Клітка для дітей, або як вигуляти нащадка?

Клітка для дітей, або як вигуляти нащадка?

Концепцію вигулу дітей у 1894 році запропонував доктор Лютер Еметт Холт. Він вважав, що свіже повітря сприяє оновленню крові, а також загартовує дітей, тому радив одягати їх у чепчики і легкий верхній одяг, а потім залишати в колясці в метрі від відкритого вікна.

Заповіти педіатра наслідували десять років, поки Елеонора Рузвельт, майбутня перша леді США, не наважилась на експеримент.

У 1906 році місіс Рузвельт купила на ринку клітку для курей. Вона віднайшла,  на її думку, дуже цікавий варіант використання цієї клітки: вивішувала за вікно свою дочку Анну під час ранкової дрімоти. «Я ніколи не цікавилась ляльками або немовлятами, а тому нічого не знала про догляд за ними і годування», – напише вона пізніше в автобіографії.

Дівчинка за вікном часто плакала в клітці, що врешті-решт призвело до погроз із боку сусідів. Вони обіцяли поскаржитися на місіс Рузвельт у товариство із запобігання жорстокого поводження з дітьми. Проте Елеонора Рузвельт була впевнена у своїй правоті: «Я вважала, що була дуже сучасною матусею», – згадувала вона.

У 1922 році американка Емма Рід (Emma Read) зі штату Вашингтон запатентувала пристрій, названий як «портативна дитяча клітка». Зважаючи на відсутність місця для прогулянок, з метою доступу до свіжого повітря, дітей, у буквальному сенсі, відправляли за вікно.

«Портативну дитячу клітку» підвішували зовні будинків у відкритому вікні і таким чином вирішували проблему вигулу дітей на вулиці, що в умовах високої зайнятості та міської тісноти домогосподаркам не завжди вдавалося робити.

Широке поширення клітки отримали в Лондоні в 30 роках ХХ ст. за підтримки міської ради. Міська рада лондонського району East Poplar навіть обладнала клітками деякі зі своїх будинків, щоб малюки дихали свіжим повітрям і були на сонечку. Клітки можна було побачити майже на кожному будинку. Усередині них було достатньо місця, щоб поставити люльку з дитиною або розкласти улюблені іграшки. Дитяче ліжко, як правило, ставилося поряд із вікном, так, щоб дитина, за бажанням, могла переповзти назад у кімнату.

Baby in Cage Hung Out of Window — Image by © Hulton-Deutsch Collection/CORBIS
10 Feb 1948, London, England, UK — It needs strong nerves to stand by and watch a baby, perched on a first floor window sill step out into space. But nobody in the Gunn home at Holly Hill, Hampstead London takes any notice when Simon 2 does it. It happens every day. The family built the wire cage as there is no garden in the house where Simon can play. 10th February 1948 — Image by © Daily Mirror/Mirrorpix/Corbis

Baby in Cage Hung Out of Window — Image by © Hulton-Deutsch Collection/CORBIS

 

Це фото було зроблено в 1930 році. У такий спосіб рекламувалися клітки для дітей на початку минулого століття.

Досягалось відразу дві мети: вирішувалось питання з прогулянкою малюка на свіжому повітрі та за рахунок цього збільшувався вільний простір квартири.

Подивіться на ці неймовірні фотографії, зроблені в 1930 році: діти перебувають на висоті декількох метрів над землею, а їхні батьки з розчуленням спостерігають за своїми малюками.

Такі клітки навіть рекламували в популярному на той час журналі LIFE (1937 р.). Ці пристосування для вигулу дітей на повітрі видавалися сім’ям, які проживали в будинках без двору, або якщо планування квартири не передбачало балкон. Стверджувалось, що клітки були абсолютно безпечними і набагато полегшували життя матерів. Згодом назву було замінено на більш-менш пристойну: «кімната для сну на відкритому повітрі». Мабуть, матусям було так психологічно легше відправляти туди малюків.

У 1953 році про «портативні дитячі клітки» зняли рекламний ролик «Пате». Проте з часом ця популярність пішла на спад. Суспільство почало перейматись проблемами не тільки здоров’я, але й  безпеки дітей.

