США, якщо батьки хотіли зекономити на квитку на поїзд.

За свідченнями американських істориків, дітей не перевозили в поштових сумках чи коробках, на них не наклеювали марок і не ставили поштових штемпелів, їх супроводжував спеціальний поштовий працівник, який доглядав за ними впродовж всього шляху.

За матеріалами: Поштовий вісник // № 15 (841). 21 квітня 2017 року. – С. 8.

Стаття:

Діти-поштою