Фільм можна подивитись тут:

https://www.youtube.com/watch?v=NerS17sC0Bg


Було використано матеріали  з цього джерела

http://www.kulturologia.ru/blogs/061015/26564/

Безцінний дар дошкільного Дитинства: творча  ініціатива, некапризна  воля, спокійна віра в свої можливості

Безцінний дар дошкільного Дитинства: творча  ініціатива, некапризна  воля, спокійна віра в свої можливості

 Видатний сучасний психолог В.І. Слободчиков, в описі базових педагогічних позицій на ступені дошкільної освіти, привертає увагу на особливості дій Дорослого в його взаєминах з дошкільнятами.

Автор запропонував зобразити дитячо-дорослі відносини схематично (стрілочками в схемі вказано основний вектор ініціативи в цих відносинах).

                       Дорослі       Дошкільники

Основна ініціатива у взаємодії з дошкільнятами належить дорослому, який, залучаючи дитину в нові сфери спільного життя, буквально вирощує в дитячому організмі тілесні  та душевні здібності, що дозволяють дитині  брати участь у спільному житті з дорослими.

Посвята, запрошення, включення, допущення дитини в різні сфери життя – це основна робота дорослих в спільному житті з дошкільнятами.

Звісно, що і спонукання (пробудження) до кожної нової області життя, дій, почуттів, думок, і керівництво (буквально: водіння рукою, за руку), і повнота самостійності (не кажучи вже про повноту відповідальності) практично ніколи не належать самій дитині.

Від повної безпорадності й залежності до часткової, але вже неабиякої самостійності – такий шлях проходить дитина від народження до порога школи. І якщо для дорослих (батьків) самостійність як здатність залишатися самим собою в будь-яких життєвих обставинах, свобода від зовнішніх впливів і примусів – пріоритетна культурна цінність, то наприкінці дошкільного дитинства дитина може знайти безцінний дар: творчу ініціативу, некапризну волю, спокійну віру в свої можливості, яку не слід плутати з самовпевненістю.

Це вікова норма розвитку дошкільнят. Яскраві прояви цих здібностей спостерігаються в дитячій грі – своєрідної школі талановитості, ініціативності, самостійності, самовладання дошкільнят [Слободчиков, с. 21].

Джерело:

Слободчиков В.И. Антропологический образ педагога-детоводителя //  Сборник материалов международной научно-практической конференции «Социализация человека в современном мире в интересах устойчивого развития общества : междисциплинарный подход. – Калуга, 18-20 мая 2017. – С. 15-23.

Із історії дошкільного дитинства: факти жорстокості дорослих

ІЗ ІСТОРІЇ ДОШКІЛЬНОГО ДИТИНСТВА:

факти жорстокості дорослих

 Франція, 1893 рік.

Надпис: «Вона була заарештована за те, що «згризла всі груші з кошика». Дитині 23 місяці від народження. Злочин: обжерливість (фото 1).

 

Штат Юта або Колорадо, США, на початку 1900-х років.

6-річний шахтар.

Дитяча праця у вугільній шахті.

Comanche Оклахома, 1916 рік.

Хлопчик-збирач  бавовни.

Італія, 1940 рік.

Небажані діти для продажу в Італії.

Небажані через бідність, війни, зґвалтування, проституцію, голод, бездомність батьків…

 

Middlesex, Англія, 1941 рік.

Медсестра дивиться на ряд дітей ясельного віку, які сидять уздовж стіни, евакуйованих під час Другої світової війни.

 

Чикаго, 1948 рік.

Мати – жебрачка ховає обличчя від сорому, виставивши своїх дітей на продаж.

Надпис – «4 дітей на продаж».

Лос-Анджелес, 12 квітня 1975 рік.

Немовлята пристебнуті до літакових сидінь під час «операції babylift» з сиротами (із В’єтнаму в США).

Історія Дитинства: доставка дітей посилками

Виявляється, пошта може доставляти не лише листи, посилки й пенсії. Нею можна надсилати й… дітей. Скористатися такими поштовими послугами можна було на початку XX ст. у США, якщо батьки хотіли зекономити на квитку на поїзд.

За свідченнями американських істориків, дітей не перевозили в поштових сумках чи коробках, на них не наклеювали марок і не ставили поштових штемпелів, їх супроводжував спеціальний поштовий працівник, який доглядав за ними впродовж всього шляху.

За матеріалами: Поштовий вісник // № 15 (841). 21 квітня 2017 року. – С. 8.

Стаття:

Діти-поштою

Дванадцять особливостей методу Марії Монтессорі

 Джерело:

Монтессори М., Стэндинг Э.М. Революция Монтессори в образовании. – М. :
Благотворительный фонд «Волонтеры
», Береста, 2015. – 240 с.

Книга є перекладом «The Montessori Revolution in Education», яка вперше вийшла в 1962 році в США. Її автор, Е.М.Стендінґ, керівник Центру з навчання Монтессорі-педагогів (Seattle University, USA), аналізує і коментує найважливіші принципи Монтессорі-методу і успішність їх застосування в Монтессорі-школах Америки і деяких країн Європи.

Список особливостей методу Монтессорі, складений Едвіном Мортімером Стендінґом – педагогом, однодумцем і близьким другом Марії Монтессорі. Характерні риси методу, перераховані Стендінґом, наочно ілюструють, чому система Монтессорі успішно використовується впродовж майже століття і, найголовніше, дійсно працює.

  1. Метод заснований на багаторічних дослідженнях і невпинних спостереженнях за характером дитини геніальним педагогом ХХ ст., якого не було з часів Фрьобеля.
  2. Використання методу довело його універсальність. У межах одного покоління він був успішно апробований на дітях майже всіх цивілізованих країн. Раса, колір шкіри, клімат, національність, соціальний стан, тип культури – все це не впливає на результат запровадження цього методу.
  3. Метод показав нам дитину як людину, яка любить інтелектуальну роботу; вона обирає її спонтанно і виконує з глибокою радістю.
  4. Метод заснований на нагальній потребі дитини навчатися через діяльність. На кожній стадії психічного розвитку дитина забезпечується відповідними заняттями, за допомогою яких розвиває свої здібності.
  5. Поряд із тим, що метод передбачає максимум спонтанної діяльності дитини, проте він дозволяє досягти того ж рівня знань або навіть більш високого рівня, ніж у межах традиційної системи навчання.
  6. Хоча цей метод виключає необхідність чинити тиск на дитину за допомогою заохочень і покарань, він має більш високий рівень дисципліни, ніж попередні методи виховання.
  7. Метод заснований на глибокій повазі до особистості дитини і не допускає домінуючого впливу дорослого, залишаючи місце для розвитку біологічної незалежності дитини. Однак дитині надається значна частка свободи (але не вольності), яка складає основу цієї дисципліни.
  8. Метод дозволяє вчителю займатися кожною дитиною індивідуально і спрямовувати її діяльність відповідно до її індивідуальних запитів.
  9. Кожна дитина працює відповідно до свого внутрішнього ритму. В результаті дитину, яка швидко засвоює матеріал, не стримують діти, які відстають, а останні – не намагаються наздогнати першу, безнадійно намагаючись освоїти те, що їм ще не під силу. Перш ніж покласти наступний камінь у будівництво інтелектуальної системи, попередній «якісно і ґрунтовно закріплюється».
  10. Метод не передбачає створення змагального духу в дітей і усуває низку його згубних результатів. Більш того, на кожному кроці він надає дітям нескінченні можливості для взаємної допомоги, яку діти з радістю надають один одному і з вдячністю приймають.
  11. Оскільки дитина працює з матеріалом, який вона обирає сама, вона працює без примусу, ні з ким не змагаючись. Вона не наражається на небезпеку перенапруги, не відчуває почуття неповноцінності й не отримує ніяких інших негативних вражень, які могли б стати мимовільною причиною глибокого психічного розладу в її подальшому житті.
  12. Нарешті, метод Монтессорі розвиває особистість дитини в цілому: не тільки її інтелектуальні здібності, а й здібності міркувати, виявляти ініціативу і робити самостійний вибір; він розвиває емоційну складову особистості. Завдяки тому, що дитина живе як вільний член реальної соціальної спільноти, у неї розвиваються фундаментальні соціальні якості, які виформовують основу свідомого громадянина суспільства.

 

Лепбук як дослідницький проект дошкільника

Лепбук як дослідницький проект дошкільника

 

 

У дослівному перекладі з англійської «лепбук» (lapbook) означає «наколінна книга» (lap – коліна, book – книга).

Лепбук або як його ще називають інтерактивна тематична тека – це саморобна паперова книжечка з кишеньками, дверцятами, віконцями, рухливими деталями, які дитина може діставати, перекладати, складати на свій розсуд. У ній збирається матеріал з якоїсь певної теми. При цьому лепбук – це не просто виріб. Це прикінцевий етап самостійної дослідницької роботи, яку дитина виконала  під час знайомства з певною темою. Щоб заповнити теку, дитині потрібно буде виконати певні завдання, провести спостереження, презентувати матеріал.

Створення лепбуку допоможе збагатити, закріпити і систематизувати інформацію, а розглядання теки в подальшому дозволить швидко освіжити в пам’яті цікавий матеріал.

Етапи створення лепбуку:

  1. Вибір теми.
  2. Складання плану майбутнього лепбуку.
  3. Малювання макету теки.
  4. Створення лепбуку в натуральний розмір.

У результаті роботі з лепбуками в дошкільків розвиваються універсальні вміння, а саме: планувати майбутню деяльність; домовлятися з однолітками; розподіляти обов’язки; шукати потрібну інформацію, узагальнювати та системтизувати; самостійно  пояснювати; приймати власні рішення,  спираючись на надбані знання і вміння;  використовуючи усне мовлення, висловлювати своє бажання.

Є сенс запланувати спільну діяльність з виготовлення індивідуальних лепбуков, виходячи з інтересів кожної дитини. Упродовж певного часу виготовляється тека, а потім  її презентують дітям, результатом буде серія лепбуків. Отже, лепбук може бути продуктом дослідницької діяльності дитини.

Рекомендований вік занять із лепбуком – 5 років і вище. Діти 7-8 років  можуть цілком самостійно придумувати і робити свої власні лепбуки.

Для дітей старшого дошкільного віку це варіант проектної діяльності, коли треба продумати зміст і послідовність наповнення теки.

Лепбуки можна робити як індивідуально (дома з батьками), так і на груповому занятті. У разі роботи з групою дітей можливі два варіанти: або вихователька розподіляє завдання між дітьми, і всі разом збирають і заповнюють одну теку, або показує послідовність дій, а діти з його допомогою роблять кожен свій екземпляр лепбуку.

Розмір готового лепбука  є стандартним – папка А4 в складеному вигляді та А3 у відкритому вигляді.

Цей розмір ідеально підходить, щоб дитина могла самостійно працювати з лепбуком: тримати його в руках, малювати, писати, виконувати завдання в ньому, а після занять поставити теку на полицю або покласти в шафку (рюкзачок, якщо буде заповнювати вдома).

За посиланням можна більш детально познайомитись із типами лепбуків і технологією їх виготовлення:

http://www.tavika.ru/p/blog-page_5.html

 

Українські захоронки, огородці, світлиці та півоселі, або з історії дошкільної освіти в Галичині

Українські захоронки, огородці, світлиці та півоселі,

або з історії дошкільної освіти в Галичині

Митрополит Андрей серед дітвори «Української Захоронки», 1938 р. Фото Я. Савки (Українське Дошкілля. – 1938. – Ч. 1)

Становленню суспільного дошкільного виховання на західноукраїнських землях у 20–30-ті роки XX ст. сприяли громадські товариства “Просвіта”, “Українська захорОнка”, “Рідна школа” та ін. У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — “захорОнок”. У повітових містах і сільській місцевості влітку функціонували сезонні “діточні садки” для дітей віком 3-10 років.

Інформативно: Галичина (пол. Galicja, нім. Galizien, рос. Галиция) — історична область у західній Україні та південно-східній Польщі. Займає території сучасних  ЛьвівськоїІвано-ФранківськоїТернопільської (крім північної частини) областей України і ПідкарпатськогоМалопольського та південної частини Сілезького воєводств Польщі.

«Українська Захоро́нка» (до 1912 — Руська Захоронка) — українське доброчинне товариство, котре займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.

Перші прототипи захорОнок з’явилися вже наприкінці 19 ст. у Європі. По різних парафіях, як католицьких так і протестантських, засновувалися виховні заклади, насамперед для бідних дітей, батьки яких тяжко працювали і зовсім не мали часу займатися вихованням своїх дітей. Галицькі захорОнки, проваджені Сестрами Служебницями, базувалися на виховному методі німецького педагога Фрідріха Фрьобеля.

Захоронка — це установа для виховання дітей у дошкільному віці, від 3 до 7 років, на зразок сучасних дитячих садків.

Цей тип дитячих садків, запропонованих Фрьобелем, згодом почали називати «фрьоблівками» чи більш поширеною назвою в Галичині – «захорОнки», як також педагогічні курси, які готували майбутніх виховательок називалися – «фрьоблівки». Фрьобелівська  педагогічна теорія дошкільного виховання швидко поширилась на території Австро-Угорської імперії та навіть Правобережній Україні. Однією із причин заснування Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у 1892 році було ведення захорОнок. Це читаємо із перших Правил інституції: «…їхнім завданням буде…засновувати захорОнки для малих сільських дітей».

Також, перед сестрами як гасло стояв заклик засновників Згромадження: «Виховувати серце народу», цим серцем були діти та молодь, які часто у цьому часі були полишені і своїми батьками і самим суспільством напризволяще: «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим,  та  як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах повно їх, брудних…А скільки шкід по садах, городах, скільки великих пожеж, скільки хоріб і каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?[Хабурський С.]. Такі й подібні питання ставили собі галицька  інтелігенція та греко-католицьке духовенство. Отож, бачивши невідрадний стан дітей по Галичині, засновники нового Згромадження ставили питання заснування захоронок – пріоритетним. 

 15 травня 1893 року в с. Жужель на Сокальщині в приміщенні першого монастиря Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії була заснована перша в Галичині захоронка (дитячий садок). Звичайна господарська стодола була майстерно переобладнана у простору кімнату, в якій навчалося і бавилося близько 50 дітей щодня. Першою захороняркою, або ж в нашому розумінні – вихователькою цього дитячого закладу стала сестра Арсенія (Сестри Служебниці та їхні вихованці на фоні захоронки), рідна сестра блаженної сестри Йосафати Гордашевської. Перед тим, щоб очолити цю захоронку с. Арсенія отримала відповідну педагогічну освіту та практичний курс по веденню захоронок в римо-католицьких Сестер Феліціянок у Жовкві.

Сестри Служебниці та їхні вихованці на фоні захоронки

Каталізатором появи в Галичині інституцій опіки й виховання дітей дошкільного віку стало загальне національно-культурне піднесення й активізація жіночого емансипаційного руху. Назріла гостра потреба протистояти ополяченню українських дітей в польських дошкільних закладах.

У тогочасній Галичині освіта підпорядковувалася світському керівному органу – Шкільній Краєвій Раді, яка вимагала провадження захоронок на засадах Фрьобеля. Ця ж Рада зобов’язувала всіх монахинь, які займаються педагогічною діяльністю, проходити необхідні педагогічні курси, або ж здобувати ґрунтовну державну педагогічну освіту. Сестри, які працювали в захоронках, відбували професійний вишкіл у сфері педагогічної діяльності. Про це сестер зобов’язували Правила: «Сестра, котра провадить захоронку, має бути до того приготовлена і вправлена». Навіть вже в новіціяті (початковій школі духовного життя молодих сестер) приготовлялися лекції та практика старшими сестрами по веденню захоронок, очевидно тут подавалися елементарні засади провадження цими дошкільними закладами.

Для здобуття вищої педагогічної освіти Сестри Служебниці навчались у Державній Захоронярській Семінарії ім. Станіслава Яховича у Львові, також навчалися в Приватній Захоронярській Семінарії ім. священомученика Йосафата, яку провадили Сестри Василіянки. Сестри Служебниці проходили педагогічні курси по веденню захорОнок у Товаристві «Українська захоронка» у Львові, а також навчались у Державній Захоронярській семінарії у Львові, деякі брали участь у Вищому Педагогічному курсі, який відбувався у Варшаві. Захоронки Сестер Служебниць, за словами Митрополита Андрея Шептицького, були«початком і основою морального відродження цілого села та піднесення релігійного життя цілої парохії».

Однозначно, що діти в захоронках виховувалися в дусі католицької педагогіки, сестри плекали в дітях релігійний світогляд. Захоронки стали місцем не лише релігійного, але й культурного виховання майбутнього церкви та народу. Захоронки Сестер Служебниць відіграли важливу роль у збереженні національної та обрядової самобутності українців, зокрема, в умовах утисків на мову, історію, культуру. Виховуючи дітей, сестри позитивно впливали і на дорослих.

До програми в захоронках входили такі виховні елементи, як-от: ритмічна гімнастика, співи, дихальні вправи, малювання, ручна праця, вправи володіння мовою. Сестри-виховательки ознайомлювали дітей з літерами абетки та цифрами. Великою радістю для дітей були прогулянки-екскурсії до лісу, в поле, на річку. Діти мали не лише можливість дихати свіжим повітрям, але також поширювати свій кругозір, пізнавати назви дерев, квітів, птахів, звірі та пори року. Після екскурсій слідували усні математичні вправи.

У великих містах Галичини в 30-ті роки працювало до 20 постійно діючих закладів — «захоронок».

Згідно загальних відомостей про українську захоронку діти, які відвідували цей заклад, поділялися на вікові групи-категорії. Мовою навчання та спілкування була лише українська.

У Правилах 1907 року Сестер Служебниць написано наступне: «У захоронці мають сестри вчити дітей молитов, катехизму, біблійної історії, рахування, діточих забав, віршиків і пісень, згідно з виробленою системою».

Сестри Служебниці запроваджували такі напрями виховання:

релігійне виховання – його здійснювали через молитву, відвідування храму, катехитичні бесіди, оповідання, поезії та пісні відповідно до Літургійного року;

моральне виховання – це вироблення позитивних навичок, товариських відносин з іншими, плекання моральних чеснот;

національне виховання – це формування національної свідомості, патріотизму, любові до рідної мови, пісні та традицій;

інтелектуально-культурне виховання – це розбудження зацікавлення дитини, її уміння мислити, заглибитись у суть предметів та явищ, плекання любові до краси, розвиток естетичних почуттів;

фізичне виховання здійснювалось через активність дітей у дихальних вправах, гімнастиці, танцях, іграх, прогулянках на свіжому повітрі, через ручну працю. Особлива увага зверталася на особисту та спільну гігієну. Сестри брали участь в іграх разом із дітьми.

Отже, сестри-виховниці багато уваги приділяли виробленню у дошкільнят позитивних звичок, моральних чеснот та вміння спілкуватися і домовлятися у колективі. У центрі навчально-виховного процесу був також усебічний розвиток дитини із врахуванням її індивідуальних та вікових особливостей, плекання любові до краси, підготовка до початкової школи (за методикою Марії Монтессорі). Навіть найменшим прививалися навички особистої і спільної гігієни.

У цей час у Львові також діяли «фрьобелевські огородці»  – дитячі садки для підготовки дітей із заможних сімей до навчання у школі, щоправда, вони не були численними.

У міжвоєнний період, окрім захоронок-передшкіль, діяли також світлиці – дошкільні установи, схожі за своїм призначенням, але значно бідніші матеріально і базовані на простіших виховних засобах. Функціонували переважно у Львові і були менш чисельні. Якщо захоронки і світлиці працювали впродовж усього року, то у літній період діяли дитячі садки і півоселі. Півоселі були призначені для оздоровлення і виховання дітей міської бідноти у літній час. Виховательок захоронок називали виховницями або учительками, а дитячих садків – садівницями (садівничками) або провідницями.

Зусиллями українських педагогічних товариств та громадсько-культурних діячок вдалося налагодити діяльність інституцій дошкільного виховання і вже у 1930-х рр. вони працювали відповідно до вимог чинних шкільних законів Польської держави, але з національним наповненням.

У 1937 р. у Галичині налічувалося 768 дитячих садків, в яких сезонно перебувало 30 000 дітей.

Вагомим чинником підвищення педагогічної майстерності українських виховниць був фаховий журнал «Українське Дошкілля», започаткований у Львові 1938 р., матеріали якого базувалися на національній виховній основі. На сторінках часопису вміщувалося багато педагогічно-методичних статей і практичних порад.

Обкладинка першого номеру часопису “Українське дошкілля”
                              Діяльність захоронок

Значну увагу питанням дошкільного виховання і навчання приділяв журнал «Нова Хата». Редакція публікувала матеріали про організування дошкільних інституцій за кордоном і ознайомлювала українських виховниць із найкращими їхніми традиціями та методиками з метою запозичення позитивного досвіду.

У 1946 році діяльність Української захоронки відмінив тодішній діючий уряд. 

Під час підготовки матеріалу використано:

  1. Артемова Л. В. Історія педагогіки України : підручн. для студ. вищ. педагогічн. навч. закл. – К., 2006. – 420 с.
  2. Виховна діяльність Сестер Служебниць на початках створення Згромадження [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ssmi-ua.org/educational_activities.html.
  3. Нагачевська Зіновія. Педагогічна думка і просвітництво в жіночому русі Західної України (друга половина ХІХ ст. – 1939 р.): монографія. — Івано-Франківськ: ПП І.Я.Третяк, 2007. — 846 с.
  4. Митрополит Андрей Шептицький. До Сестер Служебниць. На руки С. Генеральної Настоятельки у Львові, Львів 1942, // Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, з часів німецької окупації. – Йорктон, 1969. – ч.2. – С.215.
  5. Першій захоронці 120 років [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rekoldim.com/news/pershij-zahorontsi-120-rokiv.
  6. Хабурський С. Діточі садки-захоронки і ми// Нива. – –  ч.4. – С.139.
  7. http://photo-lviv.in.ua/zahoronky-ohorodtsi-svitlytsi-j-pivoseli-abo-z-istoriji-doshkillya-v-halychyni/

Упорядкуємо історичні факти. Готуємось до іспиту

Упорядкуємо історичні факти

 

1900 рік. Прогулянка. м.Єкатеринослав (сучасне м. Дніпро)
  • Перший дитячий садок, як тип педагогічного закладу, було організовано в 1802 році в Нью-Ланарке (Шотландія) Робертом Оуеном (1771-1858), англійським філософом, педагогом і соціалістом.
  • Назва «дитячий садок» належить Фрідріху Вільгельму Августу Фрьобелю, відомому німецькому педагогу зі значним досвідом роботи і запасом накопичених ідей. Для їх реалізації він і вирішив створити щось на зразок лабораторії з колективного виховання дітей. У 1837 році відкривається «перша установа з догляду за дітьми» в невеликому містечку Цорбіх.
  • Одним із перших дитячих садків у царській Росії був петербурзький заклад Аделаїди Семенівни Симонович, який вона відкрила разом із чоловіком в 1866 році. Плату за утримання і виховання дітей 3-8 років вносили заможні батьки, але через два роки заклад було закрито.
  • Перші дошкільні заклади виникли в Україні тільки в XIX столітті. Є відомо­сті, що в Полтаві в 1839 році було відкрито притулок, куди безоплатно приймали дітей від 3 років. У цьому притулку діти перебували влітку із 7-ї ранку до 21-ї години, а взимку із 7.00 до 20.00.
  • Перший дитячий садок у Києві відкрили 1 вересня 1871 року сестри Ліндфорси – Марія і Софія (пізніше, за чоловіком, Русова – видатна українська діячка в освітній справі). У ньому виховували дітей з українських інтелігент­них родин, і його водночас вважали осередком національної культури України.
  • У Західній Україні питання про організацію дошкільного виховання впер­ше порушила Н. Кобринська на жіночому вічі у Стрию 1891 року. Того ж року з ініціативи священика Кири­ла Селецького в селі Жужілі Сокальського повіту було організовано перший на Галичині дитячий садок. У 1902 році відкрили перші дитячі садки у Львові. Відтоді й почало розвиватися на Галичині дошкільне виховання.
  • У 90-х роках XIX століття в Україні земства почали створювати дитячі ясла (захоро́нки). Спочатку ці установи відкривались переважно на час літніх робіт, а згодом вони вже працювали впродовж року.
  • 20 листопада 1917 року побачила світ «Декларація дошкільного виховання» поклала початок державної системи дошкільної освіти.
  • У 1936 році після різкої критики з боку партії роботи дошкільних закладів, звинувачених в переоцінці ролі середовища у вихованні дітей, було поставлено ​​завдання зробити педагога центральною фігурою в дошкільному закладі.

Першою ілюстрованою книгою для дітей є енциклопедія священика і педагога Яна Амоса Коменського

Ілюстрації з першої книги для дітей

Першою ілюстрованою книгою для дітей може вважатись енциклопедична праця чеського священника і педагога Яна Амоса Коменського «Світ чуттєвих речей в картинках» («Orbis Sensualium Pictus»), видана в 1658 р.

Видання містило ілюстрації на кожній сторінці у вигляді гравюр по дереву.

Книга була справжнім хітом у тодішньому суспільстві, вдало була перекладена на багато мов і довгий час мала статус найпопулярнішого підручника в Європі.

Психологічні казки про геометричні фігури

Історія 1. Квадратна.

У татуся Квадрата з’явився синочок. Хороший, маленький квадратний малюк, але щось з ним було не так. Він не слухав і начебто навіть не чув свого татка, був якимось не таким. Не таким, як всі інші квадрати, і цим його дратував. Татко синочку казав  багато-багато разів про те, що у нього чотири кути й чотири сторони. Пояснював, які його площа і периметр і якими вони будуть, коли він виросте. Батько розповідав йому прості формули їхнього квадратного життя. Але синочок не розумів. Посміхався і не сперечався.

Як ось одного разу татко дуже сильно розлютився на те, що онучок був якийсь незграбний, важкий на підйом. Розлютивсь і відійшов подалі і трохи вбік. Батько обійшов навколо і побачив, що його дитина не Квадрат, а Куб.

Що синочок не плОский, як він. У нього є обсяг. Він багатогранний. У ньому не один квадрат, а шість. І навіть його обличчя виявилося з іншої – зворотної – сторони. І синочок ніколи його не бачив. Ось чому він не чув, не розумів і не міг пояснити, що саме він не розуміє.

Звідки йому було знати, що він – Куб? Йому з дитинства казали, що він – Квадрат і повинен підкорятися квадратним правилам.

Історія 2. Кругла.

У дідуся Кулі була донечка. Кругла маленька дівчинка. Гарненька і слухняна. Тільки весь час котилася кудись не туди. Матуся їй каже: “Покотились зі мною он туди, за пагорби”. А донька не могла. Котилася тільки по колу.

Матуся її вчила, пояснювала, як треба котитися, що можна перевалюватися на інший бік і котитися в іншу сторону. Матуся багато говорила про свободу. Говорила, що вони – кулі – самі вільні з фігур. Котяться куди захочуть, це так прекрасно! Шкода тільки, що поки не виходить. Ну, нічого, з часом вийде. І вже тоді … Весь світ буде перед ними.

Ось тільки весь час матуся натикалась на щось гостре і злилась жахливо. А дочка відчувала себе неправильною, дурною і недотепою. Не вміє навіть котитися! Це ж так просто!

І ось одного разу, матуся, знову наткнувшись на щось гостре, не стала дратуватись, а вирішила спробувати зрозуміти причину. І тоді вона побачила, що гострою була вершина конуса. І донечка її – Конус, а не Куля. А вона до  цього часу бачила її з одного боку. З боку своєї проекції на неї. З боку, де їх проекції були однаковими. Тому що вона завжди уникала гострих кутів.

Історія 3 «Трикутна».

У дідуся Трикутника був онучок – славний маленький Трикутничок. Дідусь його дуже любив і намагався виростити з нього не якийсь там Трикутник, а справжній Тетраедр.

Тому що трикутник – це плОска фігура: три вершини, три сторони. А ось Тетраедр – це так! Справжня Фігура! Об’ємна, складна, чотиригранна. Загадкова: в який проекції не дивись – все одно трикутник. Дідусь завжди говорила: “Я не зміг, але вже для тебе я все зроблю. Ти будеш тетраедром. Я не побув, так хоч ти будеш”.

Але онук зовсім не хотів бути тетраедром. Йому подобалось бути Трикутником. Йому подобалися його вершини, його простота, його легкість і можливість вписатися в Окружність, яка так йому подобалась. І він вписався, одружившись на Окружності. А дідусь залишився жити в проекції тетраедра.

Переклад – К.Крутій.

Автор казок – Жанна Єрмашова

https://www.facebook.com/notes/zhanna-ermashova/%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%8F-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B6%D0%B8%D0%B7%D0%BD%D1%8C/1729726953938898